Там, ні на що уже не надіючись, як Наб сам зізнався, він став шукати інженера на узбережжі, серед скель і пісків. Найуважніше негр придивлявся до тієї частини берега, куди не діставала найбільша вода, бо край моря припливи й відпливи напевне змили всі сліди. Наб уже не сподівався знайти хазяїна живого. Він шукав тільки інженерове тіло, котре хотів власноруч поховати в землі!
Наб шукав дуже довго. Та всі його пошуки лишилися марними. Здавалося, на тому пустельному березі зроду не ступала людська нога. Ніде не було жодної розтоптаної черепашки, мільйони яких лежали на смузі берегової тераси, що до неї доходив приплив. Жодної! На відстані двох-трьох сотень ярдів[7] ані найменшого сліду людини, котра будь-коли ступала б на землю.
Отже, Наб вирішив пройти над водою ще кілька миль – морські течії могли віднести бездиханне тіло десь далі. Коли потопельник пливе недалеко від пологого берега, рідко трапляється, щоб рано чи пізно хвилі не викинули його на сушу. Наб це знав, і йому хотілося востаннє глянути на хазяїна.
– Я йшов ще дві милі, передивився всі рифи під час відпливу, весь берег під час припливу, і впав уже у відчай: нічого я не знайду! І раптом вчора близько п’ятої вечора несподівано помітив на піску сліди ніг.
– Сліди ніг! – вигукнув Пенкроф.
– Еге ж! – мовив Наб.
– І його сліди починалися біля самих рифів? – перепитав журналіст.
– Ні, аж за межею припливу, – відказав Наб, – а між береговою смугою й рифами море, мабуть, змило їх.
– Розповідай далі, Набе, – попросив Гедеон Спілет.
– Побачив я ті сліди і мало з глузду не з’їхав. Чіткі, ще не розвіяні на піску, вони вели в напрямку дюн. Не спускаючи з них очей і намагаючись не пошкодити їх, я пробіг добрих чверть милі. Біг хвилин п’ять; уже спускалися сутінки, і тут чую: собака гавкає. Наш собака, Топ; він і привів мене ось сюди до мого хазяїна!
Наприкінці Наб розповів, яка туга опанувала його, коли він побачив бездиханне інженерове тіло! Хоч як він придивлявся, та не міг виявити в Сайреса Сміта жодних ознак життя. Він шукав мертве тіло, а тепер, знайшовши його, прагнув удихнути в нього життя. Та всі його відчайдушні зусилля залишалися марними! Йому зоставалося тільки віддати останню шану своєму господареві, якого любив понад усе!
І тоді Наб згадав про товаришів. Вони, безумовно, також хотіли б востаннє попрощатися з бідолашним небіжчиком. Поруч був Топ. Хіба не міг він покластися на кмітливість такого вірного чотириногого друга? Наб кілька разів повторив журналістове ім’я: серед усіх інженерових супутників Топ його знав найкраще. Потім негр показав рукою на південь, і собака помчав берегом у вказаний бік.
Ми вже знаємо, як Топ, керуючись інстинктом, котрий може здатися мало не надприродним, знайшов їхній Комин, хоч ніколи досі там не був.
Набові супутники слухали його розповідь, затамувавши дух. Для них залишалося незбагненним, як Сайрес Сміт попри неймовірні зусилля, потрібні, аби вибратися з бурунів, що кипіли навколо рифів, не мав жодного синця чи подряпини. Не легше було зрозуміти, як інженер міг потім пройти понад милю від берега до цього гроту, що загубився серед дюн.
– Послухай, Набе, – спитав інженер, – то це не ти переніс сюди свого хазяїна?
– Ні, не я, – відповів Наб.
– Цілком очевидно, що Сміт прийшов сюди сам, – мовив Пенкроф.
– Очевидно-то очевидно, – зауважив Гедеон Спілет, – а в голові не вкладається!
Пояснення цієї загадки можна було почути лише з інженерових уст. А для цього треба було чекати, поки він заговорить. На щастя, життя потроху поверталося до нього. Розтирання відновило кровообіг. Сайрес Сміт знову ворухнув руками, потім головою, і з вуст у нього зірвалося ще кілька незрозумілих слів.
Нахилившись, Наб покликав його, але інженер, здавалося, нічого не чув, лежачи із заплющеними очима. Життя прокидалося в ньому, він починав ворушитися, та, на жаль, цього аж ніяк не можна було сказати про його свідомість.
Пенкроф побивався, що немає вогню і нічим його добути, бо, на нещастя, забув прихопити джут із обпаленої ганчірки, яку легко було б запалити, висікаючи іскри двома кремінцями. Що ж до інженерових кишень, то з’ясувалося, що вони, крім жилетної кишеньки, де вцілів годинник, зовсім порожні. Тож конче треба було якнайшвидше перенести Сайреса Сміта до Комина. Такої думки дійшли всі присутні.
Та активне розтирання тіла привело інженера до тями набагато скоріше, ніж вони сподівалися. Потроху відживляла їхнього товариша й вода, якою йому раз по раз змочували губи. Пенкрофові спало на думку додати до води кілька краплин м’ясного соку, вичавленого із принесеної тетерятини. Герберт побіг на берег і приніс звідти дві великі двостулкові скойки. Моряк приготував щось подібне до мікстури і влив її в рот інженерові, котрий пожадливо ковтнув каламутну суміш.