Дерева, під покровом яких струмок пробігав кількасот футів, переважно належали до порід, поширених у помірному поясі Австралії й у Тасманії, і не схожі були на ті хвойні дерева, що зустрічалися вже в дослідженій частині острова — за декілька миль від плато Круговиду. Тієї пори року, тобто на початку осені (у Південній півкулі квітень відповідає нашому жовтню), з них ще не облетіло листя. Найбільше тут росло казуаринів і евкаліптів; деякі з цих порід навесні, мабуть, давали солодку манну, подібну до східної манни. На галявинах здіймалися купи могутніх австралійських кедрів, а навколо росла висока трава, іменована в Австралії «тусок», але кокосових пальм, яких так багато на архіпелагах Тихого океану, зовсім не було, — мабуть, острів лежав занадто далеко від тропіків.
— Який жаль! — ремствував Герберт. — Кокосова пальма — дуже корисне дерево, та й плоди в неї пресмачні.
Птахів у лісі було безліч, і вони вільно пурхали між гілками евкаліптів і казуаринів, — досить рідка зелень цих дерев не заважала їхньому польоту. Чорні, білі й сірі какаду, строкаті папуги всіх кольорів і відтінків, яскраво-зелені корольки з червоним чубчиком, небесно-голубі лорі, — незліченне крилате плем’я блищало пір’ям, як жива веселка, і піднімало оглушливий різноголосий гамір.
Раптом із зеленої хащі долинули дивовижні, нестрункі звуки: то вчувався дзвінкий пташиний щебет, то котяче нявкання, то рикання звіра, то якесь плямкання, начебто клацала язиком людина. Забувши про будь-яку обережність, Наб і Герберт кинулися до кущів. На щастя, там не виявилося ні грізних хижаків, ні дикуна, який зачаївся, а сиділо на гілках близько півдюжини нездатних нікого образити істот — співочих птахів пересмішників, яких називають «гірські фазани». Кілька влучних ударів кийком припинили концерт цих імітаторів, а колоністам дісталася на обід чудова дичина.
Герберт показав своїм супутникам диких голубів, красенів із бронзовими крилами, — одні мали чудові чубчики, інші зелений комір, як їхні побратими на берегах затоки Маккуорі; але голуби й близько не підпустили до себе мисливців так само, як ворони і сороки, що полетіли зграями. Вистріливши з рушниці дрібним дробом, можна було б вполювати багато цих пернатих, але поки що наші мисливці не мали не тільки дробовиків, а навіть списів, дротиків або пращ; втім, примітивна зброя навряд чи б тут допомогла.
Безпорадність мисливців виявилася ще очевиднішою, коли повз них пронеслася зграя якихось чотириногих; вони мчалися підскоком і раптово робили стрибок довжиною до тридцяти футів, немов злітали на крилах; вони майнули через ліс так швидко і стрибали так високо, що здавалося, начебто вони, як білки, перелітали з дерева на дерево.
— Кенгуру! — вигукнув Герберт.
— А їх їдять? — негайно поцікавився Пенкроф.
— Потушкуєш на повільному вогні, та й одержиш страву смачнішу будь-якої дичини! — відповів журналіст.
Не встиг Гедеон Спілет договорити, як моряк, натхненний його словами, а слідом за ним і Наб та Герберт кинулися навздогін за кенгуру. Дарма Сайрес Сміт кликав їх, намагався зупинити. Але марні виявилися і спроби наздогнати кенгуру, що на пружних своїх ногах відскакували від землі, немов гумові м’ячі. Через п’ять хвилин мисливці зовсім засапалися, а кенгуру зникли в хащі. Топа переслідувала така ж невдача, як і його хазяїв.
— Містере Сайрес, — сказав Пенкроф, коли Сміт і Спілет наздогнали їх. — Містере Сайрес, самі бачите, обов’язково треба нам зробити рушниці. Це вам під силу?
— Можливо, — відповів інженер. — Але насамперед ми зробимо лук і стріли. Я впевнений, що ви навчитеся так само спритно володіти ними, як австралійські мисливці.
— Лук і стріли? — з презирством перепитав Пенкроф. — Лук і стріли — дитяча забава!
— Який ви гордий, друже, — зауважив журналіст. — Але ж довгі століття люди користувалися цією зброєю, і її вистачило, щоб закривавити світ. Порох — зовсім ще недавній винахід, а війна, на біду, так само стара, як рід людський!
— Але ж це так, містере Сайрес. їй-богу, так! Ось я завжди так — скажу, не подумавши. Ви вже вибачте!
