Раптом, на цілковитий подив Томмі, Таппенс відтягнула його в закапелок біля ліфта, де тіні були найгустіші.
— Що за...
— Цить!
Двоє чоловіків спустилися сходами й вийшли крізь двері. Рука Таппенс міцніше стиснула руку Томмі.
— Швидко — іди за ними. Я не смію. Він може мене впізнати. Не знаю, хто другий, але вищий із тих двох — Віттінґтон.
РОЗДІЛ 7
Будинок у Сохо
Віттінгтон із компаньйоном рушили швидким кроком. Томмі одразу кинувся навздогін і встиг побачити, як вони звертають за ріг. Його енергійна хода дозволяла триматися слідом, і на той час, як він сам дістався до рогу, відстань між ними відчутно скоротилася. Маленькі вулички Мейфейра були відносно безлюдні, і Томмі обачно вирішив вдовольнитися тим, щоб тримати чоловіків у полі зору.
Такий вид спорту був для нього незвичним. Хоча він знав про технічні деталі із детективних романів, та ніколи раніше не намагався нікого «переслідувати» й одразу ж збагнув, що на практиці цей процес сповнений складнощів. А що як, наприклад, вони візьмуть таксі? У книжках ти просто застрибуєш в інше таксі, обіцяєш водієві соверен[9] — або його сучасний еквівалент, — і справу зроблено. У реальності Томмі передчував, що другого таксі не знайдеться. Доведеться бігти. Що станеться в реальному житті з молодим чоловіком, який без кінця вперто гасає вулицями Лондона? На центральній вулиці він ще сподівався вдати, ніби просто поспішає на автобус. Проте в цих темних аристократичних завулках невідступно відчував, що його от-от зупинить офіціозний полісмен і зажадає пояснень.
У самому розпалі цих думок він побачив, як попереду з-за рогу виринуло таксі з піднятим прапорцем. Томмі затамував подих. Чи покличуть вони його?
І зітхнув з полегшенням, коли вони пропустили таксі, не зупиняючись. Їхній маршрут пролягав зиґзаґом, що мав якнайшвидше вивести на Оксфорд-стріт. Коли нарешті вони звернули туди й рушили у східному напрямку, Томмі злегка пришвидшив крок. Потроху їх наздоганяв. На залюдненому тротуарі шансів привернути їхню увагу було небагато, а йому не терпілося за можливості перехопити слово-два з їхньої розмови. Зробити це анітрохи не вдалося: говорили вони тихо, а вуличний шум вдало заглушав їхні голоси.
Перед самою станцією метро «Бонд-стріт» вони перетнули вулицю (непомічений Томмі невідв’язно тримався за ними) й увійшли до великого «Лайонз». Там піднялися на другий поверх і сіли за маленький столик біля вікна. Була пізня пора, і публіка в залі ріділа. Томмі сів за сусідній столик, позаду Віттінґтона — на випадок, що той може його впізнати. З іншого боку, звідси він добре бачив другого й уважно його роздивлявся. Той був білявий, зі слабовольним, неприємним обличчям, і Томмі вирішив, що це або росіянин, або поляк. Приблизно п’ятдесяти років, він трохи сутулився, коли говорив, а його очі, маленькі й хитруваті, постійно бігали.
Томмі вже встиг пообідати від душі, тож вдовольнився тим, що замовив грінки з сиром і філіжанку кави. Віттінґтон замовив собі й компаньйонові ситний обід; потім, коли офіціантка пішла, підсунув стілець ближче до стола й заговорив тихо і серйозно. Той другий приєднався до розмови. Слухаючи зі свого місця, Томмі лише раз у раз чув окремі слова; але загалом здавалося, що розмова полягає в інструкціях або наказах, які віддає великий чоловік своєму компаньйонові і з якими останній час від часу явно не погоджується. Віттінґтон називав другого Борисом.
Кілька разів Томмі вловив слово «Ірландія», а також «пропаганда», але про Джейн Фінн згадок не було. Раптом у монотонному гомоні залу він почув одну фразу повністю. Говорив Віттінґтон.
— А, ти ж не знаєш Флоссі. Вона — диво. Архієпископ міг би заприсягтися, що це його рідна мати. Вона щоразу вправно підробляє голос, а це дуже важлива річ.
Відповіді Бориса Томмі не почув, але на неї Віттінґтон промовив щось на кшталт «звісно, лише за крайньої потреби...»
Потім вкотре втратив суть розмови. Але враз фрази знову стали чіткими — чи то ті двоє необачно підвищили голоси, чи просто слух Томмі краще підлаштувався — він не знав. Але два слова однозначно мали найбільший вплив на слухача. Їх промовив Борис, і це було «містер Браун».
