— так не більше як за два кабельтових.
— А що таке кабельтов?
— Сто двадцять сажнів, або шістсот футів[8].
— так, виходить, Сайрес Сміт зник на відстані тисячі двохсот футів від берега?
— Начебто так.
— І собака зник разом з ним?
— І собака.
— Мене ось що дивує, — продовжував Спілет. — Припустимо, що наш товариш загинув, а разом з ним загинув і собака, — але як же це море не викинуло досі на берег ні труп собаки, ні мертве тіло хазяїна?
— Що ж отут дивного? Он яке хвилювання на морі, — відповів Пенкроф. — А можливо, їх віднесло течією далеко звідси.
— так ви вважаєте, що товариш наш потонув? — перепитав журналіст.
— По-моєму, потонув.
— А по-моєму — ні, — сказав Гедеон Спілет. — Хоча я з повагою ставлюся до вашої досвідченості, Пенкрофе, але це безслідне зникнення і Сайреса, і його собаки — живі вони чи мертві — мені здається просто незбагненним, неймовірним.
— Радий би погодитися з вами, — відповів Пенкроф, — але, на жаль, не можу!
Сказавши це, Пенкроф повернувся в Нетрі. Там у багатті вже горів яскравий вогонь, Герберт підкинув у нього оберемок сухого хмизу, і високі язики полум’я освітили всі темні завулки коридору.
Пенкроф негайно взявся готувати обід. Він вважав за необхідне нагодувати товаришів ситніше, знаючи, як їм потрібно підкріпити свої сили. Нанизаних на лозину пташок він залишив на завтра, але з трьох тетеруків двох общипав, попатрав, і незабаром представники сімейства курячих уже підсмажувалися на імпровізованому рожні.
О сьомій годині вечора Наба все ще не було. Відсутність його дуже турбувала Пенкрофа, — він боявся, як би не сталося з ним яке-небудь лихо на цій незнайомій землі. А що, коли бідолаха Наб у розпачі наклав на себе руки? Але Герберт робив зовсім інші висновки з довгої відсутності Наба. Він запевняв, що коли Наб не повертається, значить щось спонукало його продовжувати пошуки, значить з’явилися якісь обставини, звичайно, сприятливі для Сайреса Сміта. Чому Наб затримався? Звичайно, тому, що його надія зміцніла. Можливо, він знайшов на березі відбитки ніг Сайреса Сміта, обривок оболонки аеростата і веде далі свої розшуки. Можливо, він уже набрів на точний слід. Можливо, навіть знайшов свого хазяїна…
так міркував і так говорив Герберт. Супутники не заперечували юнакові. Журналіст навіть кивав головою на знак згоди. Але Пенкроф думав інакше — він вважав, що Наб під час пошуків зайшов ще далі, ніж учора, і тому не встиг повернутися засвітла.
Якісь нечіткі передчуття хвилювали Герберта, і він кілька разів поривався піти назустріч Набу. Але Пенкроф переконував його, що це марно: у такій темряві та ще в таку жахливу погоду неможливо знайти Наба, і найкраще почекати його в притулку. Якщо завтра вранці негр не повернеться, то Пенкроф без будь-яких розмов піде разом з Гербертом розшукувати Наба.
Гедеон Спілет підтримав моряка, говорячи, що їм не слід розлучатися, і Герберту довелося відмовитися від свого наміру, але зробив він це з прикрістю, з очей його покотилися сльози.
Журналіст не міг втриматися і поцілував великодушного юнака.
Тим часом дійсно розігралася негода. З дикою силою налетіли пориви південно-східного вітру.
У темряві чути було, як море, де наступив тоді відлив, ревіло й билося вдалині від берега, біля першої смуги рифів. Підхоплюючи струмені дощу, шквал дробив їх на водяний пил і мчав у простір хмарою холодної вологи. Берегом неначе повзли жмути сивих туманів; море з таким гуркотом перекочувало каміння, наче навкруги один за одним перекидалися вози, вантажені кругляками. Піднімаючи цілі хмари піску, вітер змішував їх з потоками зливи, і витримати його натиск було неможливе. Повітря просякло пісковим і дощовим пилом. Вдаряючись об прибережний гранітний вал, вітер кружляв вихором, не знаходячи собі іншого виходу, зі скаженою силою вривався в ущелину, відкіля випливала річка, і з диким виттям гнав назад її води, що здулися. Шалені пориви вітру раз у раз забивали назад у вузьку щілину, що служила димоходом, весь дим від вогнища, і в коридорах Нетрів нічим було дихати.
