— Е, голубчику, треба придумати, як переправити дрова. При бажанні все можна зробити! Якби мати ручний візок, тут і казати нічого.
— Зате в нас є річка! — вигукнув Герберт.
— Правильно! — підтвердив Пенкроф. — Є річка — виходить, дрова попливуть самі собою. Недарма ж люди придумали сплавляти ліс плотами.
— Тільки от лихо, — заперечив Герберт, — вони попливуть не в той бік, який нам треба: адже приплив зараз жене воду проти течії.
— Почекаємо тоді відливу, — відповів моряк, — і наше паливо спокійнісінько допливе до Нетрів. Давай поки що готувати пліт.
Моряк у супроводі Герберта попрямував до галявини лісу, що підступав до закруту ріки. Кожний тяг на спині в’язку хмизу, яку міг підняти. На березі, порослому травою, якою, напевно, ще не ступала нога людини, теж знайшлося чимало труску. Пенкроф негайно ж почав робити пліт.
До маленької заводі, захищеної виступом берега, об який розбивалася течія, моряк і Герберт спустили кілька деревних стовбурів, міцно зв’язавши їх між собою сухими ліанами. Вийшло щось подібне до плоту, на нього склали весь зібраний хмиз — ношу, для двадцятьох, не менше. За годину вони закінчили роботу і причалили пліт до берега — тут він повинен був чекати, коли спадатиме вода.
До початку відливу залишалося ще кілька годин, і, щоб згаяти час, Пенкроф і Герберт вирішили піднятися на верхнє плато, відкіля мав відкриватися широкий краєвид невідомої землі, де вони опинилися.
За двісті кроків від закруту ріки гранітна стіна закінчувалася кам’яним осипом і, поступово знижуючись, порогами опускалася до лісової галявини. Природа начебто влаштувала тут сходи. Герберт і моряк почали підніматися ними. Обоє мали прудкі ноги, міцні м’язи, і за кілька хвилин вони вже досягли гребеня височини і зупинилися на виступі, що піднімався над гирлом ріки.
Тільки-но обоє вони опинилися на плоскогір’ї, погляди їхні звернулися до океану, над яким вони пролетіли в таку жахливу бурю. З глибоким хвилюванням дивилися вони на північний берег острова, — адже саме біля нього сталася катастрофа і десь там зник Сайрес Сміт. Вони шукали поглядом, чи не пливе по хвилях обривок оболонки аеростата, за який могла б вчепитися людина. Ні, ніде нічого не виднілося. Тільки неозора пустельна широчінь океану. Порожнім був і берег. Ні Гедеон Спілет, ні Наб не з’являлися. Можливоо, одначе, вони пішли так далеко, що їх не можна було побачити.
— А я впевнений, — раптом сказав Герберт, — так, упевнений, що така людина, як містер Сайрес, не могла потонути… Адже він енергійний, сміливий, він не розгубиться. Напевно, він дістався до берега. Правда, Пенкрофе?
Моряк сумно похитав головою. Сам він уже не сподівався побачити коли-небудь Сайреса Сміта, але не хотів позбавляти юнака надії.
— Ну, зрозуміло, зрозуміло, — сказав він. — Уже хто-хто, а містер Сміт зуміє вибратися з лиха там, де іншому непереливки.
А в цей час він з пильною увагою оглядав берег. Перед очима його тяглася піщана смуга, обмежена праворуч від гирла ріки грядою підводних скель. Чорні їхні брили, що ледь виступали з води, нагадували гігантських морських звірів, які лежали серед кипучих бурунів; за лінією рифів блискало на сонці море. З півдня краєвид закривав гострий високий мис, і не можна було визначити, чи продовжується за ним суша, чи вона витягнута в напрямку з південного сходу на південний захід і утворює якийсь довгий півострів. З північного боку берег, доступний для огляду на великій відстані, плавно вигинався, облямовуючи округлу бухту. Там він був низький, плоский, без гранітних скель, із широкими піщаними обмілинами, що оголювалися під час відливу.
Пенкроф і Герберт повернулися на захід; погляд обох насамперед захопила гора зі сніжною вершиною, що підіймалася вдалечині, на відстані шести або семи миль. Від перших її уступів і нижче, по широкому плато, йшли лісові зарості, а серед них яскравими плямами виділялися купи вічнозелених дерев. За дві милі від краю цього плато ліс закінчувався, і там зеленіла широка смуга, поросла травою, по якій примхливо розсипались маленькі гайки. Ліворуч у просвітах між деревами блищала річка, така звивиста, що, здавалося, вона поверталася назад до тих відрогів високої гори, серед яких, можливо, брала початок, У тім місці, де Пенкроф залишив свій пліт, вода текла між високих гранітних берегів, але лівий берег увесь час ішов стрімчастою кручею, а правий поступово знижувався; суцільна стіна змінювалася грядою окремих брил, потім розсипом каміння, а далі, до самого кінця коси, — дрібною галькою.
