— В мене вже нема чого ставити.
Дунк не міг вирішити, що огидніше: те, що Слимак дає хабарі розпорядникові задля бажаного парування, чи те, що Слимак замовив собі саме його. І рішуче звівся на ноги.
— Я сказав усе, заради чого прийшов. Мій кінь та меч належать вам, а заразом і обладунок.
Слимак переплів пальці.
— Можливо, є інший спосіб. Ви ж не зовсім нездара. Маєте свої переваги. Наприклад, гепаєте на землю просто розкішно.
Пан Утор посміхнувся, заблищав масними губами.
— Я позичу вам вашого огиря та обладунок… якщо ви вступите до мене на службу.
— Службу? — Дунк не розумів. — Яку саме службу? Зброєносця ви вже маєте. Чи вам треба поставити залогу в якомусь замку?
— Було б треба, якби я мав замка. Але ж кажу, корчми зручніші. Замки дуже дорогі в утриманні. А отже, йдеться не про замок. Служба полягатиме в тому, щоб виїхати проти мене ще на кількох турнірах — скажімо, двадцяти. Не надто складне доручення, еге ж? Матимете десяту частину від моїх виграшів. І на майбутнє обіцяю бити у ваші широкі груди, а не в голову.
— Тобто я маю їздити з вами, аби падати з коня?
Пан Утор задоволено гигикнув.
— Ви таке розкішне опудало. Ніхто зроду не повірить, що якийсь сутулий дядько з равликом на щиті може вибити з сідла такого велетня.
Він потер підборіддя.
— Але вам слід обрати інший знак для щита. Шибеник виглядає досить зловісно, та чим він має лякати? Зрештою, його схопили і стратили. Ні, треба вигадати щось лютіше. Може, ведмежу голову. Черепа. Ще краще — три черепи. Немовля, наколоте на списа. Ще треба відростити волосся і завести бороду. Що довшу, дикішу і неохайнішу, то краще. Таких місцевих забав довкола влаштовується більше, ніж ви гадаєте. Можна підняти заклади так, що заробимо досить, аби й собі драконяче яйце купити, поки…
— …поки не дізнаються, який я косорукий? Я втратив лицарію, та не лицарську честь. Беріть собі Грома і обладунок. Більше вам від мене нічого не перепаде.
— Жебракові гонор не личить, пане мій. Найнятися до мене — то не найгірша доля. Принаймні я можу навчити вас дечого про кінний герць, на якому ви зараз розумієтеся, як льоха з хліву.
— Як саме навчити? Виставляючи мене дурником на людях?
— Дурником я вас уже виставив. Але навіть дурникам не завадить інколи їсти.
Дунк відчув прагнення загасити кулаком ту посмішечку на його мармизі.
— Тепер бачу, чого ви намалювали слимака на щиті. Бо ви слизька потвора, а не лицар.
— А ви звичайнісінький бовдур. Ви справді такий сліпий, що впритул не бачите небезпеки? — Пан Утор відставив келиха. — Ви хоч розумієте, чому я вдарив вас саме туди, пане?
Він підвівся і легенько торкнувся Дункових грудей посередині.
— Адже збити вас на землю так само легко, якщо спрямувати коронку, приміром, сюди. Голова — менша ціль, ударити туди важче… зате легше вбити. А мені саме за те й заплатили.
— Заплатили?! — Дунк аж сахнувся. — Ви про що?
— Шість драконів виплачено заздалегідь, чотири обіцяно по вашій смерті. Жалюгідні гроші за життя лицаря. Будьте вдячні за жадібність замовника. Якби дали більше, я б пробив списом зорову щілину вашого шолома.
Дункові знову запаморочилося у голові. «Навіщо комусь платити за мою смерть? Я нікому в Білостін’ї не заподіяв зла.» Щоправда, була на світі одна людина, яка люто бажала йому смерті — Яйків брат Аеріон. Але Ясний Принц сидів у вигнанні за вузьким морем.
— Хто ж вам заплатив?
— Золото приніс пахолок на світанку, невдовзі після того, як розпорядник забави вивісив жеребкування. Обличчя він ховав під каптуром, імені хазяїна не називав.
— Але за віщо? — допитувався Дунк.
— Я не питав. — Пан Утор знову наповнив келиха. — Гадаю, ви маєте більше ворогів, ніж думаєте, пане Дункане. А чому б ні? Дехто каже, що саме з вас почалися наші бідування.
Дунк відчув на серці холод.
— Поясніть.
Слимак здвигнув плечима.
— Я сам не був на Ясенбродській луці, але ж турніри — то мій хліб та сіль. Я спостерігаю за ними здалеку відданіше, ніж маестер за зірками. Мені відомо, як один заплотний лицар став приводом для суду Седмиці на Ясенбродській луці, внаслідок чого принц Баелор Списолам загинув від руки власного брата Маекара.
Пан Утор всівся зручненько і простягнув ноги.
— Принца Баелора любили. Ясний Принц теж мав друзів. І ті друзі не забули причину його вигнання за море. Подумайте про мою пропозицію, пане лицарю. Слимак, коли повзе, залишає по собі гидкий слиз, але людині той слиз не шкодить. Натомість танок з драконами завжди закінчується пекучим вогнем.
XIV