Віттінґтон у чомусь явно переконував співрозмовника, але той лише сміявся.
— Чому ні, мій друже? Це найповажніше ім’я... найтиповіше. Хіба він обрав його не з цієї причини? Ах, хотів би я з ним зустрітися — з містером Брауном.
Голосом, у якому дзвеніла сталь, Віттінґтон відповів:
— Як знати? Може, ти вже з ним бачився.
— Ба! — відпарирував другий. — Це дитячі балачки — казочка для поліції. Знаєш, що я іноді сам собі кажу? Що він — просто вигадка, сфабрикована ближнім колом, опудало, щоб нас лякати. Можливо, так і є.
— А може, і ні.
— Цікаво... чи це правда, що він з нами та серед нас, невідомий нікому, крім кількох обраних? Якщо так, він добре зберігає свій секрет. Та й ідея хороша, так. Бо Хтозна. Ми дивимось одне на одного — один з нас містер Браун — котрий? Він керує, але він і служить. Серед нас — просто серед нас. І ніхто не знає котрий...
Зусиллям волі росіянин скинув з себе навіженство власної фантазії. Глянув на годинник.
— Так, — мовив Віттінґтон. — Нам пора йти.
Він покликав офіціантку й попросив рахунок. Томмі зробив те саме, а за кілька хвилин вже спускався сходами слідом за тими двома.
Надворі Віттінґтон покликав таксі й наказав водієві їхати до Ватерлоо.
Тут було повно таксі, і не встиг Віттінґтон поїхати, як іще одне виїхало на пагорб, слухняно зупинившись на владний жест Томмі.
— Їдьте за іншим таксі, — наказав молодий чоловік. — Не загубіть його.
Літній шофер не виявив жодного інтересу. Просто буркнув і зірвав прапорець. Поїздка минула без пригод. Таксі Томмі зупинилося біля залізничної платформи, одразу за таксі переслідуваних. Томмі став позаду Віттінґтона в черзі до вокзальної каси. Чоловік взяв один квиток першого класу на потяг до Борнмута, Томмі зробив те саме. Коли він виходив, Борис зауважив, глянувши на годинник:
— Ранувато. У тебе ще майже пів години.
Слова Бориса змусили Томмі задуматися. Очевидно було, що Віттінгтон вирушає в поїздку сам, тоді як другий чоловік лишається в Лондоні. Тож він мусив обирати, за котрим із двох стежити. Очевидно було, що він не зможе прослідкувати за обома — як і Борис, він глянув на годинник, а потім на дошку розкладу потягів. Потяг до Борнмута відходив о 15:30. Було десять хвилин на четверту. Віттінгтон і Борис походжали взад-вперед біля книжкового кіоску. Томмі кинув на них один невпевнений погляд, а тоді поспішив до прилеглої телефонної будки. Він не наважився гаяти час, намагаючись додзвонитися до Таппенс. Найімовірніше, вона досі поблизу Сауз-Одлі. Проте лишався ще один спільник. Він зателефонував до готелю «Рітц» і спитав Джуліуса Гершайммера. Почулося клацання й дзвінок. О, якби тільки молодий американець був у себе в кімнаті! Почулося знову клацання, і на лінії пролунало «Алло!» з безпомилковим акцентом.
— Це ви, Гершайммере? Це Бересфорд. Я у Ватерлоо. Вистежив Віттінґтона та ще одного чоловіка до вокзалу. Немає часу пояснювати. Віттінґтон їде до Борнмута потягом о 15:30. Можете до цього часу приїхати сюди?
Відповідь була обнадійливою:
— Звісно. Лечу.
Телефон змовк. Томмі поклав слухавку й зітхнув з полегшенням. Здатність Джуліуса «летіти» він оцінював високо й інстинктивно відчував, що американець прибуде вчасно.
Віттінґтон і Борис досі були там, де він їх покинув. Якщо Борис залишився, щоб провести друга, то все гаразд. Томмі замислено помацав кишеню. Попри обіцяний карт-бланш, він ще не набув звички носити при собі хоч якусь розумну суму. Узявши квиток першого класу до Борнмута, він зостався з кількома шилінгами в кишені. Лишалося сподіватися, що Джуліус прибуде краще підготованим.
Водночас хвилини спливали: 15:15, 15:20, 15:25, 15:27. Схоже, Джуліус не встигав. 15:29... Гримнули двері. Томмі відчув, як його накриває холодною хвилею розпачу. А тоді чиясь рука лягла йому на плече.
— Я тут, синку. Ваші британські дороги словами не описати! Мерщій показуйте тих шахраїв.