До другої години дня аеростат опинився вже за чотириста футів від поверхні океану.
І тоді пролунав мужній голос — голос людини сміливої, чиє серце не знає страху. Йому озвалися голоси не менш рішучі.
— Все викинули?
— Ні! Залишилося золото — десять тисяч франків!
І негайно важкий мішок полетів в океан.
— Піднялася куля?
— Трохи-трохи. Зараз знову впаде! Що ще можна викинути?
— Нічого!
— Нічого? А гондола?
— Чіпляйтеся всі за сітку. А гондолу у воду!
Дійсно, залишався тільки цей єдиний і останній спосіб полегшити кулю. Мотузки, якими гондола була прив’язана до обруча сітки, перерізали, і тільки-но гондола відірвалася, аеростат піднявся на висоту до двох тисяч футів.
П’ятеро мандрівників видерлися вище обруча і тепер трималися у вічках сітки, вчепившись за мотузки. Всі п’ятеро дивилися вниз, туди, де ревів океан.
Відомо, якою незвичайною чутливістю відрізняється будь-який аеростат. Зменшіть хоч трохи його вантаж, і куля відразу підніметься вгору. Аеростат, що ширяє у повітрі, своєю чутливістю подібний до математично точних терезів. І цілком зрозуміло; що куля без досить важкої гондоли негайно злетить на значну висоту. так і сталося в даному випадку.
Але, протримавшись одну мить вгорі, аеростат знову почав спускатися. Газ витікав крізь діру в оболонці, і пошкодження неможливо було усунути.
Мандрівники зробили все, що могли, і тепер уже ніякі сили людські не врятували б їх. Надія була тільки на чудо.
0 четвертій годині дня куля опинилася на висоті всього лише п’ятисот футів від поверхні океану.
Раптом почулося голосне гавкання. Мандрівники взяли із собою собаку, і тепер він знаходився в сітці аеростата поруч зі своїм хазяїном.
— Топ щось побачив! — вигукнув один із пасажирів.
І негайно пролунав голосний крик:
— Земля! Земля!
Кулю, як і раніше, несло вітром до південного заходу; зранку вона вже пролетіла сотні миль, і дійсно перед мандрівниками постав досить високий берег.
Але земля ця знаходилася на відстані тридцяти миль. Досягти її аеростат міг щонайменше за годину, та й то якщо вітер не зміниться. Через годину! А що, коли до цього терміну витечуть залишки газу?
Запитання жахливе! Нещасні повітроплавці чітко розрізняли сушу. Вони не знали, острів це чи материк, навряд чи уявляли, до якої частини світу їх занесло бурею. Але нехай навіть замість гостинної землі перед ними лежав незаселений острів, до нього необхідно було дістатися за будь-яку ціну.
Однак о четвертій годині дня остаточно з’ясувалося, що куля більше триматися в повітрі не може. Вона летіла, торкаючись поверхні води. Гребені величезних валів не раз лизали нижні вічка сітки, вона намокла, обважніла, і аеростат ледве піднімався, як птах з перебитим крилом.
Півгодини потому до берега залишалося не більше милі, але в аеростаті газ уже майже весь вийшов і тримався тільки у верхній частині в’ялої, сплющеної оболонки, що звисала великими складками. Пасажири, які схопилися за сітку, стали для кулі непосильним тягарем, — незабаром вона наполовину занурилася у воду, і розлючені хвилі взялися цвьохати по ній. Оболонку вигнуло горбом, і вітер, надувши її, помчав по воді, немов вітрильний човен. Здавалося, ось-ось вона досягне суші.
І дійсно, їх відділяли два кабельтових[3] від берега, як раптом у чотирьох мандрівників вирвався лемент жаху. Здійнявся грізний вал, і куля, що начебто вже позбулася піднімальної сили, зненацька злетіла вгору. Немов звільнившись від якоїсь частини свого вантажу, вона піднялася на тисячу п’ятсот футів, але тут потрапила до повітряної лійки, її закрутило вітром і понесло вже не вбік суші, а майже паралельно до неї. Але хвилини за дві вітер змінився і жбурнув, нарешті, кулю на піщаний берег, де їй уже не загрожували хвилі.
