— Це, мабуть, жакамар, — прошептав Герберт, намагаючись непомітно наблизитися до птаха.
— Добре б покуштувати цього жакамара, — зауважив Пенкроф, — якщо він погодиться потрапити до нас на печеню.
У цю мить камінь, спритно кинутий Гербертом, підбив жакамару крило, але не звалив з ніг птаха, він кинувся навтьоки і вмить зник.
— Який я роззява! — побивався Герберт.
— Ні, голубчику, — втішав його моряк, — удар був дуже влучний, іншому б нізащо так не поцілити! Не журись! Ми твого жакамара іншим разом піймаємо!
Обстеження місцевості продовжувалося. Мисливці помітили, що хаща поступово рідіє, дерева вже не заглушають один одного і розростаються прекрасно, але на жодному не було їстівних плодів. Марно Пенкроф шукав тут дорогоцінних для людини пальмових дерев, що приносять їй стільки користі й зустрічаються в Північній півкулі аж до сорокової паралелі, а в Південній — до тридцять п’ятої. Але тут ліс складався тільки з хвойних дерев, — таких, наприклад, як деодари, яких Герберт примітив уже напередодні, дугласи, схожі на ті, що ростуть на північно-західному березі Америки, і чудові сосни заввишки сто п’ятдесят футів.
Раптом перед нашими мисливцями пронеслася велика зграя красивих строкатих пташок з довгими хвостами переливчастого забарвлення; вони хмарою спустилися на гілки дерев, гублячи, пір’їнки, і засіяли землю ніжним пухом. Герберт підібрав кілька пір’їнок і, розглянувши їх, сказав:
— Це куруку.
— Краще б цесарку або глухаря піймати, — зауважив Пенкроф. — Хіба такі пташки для їжі годяться?..
— Годяться, — відповів Герберт, — м’ясо в них дуже ніжне. І, якщо не помиляюся, до них легко можна підібратися й убити їх просто ціпком.
Моряк і Герберт, ховаючись у високій траві, підкралися до дерева, нижні гілки якого суцільно обліпили пташки. Куруку підстерігали комах, що служили їм їжею. Видно було, як вони міцно вчепилися волохатими лапками за гілочки, на які сіли.
Мисливці схопилися і, змахуючи своїми кийками, як косами, збивали куруку цілими рядами, але дурні птахи й не думали летіти. Лише коли на землі їх лежало вже не менше сотні, інші подалися геть.
— От пощастило! — вигукнув Пенкроф. — Дичина саме для таких мисливців, як ми! Бери її просто руками.
Убитих пташок моряк нанизав на гнучкий прут, і мисливці вирушили далі. Вони помітили, що ріка, повертає на південь, але, можливо, це був лише закрут, джерела ж ріки мали знаходитися на півночі, у горах, де її живили танучі сніги, що покривали схили центральної конусоподібної вершини.
Як відомо, Пенкроф і Герберт пішли в похід для того, щоб принести для мешканців Нетрів якнайбільше дичини. Завдання це ще не була виконане. Тому моряк діяльно продовжував пошуки і слав прокльони, коли, промайнувши перед ним у високій траві, зникала яка-небудь дичина, яку він навіть не встигав роздивитися. Ох, якби мисливців супроводжував собака! Але Топ зник одночасно з хазяїном і, мабуть, загинув разом з ним.
Майже о третій годині дня мисливці побачили на прогалинці між деревами нову зграю птахів, що сиділи на кущах ялівцю і дзьобали його пахучі ягоди. Раптом по лісі рознісся звук, схожий на спів мідної фанфари. Ці дивні, трубні звуки видавали птахів із сімейства курячих, — тетеруків, яких у Сполучених Штатах називають «тетрасами». Незабаром на прогалину вилетіла пара цих птахів. Їхнє рудувате забарвлення переходило в коричневий і темно-коричневий хвіст. Герберт розрізнив самців за красивим пухнатим коміром з двома гострими зубцями по обидва боки шиї. Птахи ці завбільшки з курку, а м’ясо в них таке ж смачне, як у рябчиків. Пенкроф вирішив за будь-яку ціну піймати хоч одного тетраса. Але завдання виявилося важким, — тетеруки не підпускали до себе мисливців. Після декількох марних спроб, тільки наполохавши обережних птахів, Пенкроф сказав:
— Ну, раз не можна їх підбити каменем, спробуймо спіймати на вудку.
— Неначе окунів? — здивовано запитав Герберт.
— Начебто окунів, — відповів моряк зовсім серйозним тоном.
Пенкроф знайшов у траві півдюжини тетерукових гнізд, у кожному — двоє-троє яєць. Моряк не торкнувся цих гнізд, знаючи, що птахи обов’язково до них повернуться, а навколо гнізд він вирішив розставити свої вудки, — не пастки з петлею, а справжні вудки з гачком. Він відвів Герберта вбік і там приготував свою дивну снасть, з терпінням і спритністю, що зробили б честь навіть учню Ісаака Уалтона[7]. Герберт стежив за його роботою з цілком зрозумілим інтересом, але сумнівався в успіхові цього задуму. Лісочки Пенкроф зробив довжиною п’ятнадцять-двадцять футів із тонких сухих ліан, зв’язавши їх між собою. Гачками послужили дуже міцні колючки із загнутим кінцем, які він обламав з куща карликової акації. Пенкроф прив’язав їх до своїх волосіней і насадив на ці гачки наживку — товстих червоних черв’яків, що плазували по землі.
Закінчивши роботу, Пенкроф, спритно ховаючись у високій траві, підібрався до тетерукових гнізд і розклав біля них свої лісочки з наживкою. Потім він повернувся і, затиснувши в руці вільні кінці лісочок, сховався разом з Гербертом за товсте дерево. Мисливці завмерли в терплячому чеканні. Герберт, одначе, не дуже розраховував на успіх винаходу Пенкрофа.
Минуло півгодини, і, як передбачав моряк, тетеруки і тетеручки повернулися до своїх гнізд. Самці, підстрибуючи, походжали біля місця гніздування, щось видзьобували з землі, зовсім не помічаючи мисливців, які, до речі, постаралися заховатися з підвітряного боку.
Герберта, зрозуміло, дуже притягувало це полювання. Він чекав затамувавши подих. А моряк, завмираючи від хвилювання, не зводив очей з тетеруків, розкривши рота і витягнувши губи трубочкою, начебто хотів проковтнути ласий шматочок.
Одначе тетеруки блукали між вудками, не звертаючи на них ніякої уваги. Пенкроф легенько посмикав лісочки, і черв’яки заворушилися, немов були ще живі.
Без сумніву, в цю хвилину моряк хвилювався значно сильніше, ніж рибалка, який, сидячи з вудкою на березі, не може бачити крізь товщу води, як риба крутиться біля наживки.
Черв’яки, які гойдалися від посмикування волосіні, звернули на себе увагу птахів, і гострі їхні дзьоби схопили поживу. Три тетеруки, мабуть, дуже ненажерливі, жадібно проковтнули і черв’яків, і гачки. Пенкроф відразу підсік свої вудки, і гучне тріпотіння крил вказало йому, що птахи спіймалися.
— Ура! — закричав моряк і, кинувшись до тетеруків, миттю схопив спійману дичину.
Герберт заплескав у долоні. Вперше він бачив, як ловлять птахів на вудку. Але Пенкроф скромно сказав, що, хоча це й не перший його досвід, одначе заслуга такого винаходу належить не йому.
— Спосіб для нас дуже зручний, — зауважив він. — Та й чи доведеться щось придумувати в нашому становищі.
Тетеруків прив’язали за лапи, і Пенкроф, просяявши від думки, що з полювання він повернеться не голіруч, запропонував йти швидше додому, тому що вже починає сутеніти.
Дорогу до Нетрів знайти виявилося неважко. Потрібно було тільки не віддалятися від ріки і йти вниз за течією. Майже о шостій вечора Герберт і Пенкроф, втомлені, але задоволені, повернулися до свого притулку.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Наб усе ще не повертається. — Міркування Гедеона Спілета. — Вечеря. — Тривожна ніч. — Буря. — Пошуки нічної пори. — Боротьба з дощем і вітром. — За вісім миль від першого притулку
Гедеон Спілет нерухомо стояв на березі, схрестивши на грудях руки, і дивився, як над морем зі сходу швидко насувається чорна грозова хмара. Вітер дужчав, з настанням сутінок зробилося холодно. Небо виглядало якось лиховісно, все провіщало наближення шторму.
Герберт пішов у Нетрі, а Пенкроф попрямував на берег моря, до журналіста. Спілет, замислившись, не помітив, як він підійшов.
— Ох, вночі й непогода ж розіграється, містере Спілет! — сказав моряк. — Штормова, з дощем! На радість буревісникам.
Гедеон Спілет озирнувся і, побачивши Пенкрофа, раптом запитав:
— На вашу думку, на якій відстані від берега хвиля змила нашого товариша?
Пенкроф, який не очікував такого запитання, здивовано подивився на Спілета і, подумавши трохи, відповів: