– От і чудово, – похвалив хлопця моряк. – Почнемо по черзі. Ми змерзли, стомилися, зголодніли. Отож нам потрібен прихисток, вогнище і харчі. В лісі знайдеться дерево, в гніздах – яйця, залишається знайти житло.
– Домовилися, – відповів Герберт. – Я пошукаю серед скель печеру і таки знайду хоч якусь нору, що стане для нас притулком.
– Слушно, – підтримав його Пенкроф. – У дорогу, синку!
І обидва попростували попід величезною урвистою кручею широким піщаним берегом, що оголився після відпливу. Та вони пішли не на північ, а в протилежному напрямку. За кількасот футів від того місця, де вони переправилися, Пенкроф помітив вузьку розколину, що, на його думку, мала служити гирлом невеличкої річки або струмка. А їм, по-перше, важливо було розташуватися поблизу джерела питної води, а по-друге – могло бути, що Сайреса Сміта віднесло саме в цей бік.
Як ми вже сказали, круча прямовисно здіймалася щонайменше на триста футів, але навіть біля підніжжя, до якого часом діставали хвилі, у ній не було жодної щілини, що могла б послужити для них тимчасовим прихистком. Уся вона здавалася суцільним гранітним муром, перед яким безсилі морські стихії. Вгорі під кручею літали цілі хмари морських птахів, переважно різні породи перетинчастолапих із довгими тонкими і загостреними дзьобами; усіх отих крикливих пернатих мало лякала присутність людей, котрі напевне вперше порушили їхню самотність. Серед морських птахів Пенкроф розпізнав багато поморників, один із видів бакланів, яких часом називають морськими розбійниками, а також ненажерливих дрібних чайок, що гніздилися у впадинах гранітної кручі. Рушничний постріл у ту пташину хмару кинув би під ноги мисливцеві цілу купу здобичі, та для такого пострілу потрібна рушниця, а її, на жаль, не мали ні Пенкроф, ні Герберт. А втім, і чайки, і поморники майже не їстівні птахи, навіть їхні яйця дуже неприємні на смак.
Тим часом Герберт, трохи відійшовши ліворуч, незабаром помітив кілька порослих водоростями скель, що, очевидно, невдовзі знов зануряться в море. На них серед зелених і слизьких стебел фукусів була сила-силенна двостулкових скойок, якими на голодний шлунок не будеш нехтувати. Герберт гукнув Пенкрофа, і той відразу прибіг до нього.
– Еге-е-е, тут устриці! – гукнув моряк. – Ось що нам замінить пташині яйця, яких нам іще бракує!
– Ніякі це не устриці, – відповів підліток, уважно розглядаючи молюсків, що поприсмоктувалися до скель. – Це літодоми.
– А їх їдять? – запитав Пенкроф.
– Ще й як!
– Тоді їстимемо літодомів.
Моряк міг цілком покластися на Герберта. Підліток був добре підкований у природознавстві, його завжди дуже вабила ця наука. На ту стезю хлопчину підштовхнув небіжчик-батько, пославши сина навчатися до найкращих викладачів Бостона, що не могли не перейнятися любов’ю до розумної дитини. Гербертові навички й знання натураліста згодом не раз ставали всім у пригоді, та й на самому початку їхнього життя на острові він також не помилявся.
Тут цілі грона літодомів з видовженими скойками міцно поприсмоктувалися до скель. Вони належали до виду молюсків-свердлильників, які виточують ямки у найтвердішому камінні, а їхні скойки заокруглені з обох боків, чого не буває в звичайних устриць.
Отож Пенкроф і Герберт уволю наїлися літодомів, що мирно розтулили скойки, гріючись на сонці. Наші мандрівники їли їх так само, як устриць, і обидва відзначили, що ці молюски досить гострі на смак, а тому не потребують ні перцю, ні будь-яких інших приправ. Вони швидко втамували голод, але після солонуватих літодомів спрага стала мучити їх ще дужче. Хоч-не-хоч, а треба було десь шукати прісну воду, і здавалося неймовірним, щоб на цій примхливо порізаній гористій місцевості не знайшлося хоча б джерельця.
Завбачливо запасшись літодомами, напхавши їх у всі кишені й набравши в носовики, Пенкроф і Герберт повернулися до підніжжя гірського узвишшя.
Пройшовши ще кроків двісті, вони наблизилися до ущелини; на її дні, як і передчував Пенкроф, текла невелика, проте повновода річка. У цьому місці кам’яна круча, здавалося, розкололась навпіл від якогось могутнього поштовху. Унизу вигиналася півколом бухточка, дно якої круто заглиблювалось. Ширина річища сягала тут ста футів, а береги – не більше двадцяти. Річка стрімко текла між двома гранітними кручами, які далі, вгору за течією, поступово знижувалися; потім вона різко повертала вбік і зникала в чагарниках за півмилі від гирла.
– Тут – вода! Там – дрова! – радо крикнув Пенкроф. – Чудово, Герберте, тепер нам бракує лише житла!
Вода в річці була чиста й прозора. Моряк переконався, що в такий час, тобто в години відпливу, коли до річки не доходять морські хвилі, вона прісна. Встановивши цю важливу обставину, Герберт кинувся на пошуки якої-небудь печери, що послужила б для них прихистком, та всі його зусилля знову виявилися марними: кам’яна круча скрізь була гладенька й рівна.