Вигадані герої Даніеля Дефо і Вису, усі ці Селькірки і Рейнали, жертви катастроф біля острова Хуан-Фернандес або в Оклендському архіпелазі, ніколи не потрапляли в таке становище. Усе для себе необхідне вони знаходили на своєму розбитому кораблі — і зерно, і домашніх тварин, й інструменти, і рушниці, й запаси пороху та куль, — або ж море викидало на берег уламки судна і частину його вантажу, що давало їм можливість задовольняти свої насущні потреби. Вони не виявлялися беззбройними перед лицем природи. Але в наших мандрівників не було жодного інструмента і ніякого начиння. З нічого треба було створити все!
Якби ще доля повернула їм Сайреса Сміта, якби він своїми знаннями і практичним розумом допоміг у біді товаришам, — надія, можливо, ще б не була втрачена. На жаль! Нічого й сподіватись, що він повернеться. Жертвам катастрофи доводилося розраховувати тільки на самих себе і на допомогу провидіння, тому що воно ніколи не залишає тих, хто сповнений щирої віри.
Але перш ніж оселитися на цьому узбережжі, хіба не потрібно було мандрівникам довідатися, куди вони потрапили? Де вони? На якому-небудь материку чи на острові? Чи живуть у цих краях люди, чи це берег незаселеної землі?
Навала важливих питань вимагала якнайшвидшого з’ясування, — від цього залежали всі подальші кроки наших мандрівників. Одначе, за порадою Пенкрофа, вирішили почекати кілька днів, перш ніж вирушити на розвідку. Спочатку треба було роздобути провіант і запастися в дорогу не голубиними яйцями і черепашками, а ситнішою їжею. Можливо, випадуть стомлюючі переходи, на привалах не буде даху над головою, — у таких умовах людям насамперед необхідно хоч їжею підкріплювати свої сили.
Для тимчасової стоянки вистачало і Нетрів. Вогонь вдалося розпалити, зберігати під шаром попелу купку тліючих вуглинок було неважко. Поки що було вдосталь черепашок на березі і яєць у гніздах диких голубів серед скель. Голуби сотнями кружляли над карнизом плато, і, можливо, існував який-небудь спосіб убити кілька штук хоча б ударом ціпка або влучно кинутим каменем. Ймовірно, у сусідньому лісі ростуть дерева, що приносять їстівні плоди. І, нарешті, поруч протікає ріка — джерело прісної води. Отже, вони вирішили залишитися ще на кілька днів у Нетрях і готуватися до експедиції для дослідження узбережжя і найближчих околиць.
Наб гаряче схвалив намір затриматися якийсь час на стоянці, — він затято чіплявся за свою надію і не хотів віддалятися від тієї частини берега, де відбулася катастрофа. Він не вірив, не хотів вірити припущенню, що Сайреса Сміта більше немає серед живих. Йому здавалося просто неможливим, щоб така людина загинула настільки безглуздою смертю, щоб хвиля змила його і він потонув зовсім близько від берега! Ні, поки море не викине на берег труп Сайреса Сміта і поки він, Наб, на власні очі не побачить його, не торкнеться руками, — він не повірить у загибель свого хазяїна! Думка ця міцно заволоділа Набом, у серці його не вгасала надія. Можливо, він сам себе обдурював, але такий самообман заслуговував поваги, і Пенкроф не наважувався переконувати Наба. Сам же він змирився з думкою, що інженер Сайрес Сміт знайшов собі могилу в безодні океану, але з Набом, звичайно, сперечатися було неможливо. У своїй прихильності до Сайреса Сміта він нагадував вірного собаку, який не йде з того місця, де помер його хазяїн, і горе так сушило бідолаху, що навряд чи він міг витримати свою втрату.
Ранком 26 березня, ледве розвиднилось, Наб знову вирушив на берег і пішов на північ, туди, де, цілком можливо, хвилі океану зімкнулися над головою нещасного Сайреса Сміта.
Сніданок того ранку знову складався лише з голубиних яєць і черепашок. Герберт знайшов у западині скелі сіль, що залишилася після випару морської води, і ця мінеральна приправа виявилася дуже доречною.
Покінчивши з їжею, Пенкроф запитав журналіста, чи не бажає той піти разом з ним і з Гербертом до лісу, де вони збираються полювати. Але, обговоривши цю ідею, мешканці Нетрів вирішили, що кому-небудь потрібно залишитися на стоянці для того, щоб підтримувати вогонь у вогнищі, а також на той малоймовірний випадок, якщо Наб знайде хазяїна і йому знадобиться допомога.
