Вони з’їхалися під глядацьким помостом, де на подушках у тіні власного замкового муру сиділи пан та пані Маслоплав. Біля них розташувався князь Фрей, підкидаючи свого шмаркатого спадкоємця на коліні. Ціла шерега служниць стояла позаду з віялами, і все ж одамашковою сорочкою пана Маслоплава розтікалися плями поту, а волосся його пані сплуталося від липкої спеки. Їй було спекотно, нудно, незручно, але побачивши Дунка, вона так випнула груди, що той під шоломом аж зашарівся. Він схилив списа перед нею та її вельможним чоловіком. Те саме зробив пан Утор. Пан Маслоплав побажав обом шляхетного двобою, а його дружина показала язика.
Час настав. Дунк потрусив до південного кінця поля. За сто аршинів од нього супротивник займав своє місце. Сірий огир лицаря був менший за Грома, зате молодший та баскіший. На панові Уторі були бляхи, вкриті зеленою поливою, і срібляста кольчуга. Круглий шолом із заборолом прикрашали стрічки сірого та зеленого шовку, зеленим полем щита повз сріблястий равлик. «Добрий обладунок і добрий кінь — то добрий викуп. Аби ж лише вибити слимака з сідла.»
Засурмили до бою.
Грім рушив з місця легким чвалом. Дунк спрямував списа косо через кінську шию та дерев’яну перешкоду, що розділяла його і суперника. Щитом закрив ліву половину тіла. Схилився уперед, стиснувши ногами Грома. «Ми є одним цілим. Лицар, кінь, спис — це один звір із плоті, дерева й заліза.»
Пан Утор стрімко летів уперед, здіймаючи копитами свого сірого хмари пилу. На відстані у півсотні аршин від нього Дунк дав остроги Громові, аби той пішов учвал, і націлив кінець списа точно на срібного равлика. Жорстоке сонце, пилюка, спека, замок, пан Маслоплав з молодою дружиною, Скрипаль і пан Майнард, лицарі, зброєносці, машталіри, селяни… усе зникло. Залишився лише суперник.
Знову остроги. Грім полетів з усією швидкістю, яку мав у ногах. Назустріч поспішав равлик, виростаючи з кожним кроком довгих ніг сірого коня… але попереду равлика летів спис пана Утора з залізним кулаком на кінці. «В мене міцний щит, він витримає удар. Головне — це равлик. Поцілю равлика, і перемога моя.»
Коли між ними залишилося зо п’ять сажнів, пан Утор підняв кінця свого списа трохи вище. Дунк відчув громовий тріск у вухах — це влучив у ціль і зламався його власний спис. Рука і плече відчули удар, але очі його не побачили, бо тієї ж миті залізний кулак пана Утора, підкріплений усією силою та вагою людини разом із конем, ударив Дунка точно посеред лоба.
X
Дунк отямився на спині. Очі втупилися у діжкоподібне склепіння стелі. Якусь мить він не розумів, де знаходиться і як сюди потрапив. У голові лунали голоси, пливли обличчя: старий пан Арлан, Тансела Зависока, Беніс Бурощит, Червоняста Вдовиця, Баелор Списолам, Аеріон Ясний Принц, скорботна й навіжена пані Вайф. Та раптом у свідомості спливли усі події турніру, пекуче сонце, равлик, залізний кулак у обличчя. Він застогнав, перекотився на бік, зіп’явся на лікоть. Всередині черепа загупало, наче там довбиш гатив у велетенський полковий тулумбас. Утім, обидва ока все бачили. Та й дірки у голові бракувало. Він побачив, що знаходиться у якомусь льосі, оточений з обох боків барилами пива та вина. «Прохолодно тут» — подумав він, — «і питво під рукою». У роті відчувався смак крові; Дунка це раптом налякало. Якщо він відкусив собі язика, то на додачу до тупого стане ще й німим.
— Доброго ранку, — прохрипів він, аби почути власний голос.
Слова відлунювали стелею. Дунк спробував зіп’ястися на ноги, але від того стеля закрутилася вихором.
— Поволі, поволі, — мовив тремтливий голос десь поруч.
Біля ліжка з’явився згорблений старий, одягнений у рясу таку ж сіру, як його довге сиве волосся. Навколо шиї він носив маестерського ланцюга з ланок різних металів, обличчя мав посічене зморшками, а по обидва боки чималого, схожого на дзьоб носа пролягли глибокі западини.
— Не рухайтеся і покажіть ваші очі.
Він зазирнув Дункові у ліве око, потім у праве, розкриваючи їх великим та вказівним пальцями.
— Голова болить.
Маестер пирхнув.
— Та ви дякуйте, що вона досі є в вас на плечах, пане лицарю. Ось це має трохи допомогти. Пийте.
Дунк примусив себе проковтнути гидке питво до останньої краплі й спромігся не виблювати його назад.
— Турнір, — мовив він, витираючи рота тилом долоні. — Розкажіть. Що там сталося?
— Та сама дурня, яка завжди стається на таких збіговиськах. Вояки збивають один одного з коней довгими дрючками. Небіж князя Рідколіса зламав собі зап’ястка, пан Еден Різлей потрощив ногу, втрапивши нею під коня. Але поки що нікого не вбили. Хоча за вас я непокоївся, пане.