– Побачимо!
Сонце ще не досягло зеніту. Експедиція могла тривати далі, й тут їм трапилася щаслива знахідка: Герберт помітив дерево з їстівними плодами. То була кедрова сосна, що росте в помірній смузі Америки та Європи й дає чудові дуже корисні горішки. Горішки виявилися цілком стиглими, Герберт сказав про це супутникам, і ті залюбки полузали їх.
– Еге ж, – сказав Пенкроф, – водорості замість хліба, сирі молюски замість м’яса й кедрові шишки на десерт, – оце й уся їжа для тих, хто не має жодного сірника в кишені!
– Не треба скаржитися, – зауважив Герберт.
– А я не скаржуся, хлопче! – відповів Пенкроф. – Тільки повторюю: без м’яса цим добром не наїсися!
– А в Топа власна думка!.. – крикнув Наб, кинувшись у хащі, де, гавкаючи, зник собака. До його гавкоту домішувалося дивне хрюкання.
Моряк і Герберт подалися за Набом. Якщо там виявилась дичина, то тут не до суперечок, як її засмажити, – треба її ловити!
Мисливці, вскочивши у чагарник, побачили собаку, що Тягав за вухо якесь звіря. То було схоже на порося чотириноге, завдовжки футів два з половиною, вкрите рідкуватою темно-коричневою щетиною, трохи світлішою на животі, і з перетинчастими лапами, що міцно упиралися в землю.
Герберт упізнав у ньому водосвинку – одну з найбільших представниць родини гризунів.
Проте звіря й не думало відбиватися від собаки. Воно тільки безглуздо витріщило глибоко посаджені очі, що запливли салом. Ймовірно, що воно вперше бачило людей.
Наб, зваживши в руці кийок, хотів уже вдарити його по голові, та раптом воно вирвалося у Топа із зубів, лишивши в них шматочок вуха, і, голосно хрюкаючи, кинулось на Герберта, мало не збило його з ніг і зникло в хащах.
– От пройдисвіт! – вигукнув Пенкроф.
Усі троє подалися слідом за Топом доганяти втікача, і, коли ось-ось мали його вхопити, звіря зникло під водою озерця, оточеного столітніми соснами.
Наб, Герберт і Пенкроф розгублено спинилися. Топ скочив у воду, але водосвинка, пірнувши аж на дно, більше не з’являлася.
– Почекаймо, – сказав підліток, – незабаром вона випірне, аби дихнути повітрям.
– А вона не втопиться? – запитав Наб.
– Ні, – відповів Герберт. – У неї лапи з перетинками, ця тваринка майже земноводна. Вистежмо її!
Топ залишився у воді, а Пенкроф і його супутники поставали навколо озерця, аби відрізати водосвинці шлях до Втечі.
Герберт не помилився. Через кілька хвилин звіря випірнуло. Топ плигнув на нього, не даючи йому пірнути знову. А за хвилину водосвинку, підтягнену до берега, оглушив кийком Наб.
– Ура! – крикнув Пенкроф, що полюбляв цей переможний клич. – Тепер нам хоч одну жарину – й ми самі обсмокчемо цього гризуна аж до кісточок.
Пенкроф закинув здобич на плече і, визначивши за сонцем, що вже близько другої дня, велів усім вертатися.
Тепер мисливцям ще раз дуже прислужився Топів інстинкт: завдяки розумному собаці вони швидко поверталися назад і за півгодини опинилися біля коліна річки.
Так само, як і вперше, Пенкроф швидко змайстрував пліт, хоча через брак вогню вважав це марною працею, і, пустивши пліт за течією, всі троє незабаром повернулися до Комина.
Та метрів за п’ятдесят моряк спинився, знову гучно закричав: «Ура!» – і показав рукою на ріг скелі.
– Герберте! Набе! Гляньте! – вигукнув він.
Розділ X
Інженерів винахід. Питання, що турбує Сайреса Сміта. Похід у гори. Ліс. Вулканічний ґрунт. Трагопани. Муфлони. Перше плато. Ночівля. Вершина гори.
За кілька хвилин троє мисливців опинилися біля веселого й гомінкого полум’я у пічці. Коло нього сиділи Сайрес Сміт і журналіст. Пенкроф завмер і лише мовчки переводив очі з одного на другого, тримаючи в руці забиту водосвинку.
– Так, голубе, як бачите: вогонь! – вигукнув журналіст. – Справжній вогонь! На ньому дуже добре підсмажиться ваша чудова дичина, і нею незабаром ми всі поласуємо!
– А хто розвів?.. – запитав Пенкроф.
– Сонце!
Відповідь Гедеона Спілета була цілком правильна. Саме сонце подарувало їм оте тепло, якого прагнув і яким захоплювався Пенкроф. Моряк не міг повірити власним очам; він так отетерів від здивування, що й не подумав розпитати інженера детальніше.
– То у вас, пане, є лупа? – запитав Герберт інженера.
– Ні, синку, – відповів той. – Це власний витвір.
І показав пристрій, що послужив йому замість лупи. То було двоє скелець, знятих із двох годинників: його і журналістового. Наливши поміж скельця води і обережно скріпивши їхні краї глиною, він виготовив справжню лупу, сконцентрував сонячне проміння на сухий мох і запалив його.