Охоронцем вогню залишився Гедеон Спілет.
— Ну, підемо, Герберте, на полювання! — вигукнув моряк. — Кулі підберемо дорогою на землі, а рушницю виламаємо в лісі.
Перед відходом Герберт сказав, що, раз у них немає трута для висікання вогню, було б непогано чимось його замінити.
— Чим? — запитав Пенкроф.
— Обпаленою ганчіркою, — відповів юнак. — При потребі вона може замінити трут.
Моряк визнав пропозицію Герберта цілком розумною. Правда, шкода було жертвувати обривком носової хустки, але ціль виправдувала таку жертву. Незабаром від великої картатої хустки Пенкрофа відірвали шматок і обпалили на вогні. Цю легкозаймисту тканину сховали в середній «кімнаті», у вузькій западині кам’яної брили, — там вона була захищена від вітру і вологи.
Була дев’ята година ранку. Погода супилася, дув сильний південно-східний вітер. Герберт і Пенкроф зайшли за скелі, що утворили Нетрі, і обоє кинули погляд на струмок диму, що в’юнився над одним з виступів кам’яної покрівлі; потім вони рушили лівим берегом ріки вгору за течією.
Як тільки дійшли до лісу, Пенкроф зламав дві товсті гілки, що стали палицями наших мисливців; Герберт обточив кінці цих кийків об гострий край скелі. Ох, що він дав би за звичайнісінький ніж! Мисливці рушили далі берегом, порослим високою травою. Починаючи з того закруту, де річка різко повертала на південний захід, — вона вужчала, текла в дуже високих берегах, і над нею арками спліталися гілки дерев. Боячись заблукати, Пенкроф вирішив, що і повертатися варто берегом ріки, — вона приведе їх до того місця, звідкіля вони вийшли. Але обраний ними шлях виявився дуже нелегким: тут заважали гнучкі гілки дерев, що схилилися до самої води, там дорогу перепиняли ліани або колючий чагарник, і доводилося кийком розчищати собі шлях. Найчастіше Герберт із моторністю дикої кішки, прослизнувши між кущами, зникав у густих заростях. Але Пенкроф негайно кликав його назад і наполегливо просив не відходити убік.
Моряк уважно придивлявся до рельєфу місцевості, помічав характер її природи. Лівий берег був низький і переходив у рівнину, яка непомітно підвищувалася. Подекуди він ставав болотистим — відчувалося, що тут під ґрунтом цілою мережею струмують джерела, шукають собі виходу і, знайшовши його, виливаються в ріку. Іноді зелену хащу прорізав струмок, але він не створював великої перешкоди. Правий берег був високий, нерівний і чітко окреслював обриси балки, якою пролягало русло ріки. По його уступах росли дерева, закриваючи виднокруг. Йти правим берегом було б значно сутужніше, тому що нерідко схил його ставав стрімчастим; дерева, схиляючись до води, трималися там лише силою міцних коренів.
Не варто й казати, що в цьому лісі так само, як і на березі моря, де вони вже побували, не було ніяких ознак присутності людини. Пенкроф помітив тільки свіжі сліди чотириногих, — безсумнівно, тут недавно проходили звірі, але які саме — він не міг визначити. Можливо, думав Герберт, сюди навідувалися і грізні хижаки, з якими їм, імовірно, коли-небудь доведеться зіштовхнутися, але ніде не було ні карбу, зробленого на дереві сокирою, ні залишків згаслого багаття, ні відбитка людської ноги; втім, цьому, мабуть, випадало порадіти: зустріч з людиною в диких нетрях біля берегів Тихого океану нічого, доброго не обіцяла.
Герберт і Пенкроф майже не розмовляли, тому що дорога була важка, і просувалися вони дуже повільно — за цілу годину навряд чи пройшли одну милю. Поки що мисливці не могли похвастатися удачею. Навкруги лупав пташиний гомін, птахи перепурхували з дерева на дерево, але всі вони виявилися дуже полохливими, начебто вірний інстинкт вселяв їм страх перед людьми. У болотистій частині лісу Герберт помітив серед пернатих птаха з довгим і гострим дзьобом, схожого на зимородка-рибалку, — одначе від рибалки він відрізнявся яскравішим оперенням з металевим відливом.