— А отой старший — чи не родич він дому Фрей?
Фреї мали замки на щитах, і їхні маєтності саме починалися неподалік.
Яйк закотив очі.
— Та на гербі Фреїв два сині замки, з’єднані мостом, проти сірого поля! А тут три замки, чорні на жовтогарячому, пане. І де ви бачили між ними моста?
— Ніде.
«Завжди так робить, аби мене подратувати».
— Наступного разу закотиш мені очі — такого ляща дам у вухо, що назавжди викотяться з голови.
Яйк винувато похнюпився.
— Я не хотів…
— Байдуже, що ти хотів. Скажи, хто він такий, та й годі.
— Гормон Пик, князь на Зорешпилі.
— Це десь у Обширі, так? Він справді має три замки?
— Тільки на щиті, пане. Дім Пик колись мав три замки, але два втратив.
— Як це можна втратити два замки?
— Битися за Чорного Дракона, пане.
— Овва.
Дунк відчув себе тупаком. «Знову те саме».
Вже двісті років державою правили нащадки Аегона Завойовника та його сестер, які з’єднали сім королівств у одне Семицарство і викували Залізний Престол. На королівських корогвах зображували триголового дракона дому Таргарієн, червоного на чорному. Шістнадцять років тому син-байстрюк короля Аегона IV на ймення Даемон Чорножар підняв повстання супроти свого брата, що народився у чесному шлюбі. Даемон також зображав на корогвах триголового дракона, але за звичаєм байстрюків обернув кольори. Його повстання скінчилося на полі, названому Червонотрав’ям, де Даемон загинув разом із двома синами-близнюками під дощем стріл князя Кровокрука. Високородні бунтівники, які здалися і схилили коліна, були змилувані, але багато хто втратив землю, титули, гроші. До того ж геть усі віддали престолові заручників на знак майбутньої покори.
«Три замки, чорні на жовтогарячому».
— Я пригадав. Пан Арлан не любив згадувати Червонотрав’я, та якось напідпитку розповів, як загинув його сестринець.
Дунк неначе почув знову голос старого, відчув його винний подих.
— Рогер із Грошодубу, ось як його звали. Голову йому розбив буздуганом пан із трьома чорними замками на щиті.
«Князь Гормон Пик. Старий навіть не знав його імені. Або ж не хотів знати». До тієї миті пан Пик і Ян Скрипаль разом із почтом перетворилися на руду куряву вдалині. «Це було шістнадцять років тому. Самозванець загинув, а ті, хто билися за нього, пішли у вигнання або отримали прощення. Хай там як, мене це не стосується.»
Скількись часу вони їхали мовчки, слухаючи птахів, які цвірінькали так, немов щось випрошували. За дві чи три версти Дунк відкашлявся і мовив.
— Той молодик казав про якогось Масло… плава. Чи це тут неподалік?
— На тому боці озера, пане. Князь Маслоплав був коронним підскарбієм за короля Аегона. Коли на Залізний Престол сів король Даерон, то зробив його Правицею, але ненадовго. Його герб — помережані хвилі, зелені, білі та жовті, пане.
Яйк страшенно полюбляв викаблучуватися знанням гербової науки.
— Він друг твоєму батькові?
Яйк скривився.
— Панотець його ніколи не любили. За часів Повстання другий син пана Маслоплава бився за самозванця, а старший — за короля. Так він гадав викрутитися, як би там доля не обернулася. Сам князь Маслоплав не бився ні на чийому боці.
— Поміркований пан, як сказав би дехто.
— Боягузливий, як сказали б мій батько.
«Авжеж». Принц Маекар був чоловік погордливий, важкий на вдачу і скупий на ласку.
— Аби дістатися королівського гостинця, нам доведеться їхати через Білостін’я. Може, заразом наб’ємо кендюхи?
Від самої думки в нього забурчав живіт.
— Може, комусь із весільних гостей нагодиться почет — приміром, п’яного відвести спати.
— Ви ж казали, що ми їдемо на північ.
— Стіна стоїть вісім тисяч років, авжеж простоїть без нас іще тиждень. Звідси дотуди кілька тисяч верст, а нам не завадить трохи срібла у гамані.
Дунк уявив, як він верхи на Громі вибиває з сідла того кислоокого старого князька з трьома замками на щиті. Думка зігріла його. «Вас переміг зброєносець старого пана Арлана — ось що я скажу йому, коли він прийде викупляти свою лицарію. Хлопець, що замінив убитого вами. Старого це втішило б.»
— Чи не надумали ви записатися до забави, га, пане?
— А хіба мені вже не час?
— Ой, не час, пане.
— То може, мені вже час дати тобі доброго ляща у вухо.
«Виграти два двобої, та й годі. Забрати два викупи, віддати один — і ми рік їстимемо по-королівському.»
— Якби там влаштували бугурт, я б записався.