Тому Пенкроф, як тільки тетеруки засмажилися, загасив багаття і, залишивши лише кілька тліючих жаринок, прикрив їх попелом.
О восьмій вечора Наб ще не повернувся, але тепер цілком можна було припустити, що його затримала буря, йому довелося шукати собі пристановища в якій-небудь печері і він перечікує, коли скінчиться негода, або просто хоче дочекатися світанку. Нічого й думати йти йому назустріч.
Вечеря складалася тільки з однієї страви — смаженої дичини. Усі віддали їй належне, тим паче що м’ясо тетеруків славиться своїм чудовим смаком. Після довгої мисливської експедиції Пенкроф і Герберт зголодніли, тому їли тепер з вовчим апетитом.
Повечерявши, кожен влаштувався в тому самому кутку, де спав напередодні; першим, звичайно, заснув юний Герберт, придрімав біля моряка, який розташувався біля багаття.
Потекли нічні години; буря посилювалася і з грізною силою бушувала в мороці. Налетів, ураган, схожий на той, котрий відніс бранців з Ричмонда і закинув їх на цю землю серед Тихого океану. Над його безкрайньою широчінню немає перешкод для люті вітрів; бурі, дуже часті в пору рівнодення, лютують там на волі, несучи жорстокі нещастя! Цілком зрозуміло, що берег, звернений до сходу, тобто саме назустріч поривам урагану, приймав на себе всі його удари, і найяскравіші описи не можуть передати, з якою неймовірною силою він кидався в наступ на землю.
На щастя, скупчення скель, що утворило Нетрі, трималося міцно. Але навіть серед цих величезних кам’яних брил інші, найменш стійкі, здавалося, злегка погойдувалися.
Пенкроф помітив це: приклавши долоні до гранітної брили, він відчув, що вона потроху коливається. Але він заспокоював себе, справедливо міркуючи, що боятися нічого, тому що це імпровізоване житло не завалиться. Одначе він чув, як гуркоче каміння, яке вітер збивав із краю верхнього плато і гнав по схилу до самого моря. Іноді зриваючись камені падали на скелі, що служили Нетрям покрівлею, і якщо вони летіли прямовисно, то, вдаряючись об Граніт, розбивалися на дрібні осколки. Двічі моряк вставав і, хапаючись за стінку кам’яного коридору, добирався до виходу — подивитися, що там діється. Але обвали були незначні, вони не несли ніякої небезпеки, і Пенкроф, повернувшись на своє місце, знову лягав біля вогнища, де під шаром попелу тихо потріскували розпечені жарини.
Незважаючи па лютий ураган, виття вітру і гуркіт обвалів, Герберт спав міцним сном. Задрімав, нарешті, і Пенкроф, який звик у своєму житті до всяких бур. Тільки Гедеон Спілет не міг заснути. Він докоряв собі, навіщо не пішов разом з Набом. Ми вже говорили, що надія не залишала Спілета. Передчуття, які бентежили Герберта, хвилювали і його самого. Він все думав про Наба. Чому Наб не повернувся? І журналіст у тривозі перевертався з боку на бік на своєму піщаному ложі, ледве помічаючи битву стихій. Іноді втома брала своє, на мить його обважнілі повіки стулялися, але негайно ж яка-небудь думка, що промайнула в голові, будила його, і він розплющував очі.
Час ішов. Була, мабуть, уже друга година ночі, як раптом Пенкрофа, який заснув міцним сном, хтось струснув за плече.
— Що? Хто тут? — скрикнув Пенкроф, миттєво прокинувшись, як це й личить справжньому морякові.
Журналіст, нахилившись до нього, сказав пошепки:
— Прислухайтеся, Пенкрофе, прислухайтеся!
Моряк насторожився, але нічого не почув, крім завивань вітру.
— Вітер виє, — сказав він.
— Ні, — заперечив Спілет, напружено вслухуючись. — Я начебто чув…
— Що чули?
— Гавкіт собаки.
— Гавкіт собаки? — вигукнув Пенкроф і негайно підхопився на ноги.
— так, так… Гавкіт собаки…
. — Ні, яке там!.. Та й буря так реве… Хіба почуєш.
— Постійте. Знову гавкає! Слухайте… — швидко проговорив журналіст.
Пенкроф весь перетворився на слух, і дійсно, у мить затишшя начебто почув здалеку гавкіт собаки.
— Ну що? — прошепотів журналіст, міцно стиснувши Пенкрофу руку.
8