За мить його враження виправдалося. Новоприбулий постукав у двері, як усі, але зустріли його зовсім інакше. Бородань підвівся, і решта повторила за ним. Німець вийшов уперед і потис йому руку. Клацнув підборами.
— Це честь для нас, — мовив він. — Це велика честь. Я дуже боявся, що це виявиться неможливим.
Тихим голосом, схожим на сичання, інший відповів:
— Виникли труднощі. Боюся, вдруге це буде неможливо. Та хоча б одні збори необхідні — щоб визначити мою політику. Я нічого не можу зробити без... містера Брауна. Він тут?
Чути було, як перемінився німець, коли відповів з легким ваганням:
— Ми отримали повідомлення. Він не зміг бути присутнім особисто.
Німець змовк, залишивши цікаве враження — наче недоговорив фрази.
Той другий дуже повільно розплився в усмішці. Роззирнувся в колі стривожених лиць.
— А! Розумію. Читав про його методи. Працює в тіні й нікому не довіряє. Та все одно, можливо, він зараз серед нас... — Він озирнувся навколо себе, і знов обличчями присутніх пробіг той самий вираз страху. Здавалося, кожен із сумнівом озирає сусіда.
Росіянин поплескав себе по щоці.
— То нехай. Продовжуймо.
Німець начебто опанував себе. Вказав на місце, яке обіймав в голові стола. Росіянин засоромився, та німець наполягав.
— Це єдине можливе місце, — твердив він, — для... Номера Першого. Може, Номер Чотирнадцятий зачинить двері!
Наступної миті Томмі знов опинився перед голими дерев’яними панелями, а голоси всередині стишилися до нерозбірливого бурмотіння. Томмі занепокоївся. Підслухана розмова розбурхала його уяву. Він відчував, що за будь-яку ціну має почути більше.
Знизу не долинало ні звуку, і здавалося малоймовірним, що сторож підніметься нагору. Він напружено прислухався хвилину чи дві, а потім вистромив голову за завісу. У проході було безлюдно. Томмі нахилився й роззувся, а потім, залишивши взуття за завісою, боязко вийшов у самих шкарпетках і, опустившись навколішки біля зачинених дверей, обережно приклав вухо до шпарини. На своє сильне розчарування, він зміг розібрати не набагато більше — лише окремі випадкові слова, коли хтось підвищував голос. І це лише загострило його цікавість.
Він не зводив боязких очей з дверної ручки. Чи можна повернути її зовсім трохи, так м’яко й нечутно, щоб ті, у кімнаті, нічого не помітили? Він вирішив, що можна, якщо діяти вкрай обережно. Дуже повільно, на соту дюйму за раз, він став повертати ручку, затамувавши подих із надмірною обачністю. Ще трохи — ще трішечки — невже це ніколи не скінчиться? А! Нарешті. Далі ручка не поверталася.
Він простояв так хвилину чи дві, потім глибоко вдихнув і зовсім легенько штовхнув двері всередину. Двері не ворухнулися. Томмі сердився. Якщо доведеться докласти трохи більше сили, вони майже неодмінно зариплять. Він вичекав, доки голоси трохи підвищаться, а тоді спробував знову. І все одно нічого не сталося. Він натиснув сильніше. Може, клята штукенція застрягла? Нарешті у розпачі він штовхнув двері щосили. Але двері залишалися нерухомі, і врешті-решт він збагнув, у чому справа. Двері замкнули або зачинили на засув зсередини.
На якусь мить обурення Томмі взяло гору над ним.
— Трясця! — мовив він. — Отже брудний трюк!
Коли обурення стихло, він приготувався проаналізувати ситуацію. Очевидно, перше, що він мав зробити, це повернути ручку у початкову позицію. Якщо різко відпустити її, люди всередині майже напевне це помітять. Тож із тією ж нескінченною мукою він виконав свій маневр у зворотному напрямку. Усе минуло добре, і, зітхнувши з полегшенням, юнак підвівся на ноги. Якась бульдожа впертість не дозволяла Томмі визнати поразку. Почуваючись вщент розбитим, він усе ще не збирався полишити боротьбу. Усе одно він почує, що відбувається в зачиненій кімнаті. Якщо один план провалився, треба вигадати інший.
