Нарешті він розплющив очі. Наб і журналіст нахилилися над ним.
— Містере Сміт! Містере Сміт! — покликав його Наб. Сайрес Сміт почув. Він подивився на Наба і Спілета, потім на двох інших своїх супутників — Герберта і моряка, й кожному слабко потис руку.
Знову він вимовив щось нескладне, начебто ті ж слова, що вирвалися в нього непритомного і передавали думку, яка ще тоді не давала йому спокою. Але тепер ці слова можна було розібрати.
— Острів чи материк? — тихо запитав він.
— Та ну його до всіх чортів! — не втримавшись, крикнув Пенкроф. — Хіба це важливо. Тільки б ви були живі, містере Сміт! Острів чи материк! Потім довідаємося.
Інженер злегка кивнув головою, погоджуючись з ним, потім начебто задрімав.
Гедеон Спілет залишився в печері оберігати сон Сайреса Сміта, а троє інших, за порадою журналіста, пішли приготувати ноші, щоб перенести хворого, по можливості не турбуючи його. Наб, Герберт і Пенкроф вирушили до високої дюни, увінчаної купою хирлявих дерев. Дорогою моряк усе повторював здивовано:
— Острів чи материк? Ось про що він думає, але ж сам ледве дихає! Ну й людина!
Піднявшись на вершину дюни, Пенкроф і двоє його товаришів, не маючи інших знарядь, крім власних рук, просто обламали найтовщі гілки досить кволих, пошарпаних вітром дерев; які належали до різновиду морської сосни; з гілок вони зробили ноші та наклали на них листя і трави, щоб Сайресу Сміту зручніше було лежати.
На всю цю роботу пішло хвилин сорок, і коли моряк, Наб і Герберт повернулися в печеру, до Сайреса Сміта, від якого не відходив Спілет, зрівнялася десята година ранку.
Інженер прокинувся, нарешті, або, точніше, отямився після свого довгого забуття. На його обличчі, яке вражало досі восковою блідістю, проступив рум’янець. Він підвівся на лікті й подивився навколо здивовано, начебто запитуючи, де він опинився.
— Ви можете вислухати мене? — запитав Спілет. — Чи це дуже стомить вас?
— Кажіть, — відповів інженер.
— А по-моєму, містер Сміт слухатиме вас ще краще, якщо покуштує ось цього желе з тетерука, — сказав моряк. — Покуштуйте, містере Сайрес. Це тетерук, слово честі, тетерук, — повторив він, подаючи Сміту своє «желе», у яке він поклав цього разу трішки м’яса.
Сайрес Сміт з’їв кілька шматочків; все інше розділили між собою його зголоднілі товариші й оцінили свій сніданок як досить убогий.
— Не біда! — сказав моряк. — У Нетрях поїмо краще. Треба вам сказати, містере Сайрес, у нас он там, на півдні, є власний будинок на три кімнати, з постелями і з грубкою, а в коморі в нас лежить кілька десятків пташок, яких Герберт називає «куруку». Ноші для вас готові, і, як тільки ви трохи оговтаєтеся, ми вас перенесемо до нашої квартири.
— Спасибі, друже мій, — відповів інженер. — Ще годинку-другу полежу тут, і можна буде вирушати. А тепер розповідайте, Спілет.
Журналіст повідав про все, що відбулося, і, описуючи події, про які Сайрес Сміт не міг знати, розповів, як повітряну кулю викинуло на берег, як її пасажири ступили на якусь невідому землю, швидше за все ненаселену, хоча ще невідомо, що вона собою являє — острів чи материк; як вони влаштували собі притулок у Нетрях і як почали шукати Сайреса Сміта; розповів про самовіддані пошуки Наба, про те, як багато завдячують кмітливості вірного пса Топа і т. ін.
— так ви, виходить, не на березі мене знайшли? — слабким голосом запитав Сайрес Сміт.
— Ні, — відповів Гедеон Спілет.
— І, виходить, не ви перенесли мене до цієї печери?
— Ні.
— А далеко до неї від рифів?
— Півмилі буде, — підрахував Пенкроф. — Вам дивно, містере Сміт, як ви сюди потрапили, а ми ще більше здивовані!
— Справді, чудасія якась! — зауважив інженер.
Поступово пожвавлюючись, він з інтересом, що зростав, слухав своїх товаришів.,
— так, дивно, — погодився Пенкроф. — А можете розповісти, що з вами сталося після того, як вас змило хвилею?
