– Назавжди! – вигукнув журналіст. – Ви кажете «назавжди», дорогий Сайресе?!
– Краще відразу приготуватися до найгіршого, – відповів інженер, – а хороше хай буде для нас приємною несподіванкою.
– Гарно сказано, – підтримав Пенкроф. – І не треба також відкидати надій, що коли це й острів, то він принаймні лежить неподалік від морського шляху. В іншому разі це було б для нас справжнім лихом!
– Ми зможемо визначитись аж після того, як піднімемося на гору, – мовив інженер.
– Та чи стане вам сили, пане Сайресе, – стурбовано запитав Герберт, – здійснити завтра цей важкий перехід і сходження?
– Сподіваюся, стане, – відповів інженер, – але за умови, що боцман Пенкроф і ти, синку, виявитеся вмілими й спритними мисливцями.
– Пане Сайресе, – озвався моряк, – оскільки ви заговорили про полювання, то, повернувшись, я хотів би бути так само впевненим, що зможу підсмажити дичину, як і в тому, що вполюю її…
– Аби тільки ви її вполювали, Пенкрофе, – заспокоїв Сайрес Сміт.
Домовилися, що інженер із журналістом перебудуть день поблизу Комина, аби обстежити узбережжя і плоскогір’я. Тим часом Наб, Герберт і моряк підуть до лісу, поновлять запаси хмизу і впіймають якомога більше здобичі – і пернатої, й четвероногої, яка тільки трапиться.
Отож близько десятої ранку вони вирушили в похід: Герберт – сповнений сподівань; Наб – веселий і безтурботний; Пенкроф – невдоволений і недовірливий.
– Чи ба! Надвечір буде вогонь! Аякже, дождемося! Хіба грім ударить та розпалить вогнище! – бурмотів Пенкроф.
Усі троє пішли проти течії берегом річки; дійшовши до її коліна, моряк зупинився і сказав супутникам:
– З чого почнемо? З полювання чи збирання хмизу?
– З полювання, – відповів Герберт. – Он Топ уже натрапив на слід.
– Гаразд, почнемо з полювання, а потім повернемося сюди по хмиз.
Виламавши з молодих сосонок три кийки, Герберт, Наб і Пенкроф рушили слідом за Топом, що біг у високій траві.
Цього разу мисливці не пішли берегом річки, а заглибилися в гущавину лісу. Навколо здіймалися хвойні дерева, переважно сосни. Подекуди ліс рідшав, і серед нього височіло по кілька могутніх сосон, розмір яких, здавалося, свідчив, що земля ця лежить у вищих широтах, ніж гадав інженер. Подекуди траплялися встелені хмизом і буреломом галявини з купами давнього сухостою – справжні невичерпні склади палива, та за ними чагарник знову здіймався густою, майже непрохідною стіною.
Іти у цій гущавині дерев без жодної стежки непросто, До того ж там легко було заблукати. Отож моряк час від часу заламував на деревах гілки, які мали служити віхами, що легко впадали б в очі. Але, можливо, він припустився помилки, не пішовши понад берегом, як ішов з Гербертом минулого разу, бо, йдучи цілу годину, вони не зустріли ніякої дичини. Топ, бігаючи під низько навислими гілками, лише полохав птахів, які й близько не підпускали до себе жодного з озброєних кийками мисливців. Десь зникли навіть куруку, і стало очевидним, що моряк муситиме повернутися у болотисту частину лісу, де він так вдало вполював тетеруків.
– Ех, Пенкрофе, Пенкрофе, – глузливо кинув Наб, – і оце вся дичина, яку ви обіцяли моєму хазяїнові? Щоб її смажити, нам не треба великого вогнища!
– Потерпіть, Набе! – відповів моряк. – Без дичини ми не повернемось! Коли нам чогось і бракуватиме, то не дичини!
– Ви не вірите панові Сміту?
– Чому ж, вірю.
– Але не вірите, що він добуде для нас вогонь?
– І в це повірю, коли він палахкотітиме у пічці.
– Якщо сказав мій хазяїн, – палахкотітиме!