Пенкроф і Герберт мали ще в запасі кілька годин і вирішили піднятися на плоскогір’я, аби оглянути з вишини цей невідомий край.
Як на те, за двісті кроків від коліна річки плоскогір’я кінчалося кам’янистим зсувом, що, поволі знижуючись, спускався до узлісся. Він нагадував природні сходи. Герберт і моряк побралися ними на гору. Маючи міцні ноги, вони за кілька хвилин досягли гребеня плоскогір’я і підійшли до виступу, що височів над гирлом річки. Ледь піднявшись на високе плоскогір’я, обидва задивилися на океан, над яким недавно пролітали під час страшної бурі. Герберт і Пенкроф схвильовано вдивлялися в північний берег невідомої землі, де відбулася остання дія повітряної катастрофи.
Та й не дивно – там десь зник Сайрес Сміт. Вони шукали поглядом на хвилях хоча б шмат оболонки кулі, за який могла б ухопитися людина. Ніде ні душі, нічогісінько! Тільки неозора морська пустеля. Берег також пустельний. Не видно ні журналіста, ні Наба. Та, можливо, вони обидва зайшли надто далеко, щоб їх побачити.
– Щось мені підказує, – вигукнув Герберт, – що така діяльна людина, як Сайрес Сміт, не могла втопитися, як абихто. Не може бути, щоб він не виплив десь на берег. Правда ж, Пенкрофе?
Моряк сумно кивнув. Сам він утратив найменшу надію побачити Сайреса Сміта, однак, аби не розчарувати хлопця, сказав:
– Атож, атож, наш інженер із тих, хто виплутається з якої завгодно біди!..
Тим часом Пенкроф пильно вдивлявся у берег. Перед його очима тяглася піщана смуга, обмежена праворуч від гирла річки пасмом підводних скель. Досі, здіймаючись над морем, вони скидалися на отари морських звірів, що лежали серед білих бурунів. За пасмом рифів виблискувало на сонці море. З півдня, затуляючи обрій, височів мис, через який годі було сказати, куди далі тягнеться суша: прямо, на південний схід, чи на південний захід, утворюючи видовжений півострів. Із північного боку затоки берег, м’яко її огинаючи, виднівся до самого небокраю. Він був низький, положистий, без скель, із широкими піщаними мілинами, що виступали на поверхню під час відпливу.
Пенкроф і Герберт обернулися на захід. Там перед їхніми очима на відстані шести чи семи миль постала увінчана засніженою вершиною гора. Від її найвищих прискалків і аж за дві милі до берега росли густі ліси, на тлі яких широкими оазами виділялися ділянки вічнозелених дерев. Далі, від узлісся до берега, зеленіло розлоге плоскогір’я, всіяне примхливо розкиданими гайками. Ліворуч у просвітках між деревами часом зблискувала звивиста річечка: вона, здавалося, поверталась до відрогів гори, серед яких, напевне, брала витоки. Там, де моряк залишив пліт, річка текла між двома гранітними кручами; лівий берег лишався урвистим на протязі всієї течії, а правий, навпаки, потроху знижувався. Ближче до моря його гранітна круча переходила в окремі скелі, скелі – в розсипи каміння, а ті – у дрібну гальку, що встеляла берег аж до кінця коси.
– Де ми? На острові? – запитливо пробурмотів моряк.
– Якщо це й острів, то, мабуть, чималий, – відповів хлопець.
– Малий чи великий, острів є острів, – мовив Пенкроф. Та розв’язати вкрай важливе питання поки що не було змоги. Хоч-не-хоч, а вони мусили відкласти це на потім. Що ж до самого краю, де вони опинилися – байдуже, острів це був чи материк, – то він здавався родючим, мальовничим, гостинним і багатим на природні дари.
– Нам іще пощастило, – зауважив Пенкроф. – Попри нашу скруту ми повинні дякувати провидінню.
– Так, хвала Всевишньому! – відповів Герберт, набожне серце якого переповнювалося вдячністю до Творця всього сущого. Пенкроф і Герберт іще довго стояли й дивилися на невідому землю, куди їх закинула доля, проте ще не могли уявити, що їх на ній чекає.
Потім, спустившись південним гребенем плоскогір’я, обрамленого кетягом скель дивовижних обрисів, вони повернулися до річки. Дорогою їм раз у раз траплялися западини, у яких гніздилися сотні птахів. Перестрибуючи з каменя на камінь, Герберт розполохав їх цілу зграю.
– О, та це ніякі не баклани й не чайки! – вигукнув він.
– А що ж воно за пташки? – запитав Пенкроф. – Як на мене, вони вельми скидаються на голубів!
– Так воно й є. Це дикі голуби, точніше, гірські голуби, – відповів Герберт. – Я їх розпізнав: у них подвійне чорне пасмо на крилах, біла гузка й попелясто-голубе оперення. Ці дикі голуби, звичайно ж, їстівні, а їхні яйця – то справжнісінький делікатес! Аби лише їх хоч трохи знайшлося у гніздах!..
– Тепер якщо з них вилупляться пташенята, то тільки у вигляді омлету! – весело пожартував Пенкроф.