— То Віттінґтон — онде, сідає в потяг, той чорнявий здоровань. Другий — іноземець, з яким він балакає.
— Я за ними. Котрий з них мій?
Томмі вже продумав це питання.
— Маєте при собі гроші?
Джуліус похитав головою, і Томмі спав з лиця.
— Здається, зараз при собі лише три-чотири сотні доларів, — пояснив американець.
Томмі охнув з полегшенням.
— Ох вже ці мільйонери! Ми з вами говоримо різними мовами. Сідайте на цього коня. Ось квиток. Віттінґтон ваш.
— Я за Віттінґтоном! — похмуро мовив Джуліус. Потяг саме рушав, коли він застрибнув у вагон. — Бувайте, Томмі.
Потяг відійшов зі станції.
Томмі глибоко вдихнув. Чоловік на ім’я Борис ішов платформою в його бік. Томмі пропустив його повз себе, а тоді пустився в чергову гонитву.
З Ватерлоо Борис доїхав на метро до площі Пікаділлі. Потім пішки дійшов до Шефтсбері й врешті-решт завернув у нетрі навколо Сохо. Томмі слідував за ним на достатній відстані.
Нарешті вони дісталися маленької занедбаної площі. Тутешні будинки мали лиховісний вигляд посеред бруду та занепаду. Борис озирнувся, і Томмі зробив крок, прийнявши дружній прихисток ґанку. Місце було майже безлюдне. Це був глухий кут, і, як наслідок, ніякий транспорт сюди не ходив. Те, як крадькома озирнувся чоловік, розбурхало уяву Томмі. З-за дверей він стежив, як він підіймається сходами особливо зловісного будинку й різко стукає у двері в характерному ритмі. Йому негайно відчинили. Він сказав сторожеві одне-два слова, а тоді ввійшов усередину. Двері знов зачинилися.
І тут Томмі втратив голову. Що слід було зробити, і так вчинила б будь-яка притомна людина — це залишитись на місці й терпляче чекати, доки тип вийде знову. Те ж, що зробив Томмі, було геть нетиповим для тверезого й здорового глузду, яким він зазвичай вирізнявся. Наче щось хряснуло у нього в голові, як він висловився. Не гаючи ні хвилини на роздуми, він теж піднявся сходами і, як міг, повторив характерний стукіт.
Двері розчахнулися з тією ж спритністю, що і вперше. У дверях стояв коротко стрижений чоловік з обличчям лиходія.
— Ну? — гримнув він.
Цієї миті Томмі почав усвідомлювати всю свою глупоту. Але вагатись не насмілився. І вхопився за перші слова, що спали йому на думку.
— Містер Браун? — промовив він.
На його подив, чоловік відійшов убік, пропускаючи його.
— Нагору, — мовив той, тицьнувши пальцем через плече, — другі двері ліворуч.
РОЗДІЛ 8
Пригоди Томмі
Як не спантеличили його слова чоловіка, Томмі не став вагатися. Якщо відчайдушність успішно завела його так далеко, була надія, що приведе й ще далі. Він спокійно зайшов у будинок і став підійматися старезними сходами. Неможливо описати, яким брудним було все в будинку. Закіптюжені шпалери з уже нерозбірливим візерунком скрученими клаптями звисали зі стіни. У кожному кутку була сіра маса павутиння.
Томмі не поспішав. Діставшись до місця, де сходи повертали, він почув, як чоловік унизу зник у задній кімнаті. Поки що він явно не викликав до себе ніякої підозри. Схоже, прийти до будинку й спитати «містера Брауна» справді було розумним і природним вчинком.
Нагорі Томмі затримався, щоб обміркувати подальші кроки. Перед ним простягався вузький коридор з дверима по обидва боки. З найближчих дверей ліворуч долинали тихі голоси. Саме до цієї кімнати його скерували. Але погляд Томмі миттєво привернула маленька ніша праворуч, напівприхована за рваною оксамитовою завісою. Вона була прямісінько напроти дверей ліворуч і, завдяки куту, давала гарний огляд верхньої сходинки. Як схованка для одного чи щонайбільше двох людей вона була ідеальна — близько 60 сантиметрів углиб і близько метру завширшки. Ця ніша нестримно вабила Томмі. Обміркувавши все у своїй звичайній повільній та неквапній манері, він вирішив, що згадка про «містера Брауна» — це не запитання про конкретну особу, а, вочевидь, пароль, який використовують у банді. Вдало скориставшись ним, він отримав доступ. І поки що не викликав ніяких підозр. Але треба було швидко вирішити, яким буде наступний крок.
