Цієї миті Наб схопився на ноги і схвильовано, не мирячись із безнадією, закричав:
– Ні! Ні! Він не помер! Ні! Цього не може бути! Не може бути! Він?! Ніколи! Зі мною, із будь-ким іншим таке могло б статися! Тільки не з ним! Ніколи в світі! Немає таких труднощів, з яких він не знайшов би виходу…
І, похитнувшись, прошепотів:
– О, я вже не маю сили!
Герберт підбіг до нього.
– Набе, – промовив хлопець, – ми знайдемо його! Господь поверне нам Сміта! А зараз ви голодні! Поїжте хоч трохи, прошу вас!
І він насипав перед бідним негром кілька жмень черепашок – їжу пісну й убогу.
Наб відмовився їсти, хоч не їв відтоді, як вони приземлилися. Втративши хазяїна, він утратив і бажання жити!
Що ж до Гедеона Спілета, то він поїв, скільки зміг, молюсків і ліг на піску під скелею. Журналіст був украй виснажений, але спокійний.
До Спілета підійшов Герберт і торкнувся його руки.
– Пане, – промовив він, – ми знайшли притулок, де вам буде далеко краще, ніж тут. Спадає ніч. Вам треба спочити. А завтра побачимо, що робити…
Журналіст підвівся і слідом за хлопцем почвалав до Комина.
Цієї миті до Гедеона Спілета підійшов Пенкроф і, ніби нічого не сталося, поцікавився, чи він часом не має хоча б одного сірника.
Журналіст зупинився, пошпортався в кишенях і, нічого не знайшовши, промовив:
– У мене була коробка, але я, мабуть, її викинув…
– Тоді моряк звернувся до Наба з тим самим питанням і одержав таку саму невтішну відповідь.
– От прокляття! – не втримавшись, вилаявся моряк.
Почувши це, журналіст підійшов до Пенкрофа.
– Що, немає жодного сірника?
– Жодного! І нічим розпалити вогонь.
– О, – вигукнув Наб, – якби тут був мій хазяїн, він знайшов би раду.
Усі четверо завмерли і стривожено мовчки подивились один на одного. Першим порушив тишу Герберт:
– Пане Спілет, ви курець і завжди маєте при собі сірники. Може, ви погано шукали? Пошукайте ще раз. Нам вистачить одного сірника!
Журналіст знов понишпорив у всіх кишенях штанів, жилета, пальта і нарешті, на превелику радість Пенкрофа і на ще більше власне задоволення, відчув щось за підкладкою жилета. Він намацав крізь тканину маленьку дерев’яну скалочку, але не міг її витягти. То напевне був сірник, до того ж єдиний, і конче треба було витягти його, не пошкодивши сірчаної головки.
– Дозвольте, я спробую, – запропонував юнак і дуже спритно, не зламавши, дістав маленьку дерев’яну паличку, здавалося б, нікчемну, але тепер неймовірно коштовну дрібничку, що так багато значила для цих бідних людей. Сірник був цілий.
– Сірник! – закричав Пенкроф. – Це для мене таке щастя, наче в нас їх цілий ящик!
Він обережно взяв сірника і в супроводі товаришів по нещастю пішов у Комин.
Ця дерев’яна скалочка, до яких так мало шани в містах і селах, які розкидають і ні за що не мають, тут була на вагу золота, і з нею належало поводитися вкрай обережно. Спочатку моряк пересвідчився, що сірник сухий. Потім задумано мовив:
– Треба б трохи паперу…
– Прошу, – повагавшись, озвався Гедеон Спілет і вирвав аркушик паперу із свого записника.
Пенкроф узяв у журналіста клаптик паперу і присів навпочіпки перед пічкою з хмизом. Там під накладеним сушняком уже лежала купка сухої трави, листя й моху, завдяки яким дерево мало швидко спалахнути й добре горіти.
Пенкроф згорнув ріжком аркушик паперу, як роблять курці люльок, запалюючи їх на сильному вітрі, і встромив його в мох. Потім узяв шорсткуватий, обточений хвилями камінець, старанно протер його і, затамувавши дух, чуючи, як стукає у грудях серце, легенько чиркнув сірником. Боячись обдерти фосфорну головку, Пенкроф ледь-ледь тернув її.
– Ні, я не можу, – пробурмотів він. – У мене тремтять руки… Я переведу сірника… Я не можу… Я не хочу!..
І, підвівшись, попросив Герберта спробувати розпалити замість нього вогнище.
Підліток іще ніколи так не хвилювався. Серце, здавалося, от-от вискочить із грудей. Прометей, що відважився викрасти вогонь з неба, і той не переживав так, як він! Проте, недовго думаючи, хлопець швидко чиркнув сірником об камінець. Почувся легенький тріск, і спалахнув блакитний вогник, повитий їдкуватим димом. Герберт тихо повернув сірника, щоб той розгорівся, і просунув його в паперовий ріжечок. Не минуло й кількох секунд, як загорівся папір і тієї ж миті – мох.
За хвилину затріскотіли сухі дрова, і в темряві весело затанцювало полум’я, яке щосили роздмухував моряк.
– Нарешті! – вигукнув Пенкроф, підводячись від вогнища. – Я зроду так не хвилювався!
Вогонь, що палахкотів у пічці, складеній із пласких кам’яних брил, звичайно, тішив око й зігрівав душу. Дим легко виходив у вузький прохід, у пічці була добра тяга, і незабаром по Комину пішло приємне сухе тепло.