— так, так! — відповів Пенкроф. — Це Топ гавкає!
— Топ! — вигукнув, прокинувшись Герберт, і всі троє кинулися до виходу з Нетрів.
Навколо панувала непроглядна пітьма. Море, небо, земля не розрізнялися в цьому чорному мороці. Здавалося, в світі немає жодної іскорки світла.
Вибратися назовні вимагало великих усиль. При кожній спробі вітер відкидав їх назад. Нарешті, вдалося побороти порив вітру, але, щоб утриматися на ногах; довелося притулитися до скелі. Вони мовчки дивилися один на одного, розмовляти було неможливо.
Кілька хвилин Гедеон Спілет і обидва його супутники не могли ступити ні кроку — шквал немов прибив їх до скелі, усі троє змокли до, нитки, пісок заліпив очі. І раптом у коротку мить затишшя вони виразно почули віддалений гавкіт собаки.
так гавкати міг тільки Топ!. Але чи прибіг вірний пес один, чи хто-небудь був з ним? Можливо, один, — адже якби разом з ним ішов Наб, він безумовно поспішив би повернутися в Нетрі.
У пориві вітру, що налетів, неможливо було перемовитися жодним словом, і моряк тільки міцно стис руку Гедеонові Спілету, начебто хотів сказати йому: «Почекайте», і сховався в кам’яному коридорі.
Через мить він вийшов, тримаючи в руках жмут запаленого хмизу, і почав розмахувати ним у темряві, стрясаючи повітря пронизливим свистом.
Собака немов чекав цього сигналу: гавкіт долинув ближче, і незабаром він вбіг до кам’яного проходу. Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет поспішили слідом за ним.
На тліючі жарини кинули оберемок сухих сучків. Яскраве полум’я освітило всю «кімнату».
— Топ! Адже це Топ! — гукав Герберт.
Справді, це був Топ, чудовий англо-нормандський гончак, який одержав від схрещення двох порід надзвичайно тонке чуття і прудкі ноги — якості, що відрізняють мисливського собаку.
Отже, собака інженера Сайреса Сміта знайшовся.
Але Топ прибіг один. Ні хазяїн, ні Наб не прийшли слідом за ним.
Але який інстинкт міг привести його сюди, до Нетрів, де він ніколи не бував, та ще в таку темну ніч, у таку бурю! Незбагненне явище! І ще більш дивним було те, що собака не здавався втомленим, виснаженим і навіть не забрьоханий брудом і піском…
Герберт підкликав Топа і стис долонями його морду. Собака, мабуть, зрадів ласці і, витягуючи шию, терся головою об його руки.
— Ну, раз собака знайшовся, знайдеться і хазяїн! — сказав Гедеон Спілет.
— Дай Боже! — вигукнув Герберт. — Ходімте швидше! Топ буде нашим провідником.
Пенкроф нічого не заперечив йому. Він відчував, що з’ява Топа, можливо, спростовує всі його похмурі здогади.
, — В дорогу! — скомандував він. Пенкроф розгріб жар у вогнищі і дбайливо прикрив купку розпечених жаринок попелом, щоб можна було після повернення розпалити вогонь. І негайно ж, захопивши з собою залишки вечері, він кинувся до виходу слідом за Топом, що начебто підкликав їх коротким, уривчастим гавканням; за моряком бігли Гедеон Спілет і юний Герберт.
Буря бушувала із шаленою люттю і, мабуть, досягла найбільшої своєї сили. В ту ніч був молодик, він вузьким серпом піднімався в небі, але бліде його сяйво не могло пробитися крізь хмари. Йти ставало все важче. Найкраще було покластися на інстинкт Топа. Мандрівники так і вчинили. Гедеон Спілет і Герберт йшли слідом за собакою, моряк замикав хід. Неможливо було перемовитися жодним словом. Дощ уже не обрушувався водоспадом, тому що подих урагану розвіював його водяним пилом, але сам ураган був жахливий.
Знайшлася, одначе, обставина, сприятлива для Пенкрофа і його товаришів. Вітер нісся з південного сходу і, отже, дув їм у спину. Він закидав їх позаду цілими хмарами піску, але не заважав йти вперед — варто тільки не обертатися. Часом наші подорожні навіть рухалися швидше, ніж хотіли, і поза власною волею прискорювали крок, для того щоб вітер не збив їх з ніг, але зміцніла надія додавала їм сили. Адже вони йшли тепер не навмання, — вони вже не сумнівалися, що Наб знайшов свого хазяїна і послав за ними вірного собаку. Але чи живий був Сайрес Сміт? Можливо, Наб кликав їх лише, щоб віддати останню шану померлому.
