Моряк і Герберт кинулися слідом за Набом. Якщо трапиться здобич, треба її піймати, а не сперечатися, на чому її засмажити.
Пірнувши в зелені зарості, мисливці побачили, що Топ тріпає якусь тварину, схопивши її за вухо. Це чотириноге, схоже на порося, було завдовжки футів два з половиною і покрите твердою темно-коричневою вовною, світлішою на череві. Лапи, якими воно міцно впиралося в землю, були перетинчасті.
Герберт вирішив, що це водяна свинка — один з найбільших представників сімейства гризунів.
Водяна свинка і не думала відбиватися від собаки, тільки витріщала дурні очі, які запливли жиром. Мабуть, вона вперше бачила людей.
Наб міцніше стис у руці свого кийка і хотів уже прибити гризуна, як раптом той, рвонувся і, залишивши в зубах Топа кінчик свого вуха, з голосним рохканням дременув навтьоки, наскочив на Герберта і, ледве не збивши його з ніг, зник у лісі.
— Ах, негідник! — вигукнув Пенкроф.
Усі кинулися слідом за Топом наздоганяти втікача й ось-ось уже готові були схопити його, як раптом тварина кинулася в озерце, оточене віковими соснами, і сховалася під водою.
Мисливці в розгубленості зупинилися. Топ стрибнув у воду, але водяна свинка, пірнувши на дно, не з’являлася.
— Почекаємо, — сказав Герберт, — вона незабаром вирине.
— А може, вона потонула? — запитав Наб.
— Ні, — відповів Герберт. — Ви, бачили, які в неї лапи? Перетинчасті. Це майже як земноводне. Підстережемо її.
Топ все ще не вилазив з води. Мисливці поставали на березі з різних боків, щоб відрізати водяній свинці шлях до відступу, а Топ, розшукавши її, плавав по озеру.
Герберт не помилився. Через кілька хвилин, тварина виринула, і Топ негайно схопив її, не даючи їй піти під воду. В одну мить водяну свинку витягли на берег, і Наб убив її ударом ціпка.
— Ура! — закричав Пенкроф, який любив цей переможний клич. — Тепер би тільки жаринок гарячих, і ми цього гризуна згриземо до кісточки!
Він звалив здобич на плече і, визначивши за сонцем, що час наближається до другої години дня, подав команду повертатися.
Чуття Топа й тут прислужилося мисливцям, — завдяки розумній тварині вони, не блукаючи, вибралися з хащі та за півгодини були вже в закруті ріки.
так само, як і першого разу, Пенкроф швидко спорудив пліт зі стовбурів дерев, хоча це здавалося йому безцільною роботою, адже вогню тепер не було; пліт пустили за течією ріки.
Кроків за п’ятдесят від Нетрів Пенкроф раптом зупинився і, оглушливо крикнувши «ура», тицьнув рукою, вказуючи на край кам’яного даху.
— Герберте! Набе! Дивіться! — гукнув він.
Над скелями, клубочачись на вітрі, піднімався стовп диму.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Винахід інженера. — Питання, що турбує Сайреса Сміта. — Експедиція в гори. — Ліс. — Вулканічний ґрунт. — Трагопани. — Муфлони. — Перший майданчик. — Нічліг. — На вершині гори
Хвилину потому всі троє мисливців уже були біля вогню, що палав у багатті, біля якого сиділи Сайрес Сміт і журналіст. Пенкроф зупинився і мовчки дивився на них, тримаючи в руках здобич.
— Ну що, шановний? — вигукнув репортер. — Вогонь-то горить! Найсправжнісінький вогонь. На ньому прекрасно можна засмажити цю тварину, і ми влаштуємо бенкет.
— Хто запалив? — дивувався Пенкроф.
— Сонце!
Відповідь абсолютно правильна. Вогонь, який так захопив Пенкрофа, дало саме сонце. Моряк очам своїм не вірив і виглядав таким приголомшеним, що й не подумав розпитати інженера.
— У вас було збільшувальне скло, містере Сміт? — запитав Герберт.
— Ні, дитя моє, — відповів інженер, — але я зробив його.
І Сайрес Сміт показав прилад, що зіграв роль збільшувального скла. Він просто скористався двома опуклими скельцями від кишенькових годинників — свого власного і Гедеона Спілета. Наливши у скельця води, він склав їх і зліпив краї глиною. У нього вийшло в такий спосіб двоопукле запальне скло; піймавши в його фокусі пучок сонячних променів, він спрямував їх на жменю сухого моху, і мох загорівся.