Сайрес Сміт намагався зібратися з думками. Але він мало що міг згадати. Хвилею його викинуло із сітки аеростата, і він занурився у воду на кілька сажнів. Потім виплив на поверхню. У напівмороці він помітив біля себе якусь живу істоту, яка боролася з хвилями. Це був Топ, що кинувся на допомогу хазяїну. Підвівши очі, Сміт уже не побачив повітряної кулі: тільки-но інженер і його собака випали із сітки і вага аеростата зменшилася, він стрілою злетів у вишину. І ось Сміт опинився серед бурхливих хвиль, за півмилі від берега. Він намагався виплисти, напружував усі сили. Топ підтримував хазяїна, схопивши його зубами за одяг; але раптом стрімка течія підхопила його, понесла на північ, а тут захлиснула хвиля, й після півгодинної боротьби він пішов на дно, захоплюючи за собою Топа. З цієї миті й до тієї хвилини, коли він опритомнів на руках у своїх друзів, він нічого не пам’ятав.
— Ну, так, мабуть, хвилі викинули вас на берег, — сказав Пенкроф, — і у вас вистачило сил дійти сюди, адже Наб знайшов на піску сліди ваших ніг.
— так… Мабуть, так і було… — розмірковував інженер. —
А інших слідів ви не помітили на березі?
— Жодного, — відповів журналіст. — Та якби раптом і з’явився в грізну хвилину якийсь невідомий рятівник, чому ж він кинув вас після того, як вирвав з безодні океану?
— Справді, дорогий Спілете. Послухай, Набе, — додав інженер, пильно дивлячись на свого слугу. — Можливо, це все-таки ти… Може, від горя в тебе тоді в голові потьмарилося, і ти забув… так ні, яка безглузда думка… А сліди ці ще цілі? — запитав Сайрес Сміт.
— так, деякі цілі, — відповів Наб. — Он там, біля внутрішнього схилу цієї дюни, сліди збереглися, — вони були тут захищені від вітру і від дощу. А всі інші буря знищила.
— Пенкрофе, — сказав Сайрес Сміт, — візьміть, будь ласка, мої черевики, подивіться, чи підходять вони до відбитків на піску.
Моряк виконав його прохання; разом з Гербертом він пішов слідом за Набом до того місця, де збереглися сліди на піску.
Залишившись наодинці з репортером, Сайрес Сміт сказав:
— Тут відбулося щось незбагненне!
— Зовсім незрозуміле! — підтвердив Гедеон Спілет.
— Не будемо поки що вникати у всілякі загадки, дорогий Спілете. Поговоримо про це пізніше.
За хвилину Наб і Герберт повернулися. Ніяких сумнівів не виникало: підошви черевиків Сайреса Сміта точно збігалися з уцілілими відбитками. Отже, сліди на піску належали Сайресу Сміту.
— Ну, от і добре, — сказав він. — Виходить, це в мене самого був провал у пам’яті, у якому я запідозрив Наба. Я йшов, як сновида, зовсім не усвідомлюючи, що кудись іду. А привів мене сюди Топ, привів, керуючись своїм інстинктом. І він же врятував мене з хвиль… Йди сюди, Топе, йди, гарний мій пес!
Красень пес з радісним виском кинувся до хазяїна. І, звичайно, був нагороджений за свою відданість незліченними ласками.
Читач, безумовно, погодиться, що пояснити порятунок Сайреса Сміта як-небудь інакше було неможливо і тому ця честь цілком належала Топу.
Близько полудня Пенкроф запитав інженера, чи можна тепер перенести його до притулку. Замість відповіді Сайрес Сміт зусиллям волі змусив себе піднятися, але відразу ноги в нього підкосилися, і, щоб не впасти, він схопився за плече Пенкрофа.
— Добре вже, добре! — сказав Пенкроф. — Подати карету пану інженеру!
Принесли ноші, покриті м’яким мохом і травою, вклали на них Сайреса Сміта і понесли його до берега. Пенкроф узявся за ноші попереду, а Наб позаду.
До Нетрів треба було пройти вісім миль, а до того ж нести хворого потрібно було повільно, не поспішаючи, і, мабуть, часто зупиняючись, тому мандрівники розраховували, що вони дістануться до місця годин за шість.
Як і раніше дув сильний вітер, але дощ, на щастя, перестав. Лежачи на ношах, інженер підвівся на лікті й оглядав берег, особливо верхню терасу. Він не промовив ні слова, але дивився уважно, і, безумовно, обриси цього узбережжя, його піски, скелі й ліси закарбувалися в пам’яті інженера Сміта. Одначе години за дві втома взяла своє, він витягнувся на ношах і заснув.
О пів на шосту вечора маленький караван досяг зрізаного кута гранітного кряжа, а незабаром дістався до Нетрів.