Проминувши гостру грань гранітного кряжа, який вони розсудливо обійшли стороною, мандрівники зупинилися: всі троє потребували перепочинку. Виступ скелі захищав їх від вітру; засапавшись від швидкої ходьби, вірніше від п’ятнадцятихвилииного бігу, вони з жадібністю ковтали повітря. Опинившись за цим прикриттям, вони могли чути один одного, і раптом, коли Герберт вимовив ім’я Сайреса Сміта, Топ задзявкав, начебто хотів сказати, що хазяїн його живий.
— Він живий! Адже правда, Топ? Правда? — схвильовано повторював Герберт. — Він врятувався!
Собака тихенько підвискував, немов підтверджував його слова.
Нарешті, рушили далі. Було майже пів на третю. В морі починався приплив, а він у такі сильні шторми, та ще й на молодика, відрізняється грізною силою. Біля гряди рифів ревіли високі вали, кидалися на них із шаленою люттю; мабуть, ці водяні гори перекочувалися і через невидимий у густому мороці острівець. Тепер він уже не прикривав, як довга дамба, берег, яким вони йшли, не захищав його від розгніваної водної стихії.
Тільки-но моряк і його супутники вийшли з-під виступу скелі, вітер знову, як скажений, налетів на них. Низько зігнувшись, підставляючи спину його лютим поштовхам, вони швидко крокували слідом за Топом, що впевнено біг попереду. Вони рухалися на північ; праворуч від них горами здіймалися й оглушливо ревіли пінні хвилі, а ліворуч була невидима, незрима в пітьмі земля. Але вони добре відчували, що поверхня її відносно рівна і низька, тому що вітер дув тепер в одному напрямку, а не кружляв вихором, як це було, коли він наштовхувався на гранітний кряж.
До четвертої ранку вони, мабуть, подолали близько п’яти миль. Хмари вже не повзли над самою землею, а піднялися вище. Дощ майже ущух, вітер став менш вологим, зате пронизував холодом.
І Пенкроф, і Герберт, і Гедеон Спілет змерзли до кісток, але в них не вирвалося жодного слова нарікань. Вони твердо вирішили йти за Топом туди, куди веде їх розумний собака.
Близько п’ятої години ранку зазоріло. Спочатку посвітліло у височині неба, де хмари лежали не такою густою завісою; їхні краї стали перлинно-сірі, а незабаром нижче від них, під темною щільною смугою туману, світлішою рисою позначився морський обрій. По воді пробігли тьмяні відблиски, і гребені хвиль знову стали білими. З лівого боку, ще дуже нечітко, сірими силуетами на чорному тлі, виступили нерівні обриси берега.
О шостій годині ранку зовсім розвиднилося. Високо в небі квапливо бігли хмари. Пенкроф і його супутники пройшли майже шість миль від свого притулку. Тепер вони рухалися піщаним плоским берегом, удалечині від нього в морі пролягала гряда підводних скель, які ледве виднілися над хвилями, тому що вже була висока вода. Ліворуч простиралася широка пустельна рівнина, занесена пісками, і на ній піднімалися дюни, порослі колючими будяками. Слабко порізаний берег захищав від океанських вітрів лише переривчастий ланцюг невисоких пагорбів. Подекуди, поодинці або купами, розкидані були криві, потворні дерева, що згинали до заходу і стовбур, і гілля. Далі, на південному заході, сутеніла галявина лісу.
Раптом собака заметушився: то він мчав уперед, то повертався і підбігав до Пенкрофа, начебто благав його прискорити крок. Потім він зминув з берега на рівнину і, спонуканий разючим своїм чуттям, без найменшого коливання побіг між дюнами.
Мандрівники рушили слідом за ним. Навкруги була глухомань, жодної живої істоти. Широка смуга дюн складалася з примхливо розкиданих бугрів, пагорків і навіть пагорбів. Це була дійсна піщана Швейцарія, і лише завдяки своєму разючому інстинкту собака не заблудився.
Хвилин за п’ять після того як зминули з берега, журналіст і його супутники опинилися перед неглибокою печерою, утвореною у внутрішньому схилі високої дюни. Топ зупинився і лунко загавкав. Спілет, Герберт і Пенкроф увійшли до печери.
Там стояв на колінах Наб, схилившись над тілом, позбавленим життя, розпростертим на ложі з трави. У людині, яка лежала нерухомо, вони впізнали Сайреса Сміта.