Мандрівники допомогли один одному виплутатися з сітки. Куля, звільнившись від обтяжливого тягаря, злетіла з першим поривом вітру і, немов поранений птах, на мить повернутий до життя, знялася вгору і зникла в небесному просторі.
Гондола аеростата несла п’ятьох мандрівників і собаку, але на берег викинуло тільки чотирьох.
Той, кого не вистачало, мабуть, був змитий хвилею, що полегшило вантаж аеростата, дозволило йому піднятися востаннє і кілька митей потому досягти суші.
Але тільки-но жертви катастрофи (їх цілком можна назвати так) опинилися на землі, — усі четверо, не бачачи п’ятого супутника, вигукнули:
— Можливо, він намагається дістатися уплав… Врятуймо його! Врятуймо!
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Епізод Громадянської війни в США. — Інженер Сайрес Сміт. — Гедеон Спілет. — Негр Наб. — Моряк Пенкроф. — Юний Герберт. — Несподівана пропозиція. — Побачення о десятій годині вечора. — Відліт у бурю
Люди, закинуті буревієм на якийсь далекий берег, не були аеронавтами-професіоналами чи аматорами повітряних подорожей. їх утримували як військовополонених, і природжена відвага спонукала їх втікати з полону за обставин досить надзвичайних! Сто разів вони могли загинути! Сто разів аеростат з оболонкою, що розірвалася, міг скинути їх у безодню. Але небо дарувало їм дивну долю. Двадцятого березня мандрівники вже знаходилися за сім тисяч миль від Ричмонда, оточеного військами генерала Улісса Гранта, — вони втекли зі столиці штату Віргінія — головної цитаделі сепаратистів у дні жахливої Громадянської війни. Повітряна їхня подорож тривала п’ять днів.
Ось за яких цікавих обставин відбулася втеча бранців, що закінчилася катастрофою, про яку ми вже розповіли читачам.
1865 року, в лютому, під час одного зі штурмів, за допомогою яких генерал Грант марно намагався заволодіти Ричмондом, кілька офіцерів федеральної армії потрапили до рук ворога і були інтерновані в цьому місті. Один з найпримітніших бранців перебував при головному штабі армії Гранта, звали його Сайрес Сміт.
Сайрес Сміт, уродженець Массачусетсу, за професією інженер, був першокласним ученим; під час війни уряд Сполучених Штатів довірив йому керувати залізницями важливого стратегічного значення.
Худий, кощавий, сухорлявий, він і зовні міг нагадувати справжнього північноамериканця, і хоча йому було не більше сорока п’яти років, у його коротко обстриженому волоссі блищала сивина; срібні нитки проглядали б і в бороді, але Сайрес Сміт не мав бороди, залишаючи тільки густі вуса.
Його обличчя вражало суворою красою і карбованим профілем — такі обличчя начебто створені для того, щоб їх зображували на медалях; очі горіли вогнем енергії, суворі губи рідко посміхалися, — словом, у Сайреса Сміта був вигляд ученого, наділеного духом воїна. Він належав до числа тих інженерів, які на початку своєї кар’єри добровільно орудували молотом і киркою, уподібнюючись генералам, які піднялися службовими сходинками від рядових. Тому не дивно, що при винятковій винахідливості й гостроті розуму він мав ще й дуже спритні, вмілі руки. Розвинута мускулатура вказувала на його велику силу. Це була людина справи і разом з тим мислитель; він діяв без будь-яких зусиль над собою, спонукуваний неприборканою життєвою енергією, відрізнявся рідкісною завзятістю й ніколи не лякався можливих невдач. Великі знання поєднувалися в нього з практичним складом розуму і, як говорять солдати, з великою кмітливістю; до того ж він виробив у собі чудову витримку і за будь-яких обставин не втрачав голови, — коротше кажучи, у нього найкраще розвилися три риси, властиві сильній людині: енергія фізична і розумова, цілеспрямованість і могутня воля. Він міг би обрати своїм девізом слова, сказані у XVII столітті Вільгельмом Оранським:
«Починаючи що-небудь, я не маю потреби в надіях; уперто дотримуючись своїх дій, не маю потреби в успіхах».
3