Він роззирнувся. Трохи далі проходом, ліворуч, були ще одні двері. Він тихо підступив до них. Прислухався хвилину чи дві, а тоді спробував ручку. Двері піддалися, і він прослизнув усередину.
Кімната, яка виявилася нежилою, була обставлена як спальня. Як і все в цьому домі, меблі розвалювалися на шматки, і вже чого-чого, а бруду тут було з надлишком.
Але Томмі цікавило те, що він сподівався знайти: двері, які сполучали обидві кімнати, ліворуч біля вікна. Обережно причинивши за собою двері в коридор, він підступив до інших і ретельно оглянув їх. Двері перетинав засув. Він був дуже іржавий, очевидно, ним давно вже не користувалися. М’яко поворушивши його взад-вперед, Томмі примудрився відсунути засув, не спричинивши особливого шуму. Потім повторив попередній маневр із дверною ручкою — цього разу з повним успіхом. Двері прочинилися — утворивши шпарину, зовсім крихітну, але достатню, щоб Томмі чув, що відбувається всередині. По той бік дверей висіла оксамитова портьєра, яка приховувала його, але він із чималою точністю зміг розпізнати голоси.
Говорив чоловік із «Шинн Фейн». Його багату ірландську вимову ні з чим не сплутати:
— Усе це дуже добре. Але необхідно більше грошей. Немає грошей — немає результатів!
Ще один голос, як здалося Томмі — Бориса, відповів:
— А ви гарантуєте, що результати будуть?
— За місяць — або раніше чи пізніше, як скажете, — я гарантую вам панування такого жаху в Ірландії, що це похитне Британську імперію до самих основ.
Настала пауза, а тоді почувся м’який шиплячий акцент Номера Першого:
—Добре! Будуть вам гроші. Борисе, про це подбаєте ви.
Борис запитав:
— Через ірландських американців і містера Поттера, як завжди?
— Гадаю, усе пройде добре! — промовив новий голос із заокеанською інтонацією. — Проте хотів би зазначити тут і зараз, що справи дещо ускладнюються. Уже немає того співчуття, як раніше, натомість зростають настрої дати ірландцям самим залагоджувати свої справи, без втручання Америки.
Томмі відчув, що Борис знизав плечима, коли відповів:
— Хіба це важливо, зважаючи, що гроші лише номінально надходять зі Штатів?
— Головна складність — це постачання зброї, — промовив «Шинн Фейн». — Гроші переказувати доволі легко — завдяки присутнім тут колегам.
Ще один голос, як здалося Томмі — високого владного чоловіка, чиє обличчя видалося йому знайомим, промовив:
— Подумайте про почуття Белфаста, якби там могли вас чути!
— Отже, домовилися, — промовив шиплячий голос. — А тепер щодо позики англійській газеті — ви належним чином владнали всі нюанси, Борисе?
— Я вважаю, що так.
—Добре. Офіційне заперечення з Москви надійде, якщо буде потреба.
Настала пауза, і тоді чіткий голос німця прорізав тишу:
— Мене уповноважив... містер Браун викласти перед вами резюме звітів за різними профспілками.
Найбільш задовільний — у профспілки гірняків. Ми повинні притримати залізничні шляхи. Може виникнути проблема з асоціацією інженерів.
Надовго запала тиша, яку порушував лише шурхіт паперів і періодичне слово пояснення від німця. А тоді Томмі почув легке постукування пальців по столу.
— І яка дата, мій друже? — спитав Номер Перший.
— 29-те.
Росіянин начебто замислився.
— Це доволі скоро.
— Знаю. Але це було узгоджено головними лідерами профспілок, і ми не маємо особливої можливості втрутитись. Вони повинні вважати, що це буде цілком і повністю їхня гра.
Росіянин тихо засміявся, наче забавляючись.
— Так, так, — сказав він. — Це правда. У них не має виникнути здогадок, що ми використовуємо їх задля власної мети. Вони люди чесні — і в цьому полягає їхня цінність для нас. Кумедно, але революції не зробиш без чесних людей. Інстинкти народних мас безпомилкові.
Він зупинився, а тоді повторив, наче ця фраза йому подобалась:
— Кожна революція має чесних людей. Потім їх швидко позбуваються.
«У його голосі лунала зловісна нотка.
— Клаймз має зникнути, — підсумував німець. — Він надто передбачливий. Номер Чотирнадцятий про це подбає.
Почулося хрипке бурмотіння: