Завбачливо запасшись літодомами, напхавши їх у всі кишені й набравши в носовики, Пенкроф і Герберт повернулися до підніжжя гірського узвишшя.
Пройшовши ще кроків двісті, вони наблизилися до ущелини; на її дні, як і передчував Пенкроф, текла невелика, проте повновода річка. У цьому місці кам’яна круча, здавалося, розкололась навпіл від якогось могутнього поштовху. Унизу вигиналася півколом бухточка, дно якої круто заглиблювалось. Ширина річища тут сягала ста футів, а береги — не більше двадцяти. Річка стрімко текла між двома гранітними кручами, які далі, вгору за течією, поступово знижувалися; потім вона різко повертала вбік і зникала в чагарниках за півмилі від гирла.
— Тут — вода! Там — дрова! — радо крикнув Пенкроф. — Чудово, Герберте, тепер нам бракує лише житла!
Вода в річці була чиста й прозора. Моряк переконався, що в такий час, тобто в години відпливу, коли до річки не доходять морські хвилі, вона прісна. Встановивши цю важливу обставину, Герберт кинувся на пошуки якої-небудь печери, що послужила б для них прихистком, та всі його зусилля знову виявилися марними: кам’яна круча скрізь була гладенька й рівна.
Проте поруч із гирлом річки, вище від того місця, куди доходив приплив, з величезних кам’яних брил утворилася не так печера, як нагромадження уламків гранітних скель, що їх у горах називають «коминами». Пенкроф і Герберт зайшли досить глибоко в гранітну порожнину з шаром піску долі; світла не бракувало — воно лилося крізь щілини між кам’яними блоками — деякі з них лише чудом утримували рівновагу. Та заодно із світлом у щілини вривався вітер, що аж свистів у проходах, а з ним — крижаний холод. Тут морякові спало на думку, що, перегородивши деякі ділянки проходів і заклавши камінням з піском кілька щілин, комин можна було б зробити придатним для житла. Якби його схему накреслити на папері, то вона нагадувала б літеру &, тобто скорочене et caetera.[4] Отож, відгородивши верхню петлю значка, крізь яку в комин вривався південний і західний вітер, його нижню закрутку, безперечно, можна було б використати під житло.
— Оце те, що нам треба! — сказав ЇІенкроф. — А якщо побачимося із Смітом, він зуміє довести до ладу цей лабіринт.
— Побачимося, Пенкрофе! — запально вигукнув Герберт. — Але доки він повернеться, хотілося б хоч трохи обладнати тут наше житло. А цей комин нагадуватиме житло тільки тоді, коли ми зможемо зробити пічку в лівому коридорі, зберігши там отвір для диму.
— Зможемо, синку, не турбуйся, — відповів мoряк. — І цей Комин, — Пенкроф так і залишив цю назву за їхнім тимчасовим прихистком, — нам іще добре послужить. Та спочатку ходімо по паливо. Гадаю, дерево нам не зарадить і для того, щоб позакладати тут щілини, — в них так свище, наче чорт на трубі грає.
Герберт і Пенкроф вийшли з Комина і, обігнувши виступ скелі, подалися вгору лівим берегом річки. Її стрімка течія несла кілька підмитих дерев. А потужний приплив — він уже відчувався — очевидно, відкине їх знову далеко назад. І моряк подумав, що можна було б використати морські припливи й відпливи для перевезення річкою вантажів.
Пройшовши так іще чверть години, моряк і підліток добулися до крутого коліна річки, за яким вона різко повертала ліворуч і текла серед чудового лісу. Хоч уже хилилося на осінь, дерева й досі буйно зеленіли. Та й не дивно: вони належали-до хвойних порід, поширених по всій земній кулі від північних широт до тропіків. Наш юний натураліст зокрема розпізнав деодарів, численні різновиди яких найпоширенішів Гімалаях. Від деодарів віяло духмяним запахом. Поміж цих зелеяовітих красенів купчилися сосни, розкинувши вгорі широкі парасолі густих крон. Землю устеляли густі високі трави, й, ступаючи по них, Пенкроф раз у раз чув, як вія ногами лунко тріскотять, нагадуючи лускання ракет у небі, сухі гілки.
— Добре, хлопче, — сказав Пенкроф. — Я не знаю назв усіх дерев, зате мені відомо, які з них горять у вогнищі, а на сьогодні для нас найпотрібніша саме така порода!
— Тоді починаймо збирати хмиз! — відповів Герберт і відразу взявся до роботи.
Збирання хмизу не потребувало великих зусиль. Не треба було навіть обламувати дерев: під ногами лежало безліч сухих гілок. Тож палива не бракувало, та натомість виникли труднощі з його перевезенням до стоянки. Сухий, як порох, хмиз миттю згоратиме, і до Комина належало наносити дуже багато дров, а удвох перенести їх не так просто. Герберт поділився своїми сумнівами із Пенкрофом.