Але Герберт, палко захоплений природознавством, своєю улюбленою наукою, знову заговорив про кенгуру.
— До речі, — заявив він, — ми наштовхнулися на таких кенгуру, яких піймати дуже важко. Це були величезні тварини з пухнатим сірим хутром. Але, якщо не помиляюся, існують кенгуру чорні й руді; є ще гірські кенгуру, кенгуру-пацюки. З ними набагато легше впоратись. Усього нараховують дванадцять видів кенгуру…
— Герберте, — повчально сказав моряк, — для мене існує тільки один вид кенгуру, називається він «смажений кенгуру», а ось він-то саме нам з тобою не дістався.
Всі мимоволі розсміялися, почувши цю нову наукову класифікацію, створену Пенкрофом. Добряга не ховав своєї досади, думаючи про те, що пообідати доведеться тільки співочими фазанами, але доля ще раз змилосердилася над ним.
Справді, Топ, який відчував, що тут порушено і його власні інтереси, нишпорив по всіх кущах; голод ще загострив його чуття. Можливо, він насамперед піклувався про самого себе, і якби схопив зубами яку-небудь дичину, мисливцям нічого б не дісталося; одначе Наб завбачливо стежив за ним.
Час наближався до третьої години дня; раптом собака пірнув у густі зарості чагарнику, і незабаром глухе рикання засвідчило, що він зійшовся у двобої з якоюсь твариною.
Наб кинувся до місця бою і побачив, що Топ пожирає якесь звірятко. За десять секунд уже не можна було б довідатися, яке, — воно зникло б у шлунку Топа. На щастя, собака наштовхнувся на цілий виводок, — на землі лежали бездиханно два інших гризуни (здобич Топа належала до породи гризунів).
Наб тріумфуючи, вийшов з кущів, тримаючи в кожній руці майбутню печеню. Звірята були більше зайця і вкриті жовтим хутром із зеленуватими підпалинами. Хвости вони мали дуже куці, можна сказати зародкові.
Наші мисливці, як жителі Сполучених Штатів, відразу впізнали в них марасів — різновид агуті, але трохи більших своїх побратимів, які живуть у тропічних країнах; мараси — справжні американські кролики, довговухі звірята, озброєні з кожного боку щелеп п’ятьма корінними зубами, що саме й відрізняє їх від агуті.
— Ура! — , гукнув Пенкроф. — Печеня є! Тепер не соромно й додому повернутися!
Перервана ненадовго подорож відновилася. Колоністи як і раніше йшли берегом Червоного струмка, який ніс свої прозорі, чисті води під навислим сплетінням гілок казуаринів, банксій і гігантських каучукових дерев. Чудові лілейні рослини, що досягали двадцяти футів заввишки, і якісь незнайомі юному натуралісту деревоподібні чагарники схилялися до струмка, який жебонів під покровом зелених склепінь.
Струмок помітно ширшав, Сайресу Сміту здавалося, що вони вже наближаються до гирла. І справді, тільки-но колоністи вийшли з лісової хащі, де їх дивували прекрасні дерева, показалося й гирло Червоного струмка.
Дослідники потрапили на західний берег озера Гранта. На озеро дійсно варто було подивитися. Воно досягало майже семи миль в окружності, а площа його дорівнювала двомстам п’ятдесятьом акрам[11]; спокійну водну гладь облямовували найрізноманітніші дерева. Зі східного боку крізь мальовничі просвіти місцями зблискувало на сонці море. Північний берег озера вигинався плавною дугою, що контрастувала з різкими обрисами південного його краю. На цьому маленькому Онтаріо зібралося безліч водяних птахів. За декілька сот футів від південного берега з води виступала одна-єдина скеля, що заміняла собою «тисячу островів», якими славиться озеро з тією ж назвою в Сполучених Штатах. Тут жили десятки подружніх пар зимородків-рибалок; стоячи на якому-небудь прибережному камені, пихаті, нерухомі, вони підстерігали рибу, що пропливала повз них, раптово з пронизливим криком кидалися у воду і, пірнувши, через мить злітали, тримаючи здобич у дзьобі. А далі, на берегах і на острівці, поважно походжали дикі качки, пелікани, водяні курочки, червоноголовки, щурки, яких природа наділила язиком у вигляді пензлика, два-три представники лірохвостів, красивої породи пернатих, у яких хвостові пера вишукано загнуті у вигляді ліри.
Вода в озері виявилася прісною, прозорою і синюватою; а глянувши на бульбашки, що піднімалися на поверхню води, і на кола, які розпливалися, можна було з упевненістю сказати, що в озері цьому дуже багато риби.