Наповнена газом повітряна куля зависла над центральним майданом Річмонда, готова піднятися в небо, як тільки трохи вщухне вітер, і все місто втрачало терпіння, бачачи, що погода не кращає.
Вісімнадцятого і дев’ятнадцятого березня буря не затихала ні на хвилину. Обслузі аеростата ледве вдавалося вберегти від пошкоджень кулю, яку шарпало і хилило до самого долу.
Минула ніч з 19 на 20 березня, але на ранок ураган ще подужчав. Відліт був неможливий.
Того дня на одній з вулиць Річмонда до інженера Сайреса Сміта підійшов незнайомець, смаглявий велетень із добродушним обличчям та жвавими очима, що часто кліпали. То був моряк на ім’я Пенкроф – північноамериканець, котрий плавав по всіх морях світу і побував у найнеймовірніших бувальцях, які тільки можна собі уявити. Нічого й казати, натуру він мав заповзятливу, відчайдушну і нічому не дивувався. На початку року Пенкроф приїхав у справах до Річмонда із Нью-Джерсі з п’ятнадцятирічним хлопцем, Гербертом Брауном, осиротілим сином свого капітана, а любив він цього хлопця як рідного. Не змігши залишити місто перед облогою, він, на своє велике невдоволення, опинився замкнутим в Річмонді й прагнув також лише одного: будь-що вирватися звідти. До нього докотилися чутки про інженера Сміта. Пенкроф знав, що той рішучий чоловік також невтримно рветься на волю. І ось на третій день буревію Пенкроф сміливо підійшов до інженера і без зайвих слів запитав:
– Пане Сміте, вам ще не обридло сидіти в Річмонді?
Інженер пильно подивився на незнайомця, що несподівано заговорив до нього, а той стиха додав:
– Пане Сміте, ви втекти хочете?
– Коли?.. – миттю озвався інженер, і можна впевнено сказати, що ця відповідь зірвалася у нього з язика мимохіть, бо він іще не встиг навіть розгледіти незнайомця, котрий звернувся до нього з цим запитанням.
Але, уважно подивившись у відкрите морякове обличчя, він уже не мав сумніву, що перед ним чесна людина.
– Хто ви такий? – уривчасто запитав він.
Пенкроф сказав, хто він такий.
– Гаразд, – промовив Сміт. – А яким чином ви пропонуєте мені тікати?
– Та ось на цій ледачій кулі, яку покинули хтозна-навіщо. У мене таке враження, що вона тільки нас і чекає!..
Моряк не мав потреби розтлумачувати свій план далі. Сміт зрозумів із півслова. Він ухопив Пенкрофа за руку й квапливо повів до свого помешкання.
Там моряк докладно виклав йому невигадливий простий план. Єдине, чим вони ризикували, це життям. Щоправда, ураган лютує, наче знавіснів, але такий вправний і відважний інженер, як Сайрес Сміт, і за такої погоди зумів би дати раду аеростатові. Якби він, Пенкроф, знав, як керувати кулею, то, не вагаючись, вилетів би звідси, звичайно, разом із Гербертом. А що ж до буревіїв, то він їх бачив-перебачив за свій вік!
Сайрес Сміт слухав моряка, не кажучи й слова, але очі його загорілись. Ось той омріяний щасливий збіг обставин! Він був не з тих, хто проминув би таку нагоду. План украй небезпечний, проте здійсненний, хоч на майдані виставлено варту. Вночі під прикриттям темряви можна пробратися до аеростата, прослизнути в гондолу, а потім обрізати канати, що тримають її біля землі. Звичайно, вони ризикують власним життям, але, з іншого боку, їм може й пощастити. От якби не ця буря… Хоча тоді аеростат давно вже вилетів би, і таку жадану для усіх нагоду було б втрачено назавжди!
– Я не сам!.. – наостанок коротко відповів Сайрес Сміт.
– Скількох людей ви хотіли б узяти з собою? – запитав моряк.
– Двох: свого друга Спілета і служника Наба.
– Значить, вас троє, – підсумував Пенкроф. – З Гербертом і зі мною – п’ятеро. А на кулі мали летіти шестеро…
– Домовились. Полетимо! – твердо сказав Сайрес Сміт.
Сказав це не лише від свого імені, а й від імені журналіста; проте той був не з боягузів і як тільки довідався про план утечі, підтримав його, не вагаючись. Щоправда, здивувався, як йому самому не спало це на думку. Що ж до Наба, то він ладен був піти за своїм хазяїном у вогонь і в воду.
– У такому разі… до вечора! – попрощався Пенкроф. – Вдаватимемо, що ми вп’ятьох знічев’я вирішили погуляти.
– До вечора! – відповів Сайрес Сміт. – До десятої вечора. І дай Боже, щоб до нашого відльоту не вщухла буря!
Пенкроф попрощався з інженером і повернувся додому, де на нього чекав юний Герберт Браун. Відважний хлопець знав про моряків план і стурбовано чекав наслідків його зустрічі з інженером. Як бачимо, всі п’ятеро були мужні й рішучі люди, котрі, не вагаючись, ладні були кинутись у вир стихії.