– Як ви гадаєте, на якій відстані від берега хвилі вдарили по гондолі аеростата і змили в море нашого приятеля?
Моряк не чекав такого питання. Він на мить замислився і відповів:
– Щонайбільше за два кабельтових.
– А що таке «кабельтовий»? – перепитав Гедеон Спілет.
– Близько ста двадцяти сажнів або шістсот футів.
– Отже, – уточнив журналіст, – Сайрес Сміт зник за тисячу двісті футів від берега?
– Приблизно так, – відповів Пенкроф.
– І його собака також?
– Також.
– Найбільше мене дивує одне, – додав журналіст. – Допустимо, наш товариш загинув, але як міг загинути і його собака? Чому хвилі досі не викинули на берег ні трупа собаки, ні його хазяїна?
– У цьому немає нічого дивного за такого шторму, – відповів моряк. – До того ж течія могла знести їх і викинути на берег десь далі.
– То ви гадаєте, наш товариш потонув у морській глибині? – ще раз перепитав журналіст.
– Атож, така моя думка.
– А як на мене, – замислено мовив Гедеон Спілет, – при всій моїй повазі до вашого досвіду, Пенкрофе, в цьому цілковитому подвійному зникненні Сайреса й Топа – живих або мертвих – є щось незбагненне і неймовірне.
– Я хотів би думати так само, як ви, пане Спілет, – відповів Пенкроф, – та, на жаль, не можу!
По цих словах моряк повернувся до житла. Там у пічці вже палахкотів вогонь. Герберт підкинув у нього оберемок сушняку, і високі язики полум’я освітили всі темні закутки коридору.
Пенкроф відразу взявся готувати вечерю. Йому здавалося доречним поповнити меню чимось поживнішим, бо всім їм треба було поновити сили. Нанизані на лозину пташки залишилися на завтрашній день, а двох тетеруків обпатрали, і незабаром настромлена на рожен дичина смажилась на вогні.
О сьомій вечора Наб іще не повернувся. Така тривала його відсутність не могла не хвилювати Пенкрофа. Він побоювався, чи не сталося з Набом якоїсь пригоди на цій невідомій землі або чи не скоїв собі чого-небудь той бідолаха. Зате Герберт робив зовсім інші висновки із Набової відсутності. Він вважав: якщо Наб не вертається, то виникли якісь нові обставини, котрі змусили його не припиняти пошуків. А будь-що нове могло свідчити лише на користь Сайреса Сміта. Чому б то Наб не повертався, якби в нього не з’явилася надія? Може, він знайшов на березі якийсь знак, сліди ніг, шматок оболонки аеростата і веде пошуки далі? Може, саме тепер він іде вірним слідом? Може, він уже навіть знайшов хазяїна?..
Отак міркував юнак. Він поділився своїми роздумами з супутниками. Ті слухали, не заперечуючи. Тільки журналіст кивав головою, а Пенкрофові було ясно, що Наб пішов узбережжям дуже далеко і тому ще не міг повернутися.
Проте Гербертові не давали спокою невиразні передчуття, і він кілька разів поривався піти назустріч Набові. Та Пенкроф пояснив йому, що це марна річ: у такій темряві й за такої негоди Наба знайти неможливо, найкраще тепер – чекати. Якщо завтра Наб не повернеться, Пенкроф, не вагаючись, піде разом із Гербертом на його пошуки.
Гедеон Спілет підтримав моряка, що їм не треба розпорошуватись, і Герберт мусив скоритися, але з його очей скотилося дві великі сльози.
Журналіст не втримався і поцілував великодушного хлопця.
А тим часом гроза наче з ланцюга зірвалася. З південного сходу на узбережжя налітав ураганний вітер. Було чути, як море при відпливі ревіло і билося на межі першої смуги рифів удалині від берега. Підхоплений і посічений шквалами вітру, дощ перетворювався на густий водяний пил і мокрими хвостами тягся над узбережжям, де галька так гуркотіла, наче її возами висипали на берег. Піднімаючи із землі пісок, вітер змішував його з потоками зливи і цією мокрою сумішшю невтримно шмагав усе навколо. Наштовхуючись на прямовисну гранітну кручу, він вихором уривався в ущелину, звідки витікала річка, і, не маючи іншого виходу, ошаленіло гуготів над її водами, летячи вузькою долиною. Так само час від часу вривався він і у вузьку гірську щілину, що правила для їхнього вогнища за димар, і заганяв у печери й коридори Комина дим, що виїдав очі й не давав дихати.
Тому, як тільки тетеруки підсмажилися, Пенкроф загасив вогонь і, залишивши жар, прикрив його попелом.
Не повернувся Наб і о восьмій вечора, але тепер можна було припустити, що винна в цьому жахлива негода: він, певне, мусив шукати прихистку в якій-небудь печері, аби перечекати грозу чи принаймні діждатися дня. За таких обставин не могло бути й мови про його пошуки.
Єдиною стравою на вечерю була дичина. Усі троє залюбки поїли надзвичайно смачного м’яса. Пенкроф і Герберт, зголоднівши за цілоденний похід, пожадливо уминали запашну дичину. Потім кожен примостився там, де спочивав минулої ночі, і Герберт невдовзі заснув під боком у моряка, котрий улігся поблизу вогнища.