— Що це? Острів? — промимрив моряк.
— Ну, якщо й острів, то досить великий! — зауважив юнак.
— Що не кажи, а острів завжди залишиться островом! — сказав Пенкроф.
Але яким би важливим не було це питання, розв’язати його вони поки що не могли. Доводилося відкласти його з’ясування. Однак чим би не була суша, на яку вони потрапили, — островом чи материком, — земля тут здавалася родючою, а природа красивою і багатою численними дарунками.
— Добре ще, що так вийшло, — озвався Пенкроф. — І за це нам, нещасним, треба подякувати провидінню.
— Ну, звичайно. Слава Богу! — вигукнув Герберт: його юне серце сповнювала вдячність до Творця всього сущого.
Довго ще Пенкроф і Герберт дивилися на ту невідому землю, куди їх закинула доля, але й після цих перших вражень ні один, ні другий не могли уявити собі, що на них тут чекає.
Потім вони поверталися південним краєм плоскогір’я, облямованого карнизом зі скель найвигадливіших обрисів. У западинах тут гніздилися сотні птахів. Перестрибуючи з однієї брили на іншу, Герберт наполохав цілу зграю пернатих мешканців скель.
— Ой! — вигукнув він. — Це не баклани і не чайки!
— Що ж це за птахи? — запитав Пенкроф. — Їй-богу, схожі на голубів.
— так це і є голуби, тільки дикі — скелясті голуби, — відповів Герберт. — Я їх відразу впізнав. Ось подивися, у них подвійна чорна облямівка на крилах, хвіст білий, а все інше оперення блакитнувато- попелястого кольору. Я читав, що скелясті голуби — ласа дичина, і, напевно, у них дуже смачні яйця. Можливо, у гніздах залишилися яйця!..
— Тоді засмажимо собі яєчню! — весело підхопив Пенкроф.
— А в чому? У твоєму капелюсі?
— Ні, друже, — я, на жаль, не чарівник. Нічого, не журись. Ми спечемо яйця. Хочеш, посперечаємося, хто більше з’їсть?
Пенкроф і юнак взялися досить уважно оглядати всі западини між гранітними брилами; подекуди дійсно виявилися яйця. Зібравши кілька десятків голубиних яєць, склали їх у носову хустку моряка, а потім, думаючи, що приплив уже скінчився, спустилися по схилу до ріки.
За годину пополудні вони дійшли до знайомого закруту. Приплив, уже не заважав течії ріки. Треба було скористатися цим, щоб пригнати пліт до ущелини. Пенкроф зовсім не мав наміру вручати свій пліт примхам долі, залишивши його без будь-якого керування. Не хотів він також і піднятися на пліт, щоб ним управляти. Отут йому прийшло на допомогу вміння моряків змайструвати канат з того, що є під рукою, — моряк завжди знайде вихід.
Набравши сухих ліан, Пенкроф зсукав з них мотузку завдовжки кілька сажнів. Цей імпровізований канат прив’язали до плоту позаду, і кінець його моряк міцно тримав у руці, а Герберт, озброївшись довгою жердиною, відштовхував пліт від берега на бистрину ріки.
Спосіб сплаву виявився дуже вдалим. Ідучи берегом, Пенкроф стримував канатом важко навантажений пліт, і він спокійно плив за течією. Берег тягся стрімчастою кручею, і нічого було побоюватися, що пліт застрягне де-небудь на обмілині. Години за дві він благополучно досяг гирла ріки, що знаходилось біля Нетрів.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Благоустрій Нетрів. — Найважливіше питання — як добути вогонь. — Коробки сірників. — Пошуки на березі. — Повернення журналіста і Наба. — Єдиний сірник. — Палаюче багаття. — Вечеря. — Перша ніч на суші
Тільки-но пліт розвантажили, першою турботою Пенкрофа було прилаштувати Нетрі для житла, заклавши коридори, щоб ними не розгулювали протяги. Використовуючи пісок, каміння, щити, сплетені з гілок, та мокру глину, Пенкроф і Герберт щільно закупорили галереї, відкриті холодним вітрам, і відокремили верхню петлю друкарського знака &. Залишили тільки один вузький звивистий коридор, що з’єднувався з бічною галереєю. Він мав служити димоходом і давати тягу для вогнища. Тепер Нетрі складалися з трьох-чотирьох «кімнат», якщо можна так назвати темні барлоги, котрі навряд чи задовольнили б навіть диких звірів. Але тут було сухо, і тут можна постояти, випроставшись на весь зріст, принаймні в найбільшій з цих «зал», що знаходилася всередині. Землю скрізь застеляв шар дрібного піску. Коротше кажучи, видавалося можливим у чеканні ліпшого якось перебути в цьому притулку. Працюючи над його благоустроєм, Герберт і Пенкроф жваво розмовляли.