Моряк подивився на дотепне пристосування, потім поглянув на інженера і не вимовив ні слова. Але як красномовно говорили його очі! Якщо Сайрес Сміт не став для нього божеством, то в усякому разі вже не був простим смертним. Нарешті здатність говорити повернулася до Пенкрофа.
— Запишіть-но, містере Спілет, — сказав він. — Запишіть це у своїй книжечці!
— Уже записано, — відповів журналіст.
Потім Пенкроф за допомогою Наба встановив рожен, і незабаром майстерно випотрошена водяна свинка, немов молочне порося, уже підрум’янювалася на яскравому вогні.
Нетрі знову стали придатним житлом, — від багаття потягнуло теплом по коридорах; знову складені були з каменів перегородки.
Як ми бачимо, інженер Сміт і його товариші з користю провели день. Сайрес Сміт зміцнів і спробував піднятися на верхнє плато. Відтіля він своїм зірким оком, що звикло визначати відстані, довго дивився на конусоподібну вершину, на яку повинні були завтра піднятися. Гора ця стояла миль за шість до північного заходу, висота ж її, як здавалося, сягала трьох з половиною тисяч футів над рівнем моря. Отже, з вершини гори спостерігач міг бачити на п’ятдесят миль навколо. Можливо, що тоді вдасться розв’язати питання: «Острів чи материк?» — питання, яке Сайрес Сміт не без підстави вважав поки що найважливішим.
Повечеряли дуже смачно. М’ясо водяної свинки виявилося чудовим. Трапезу доповнили водорості й кедрові горіхи. Інженер майже нічого не говорив, його поглинали думки про майбутню подорож.
Разів зо два Пенкроф висловлював своє розуміння того, що варто було б почати, але Сайрес Сміт, який очевидно мав досить методичний розум, тільки кивав головою.
— Завтра все з’ясуємо, — повторював він, — і відповідно до обставин будемо діяти.
Після вечері підкинули у вогнище побільше дров, і всі мешканці Нетрів, включаючи і вірного пса Топа, міцно заснули.
Ніякі халепи не потривожили в ту ніч їхній мирний сон, і наступного ранку, двадцять дев’ятого березня, вони прокинулися відпочилими і бадьорими, всі запаслися силами для експедиції, від якої залежала їхня доля.
Приготування закінчилися. Залишками печені мандрівники могли харчуватися ще добу. До того ж вони сподівалися поповнити дорогою запас провіанту. Оскільки скельця вставили знову на свої місця — в обідки годинників інженера і Гедеона Спілета, то Пенкроф обпалив на вогні ганчірку замість відсутнього трута. Кременів же можна було знайти скільки завгодно біля підніжжя цих скель, що складалися, безумовно, з вулканічних порід.
Пів на восьму ранку дослідники, озброївшись кийками, вийшли зі свого притулку. За порадою Пенкрофа, вирішили йти вже знайомими місцями — через ліс, а повернутися іншою дорогою. До того ж це був, звісно, найкоротший шлях до гори. Отже, всі рушили на південь і, зминувши за південний край гранітного кряжа, пішли лівим берегом ріки, а від того місця, де вона повертала на південний захід, заглибилися в ліс. Знайшли стежину, уже прокладену нашими мисливцями під покровом хвойних дерев, і до дев’ятої години Сайрес Сміт з товаришами вийшли на галявину лісу із західного його боку…
Спочатку йшли болотистою низиною, потім ґрунт став сухий, піщаний: почався пологий підйом, що вів від берега всередину цих незнайомих країв. Під високими деревами миготіли якісь звірята. Але не встигав Топ підняти дичину, як хазяїн негайно ж його підкликав, вважаючи, що зараз не час полювати, — пізніше обставини підкажуть. таких людей, як інженер Сайрес Сміт, не можна відвернути від наміченої мети, від думки, що опанувала ними. Мабуть, ми не помилимося, якщо скажемо, що він навіть не звертав уваги на характер місцевості, якою вони проходили, на її рельєф і природні багатства. Він поставив собі завдання — зійти на гору і не хотів відволікатися від нього.
О десятій годині зробили короткий привал. Як тільки мандрівники вийшли з лісу, перед їхніми очима постали обриси гірського хребта. Найвищу його частину складали дві конусоподібні вершини. Одна була заввишки приблизно дві з половиною тисячі футів; відроги, що начебто служили їй опорою, мали якісь дивні вигини і нагадували пазурі величезної звірячої лапи, яка вчепилася в землю. Між цими відрогами пролягали ущелини, стрімчасті схили яких поросли деревами аж до усіченої вершини першої гори.