Припустімо, він сміливо ввійде до кімнати ліворуч. Чи достатньо лише того, що його впустили в дім? Мабуть, знадобиться ще один пароль або принаймні якесь підтвердження особи. Сторож явно не знав в обличчя всіх членів банди, але нагорі все може бути інакше. Взагалі-то здавалося, що удача поки неабияк сприяє Томмі, але є небезпека занадто довіритись їй. Входити до кімнати було колосальним ризиком. Зайве було сподіватися, що він зможе грати роль нескінченно — рано чи пізно він обов’язково себе викаже, тобто через звичайну нерозсудливість змарнує дорогоцінний шанс.
Знизу пролунав ще один сигнальний стукіт у двері, і Томмі нарешті вирішив: хутко прослизнув у нішу й обережно засунув фіранку, повністю відгородившись від чужих очей. У старезній тканині було кілька дірок і прорізів, що забезпечило йому добрий огляд. Він спостерігатиме за подіями та врешті-решт обере вдалу мить і приєднається до гурту, наслідуючи новоприбулого.
Чоловік, який піднявся сходами таємничим і м’яким кроком, був геть не відомий Томмі. Вочевидь, із самих низів суспільства. Низькі рухливі брови й щелепа, як у злочинця — уся звірина подоба чоловіка була незнайома юнакові, хоча Скотленд-Ярд упізнав би цього типа з одного погляду.
Чоловік проминув нішу, важко дихаючи на ходу. Зупинився у дверях напроти й повторив сигнальний стукіт. Голос зсередини щось гукнув, і чоловік відчинив двері та увійшов, давши Томмі мигцем побачити кімнату. Йому здалося, що більшість кімнати займає довгий стіл, за яким сидить четверо-п’ятеро людей, але в око впав високий чоловік з коротко стриженим волоссям і короткою гострою моряцькою борідкою, який сидів у голові стола, розклавши перед собою папери. Коли увійшов новоприбулий, він підняв очі і з правильною, на диво чіткою дикцією, що привернуло увагу Томмі, спитав:
— Ваш номер, товаришу?
— Чотирнадцять, керманичу, — хрипко відповів той.
— Правильно.
Двері знов зачинилися.
«Якщо це не фріц, то я голландець! — сказав собі Томмі. — І командує парадом до дідька організовано, як у них і завжди. Добре, що я туди не поткнувся. Назвав би не той номер, і довелося б розплачуватись. Ні, тут мені саме місце. Ага, знову стукають».
Новий гість виявився цілковитою протилежністю попередньому. Томмі впізнав у ньому ірландського активіста «Шинн Фейн». Певно, організація містера Брауна мала дуже розлогі інтереси. Звичайний злочинець, добре вихований ірландський джентльмен, блідий росіянин і ефективний німецький маестро церемоній! Воістину дивне та лиховісне зібрання! Хто він, цей тип, що тримає у своїх пальцях такі різні ланки невидимого ланцюга?
У цьому випадку процедура була та сама. Сигнальний стукіт, запитання номера й відповідь «Правильно».
Потім, із невеличким інтервалом, у двері внизу постукали двічі. Першого прибульця Томмі зовсім не ідентифікував і записав у міські клерки. Тихий, інтелігентного вигляду чоловік у благенькому вбранні. Другий був з робітничого класу, і його обличчя було неясно знайоме юнакові.
За три хвилини з’явився ще один — владного вигляду, вишукано зодягнений і явно високого походження. Його обличчя знов-таки було неясно знайоме, хоч Томмі аж ніяк не міг згадати його імені.
Після його прибуття довелося довго чекати. Власне, Томмі вирішив, що товариство у повному зборі, і вже обережно виповзав зі своєї схованки, коли новий стукіт змусив його швиденько чкурнути назад.
Цей останній прибулець піднявся сходами так тихо, що майже порівнявся з Томмі, коли юнак помітив його присутність.
То був невисокий чоловік, дуже блідий, з м’якими, майже жіночими рисами. Вилиці натякали на слов’янське походження. Окрім цього, ніщо не вказувало на його національність. Проминаючи нішу, він повільно повернув голову. Дивні світлі очі, здавалося, пропікали завісу наскрізь. Важко було повірити, що цей чоловік не знає про його присутність, і Томмі мимоволі здригнувся. Багатством уяви він не перевершував більшість молодих англійців, та все ж не міг позбутися враження, що незнайомець випромінює якусь незвичайно потужну силу. Ця істота нагадувала йому отруйну змію.