— Усе гаразд, керманичу.
А потім за мить прозвучало:
— Гадаю, мене злапають.
— Ви отримаєте найталановитішого адвоката на свій захист, — тихо відповів німець. — Але в будь-якому разі ви будете в рукавичках з відбитками пальців горезвісного квартирного злодія. Вам нема чого боятися.
— О, я не боюся, керманичу. Це все на благо справи. Ріки крові тектимуть вулицями, так кажуть, — він говорив з похмурою насолодою. — Часом я бачу це уві сні. А діаманти й перли котитимуться в ринву, де їх збиратимуть усі охочі!
Томмі почув шаркання стільця. Згодом Номер Перший заговорив:
— Тоді все домовлено. Ми впевнені в успіху?
— Я... гадаю, так, — але німець говорив уже не з тією звичною впевненістю.
У голосі Номера Першого раптом прорізався небезпечний тон:
— Що пішло не так?
— Нічого, але...
— Але що?
— Лідери профспілок. Без них, якби кажете, ми нічого не зробимо. Якщо 29-го вони не оголосять загальний страйк...
— Чого б це?
— Як ви кажете, вони чесні. І попри все, що ми зробили для дискредитації уряду в їхніх очах, я не впевнений, що потай вони не плекають до нього віри й надії.
— Але...
— Знаю. Вони постійно цим зловживають. Але загалом громадська думка схиляється на бік уряду. Проти цього вони не підуть.
І знову росіянин забарабанив пальцями по столу.
—До певної міри, мій друже. Мені дали зрозуміти, що існує деякий документ, який гарантує успіх.
— Це так. Якщо цей документ вкинути серед лідерів, результат буде негайним. Вони опублікують його по всій Англії й проголосять революцію, не вагаючись ані миті. Уряд буде зломлено повністю та остаточно.
— Тоді чого ще ви хочете?
— Самого документа, — прямо заявив німець.
— А! То він не у ваших руках? Але ви знаєте, де він?
— Ні.
— Хто-небудь знає, де він?
— Одна людина — мабуть. Але ми і в цьому не впевнені.
— Хто ця людина?
— Одна дівчина.
Томмі затамував подих.
—Дівчина? — Голос росіянина лунав зневажливо. — І ви досі не змусили її заговорити? Ми в Росії знаємо способи розговорити дівчат.
— Це не той випадок, — похмуро мовив німець.
— Як це — «не той»? — Він зупинився на мить, а тоді продовжив: — Де зараз ця дівчина?
—Дівчина?
— Так.
— Вона...
Але далі Томмі не почув. Оглушливий удар обрушився йому на голову, і все потемніло.
РОЗДІЛ 9
Таппенс іде в покоївки
Коли Томмі поспішив слідом за тими двома, Таппенс знадобилося все її самовладання, щоб не піти разом із ним. Проте вона стримувала себе як могла, втішаючись думкою, що її доводи підтвердилися на ділі. Ті двоє безсумнівно були з квартири на третьому поверсі, а тоненька ниточка — ім’я Рита — знов навела Молодих авантюристів на слід викрадачів Джейн Фінн.
Питання було: що далі? Таппенс ненавиділа сидіти склавши руки. Томмі мав купу справ, приєднатись до нього було неможливо, тож дівчина взялася досліджувати зачіпку. Уже знайомим шляхом повернулась до вестибюля будинку. Там саме стояв хлопчик-ліфтер — чистив латунь і насвистував новомодну мелодію із чималим запалом і практично без фальшу.
Коли увійшла Таппенс, він озирнувся. Була в цій дівчині дещиця хлоп’яцтва — принаймні вона незмінно добре ладнала з маленькими хлопчиками. Здавалося, між ними миттєво утворилась симпатія.
Вона вирішила, що не варто легковажити союзником у, так би мовити, ворожому таборі.
— Здоров, Вільяме, — заговорила вона бадьорим тоном медсестри, — наводиш лиск?
Хлопчик усміхнувся у відповідь.
— Альберт, міс, — виправив він.
— Нехай буде Альберт, — сказала Таппенс. Загадково окинула вестибюль виразним поглядом, щоб Альберт ненароком не проґавив цього. Потім нахилилася до хлопчика й понизила голос: — Я хочу поговорити з тобою, Альберте.
Альберт припинив вовтузитися з фурнітурою й злегка розтулив рота.
— Поглянь! Знаєш, що це? —Драматичним жестом вона відкинула правий борт пальта й продемонструвала маленький емальований значок. Украй малоймовірно, що Альберт хоч трохи на них знався. Це було б справжньою катастрофою для планів Таппенс, адже той значок був відзнакою провінційного навчального корпусу, який запровадив архідиякон на початку війни. І опинився він на пальті Таппенс лише тому, що кількома днями раніше вона приколювала ним квіти. Але Таппенс мала гострий зір і помітила, що з кишені Альберта стирчить кутик детективного роману за три пенні. Те, як миттєво розширились його очі, підказало дівчині, що тактику обрано правильно й рибка клюне на наживку.
— Американська детективна служба! — прошипіла вона.
Альберт купився на це.
— Боже мій! — прошепотів він у захваті.
Таппенс кивнула з виглядом людини, яка досягла з ним повного порозуміння.
— Знаєш, хто мені потрібен? — доброзичливо спитала вона.
Альберт, з округленими очима, бездиханно спитав:
— Одна з квартир?
Таппенс кивнула й тицьнула великим пальцем у бік сходів.
— Номер 20. Кличе себе Вандемеєр. Вандемеєр! Ха-ха!
Рука Альберта ковзнула до кишені.
— Лиходійка? — жадібно спитав він.
— Лиходійка? Можна сказати й так. Спритна Рита — так її кличуть у Штатах.
— Спритна Рита, — запаморочено повторив Альберт. — Ох, просто як у кіно!
Справді. Таппенс була завсідницею кіно.
— Енні завжди казала, що вона нехороша людина, — продовжував хлопчик.
— Хто така Енні? — наосліп спитала Таппенс.
— Наша покоївка. Вона сьогодні їде. Багато разів Енні казала мені: «Запам’ятай мої слова, Альберте, я не здивуюся, якщо одного чудового дня по неї прийде поліція». Так і вийшло. Але ж вона красунечка, так?
— Вона неабиякий фрукт, — обережно припустила Таппенс. — Це їй дуже допомагає в оборудках, навіть не сумнівайся. До речі, вона носить ті смарагди?
— Смарагди? То зелені камінці, так?
Таппенс кивнула.
— Тому ми її й розшукуємо. Знаєш старого на ім’я Різдейл?
Альберт похитав головою.
— Пітер Б. Різдейл, нафтовий король?
— Нібито щось знайоме.
— Ті скельця належать йому. Найкраща колекція смарагдів у світі. Вартістю в мільйон доларів!
— Щоб мені! — захоплено вирвалося в Альберта. — Кожної миті дедалі більш схоже на кіно.
Таппенс усміхнулася, задоволена успіхом своїх зусиль.
— Поки ми цього не довели. Але ми за нею стежимо. — Таппенс повільно й виразно підморгнула. — І, гадаю, цього разу їй не вдасться втекти з награбованим.
Альберт видав ще один зойк, який означав захват.
— Пам’ятай, синку: ні слова про це, — раптом сказала Таппенс. — Мабуть, не слід було інформу
вати тебе, але ми в Штатах знаємо, коли маємо справу з дуже кмітливим юнаком.
— Я — ні пари з вуст, — гаряче заперечив Альберт. — Хіба я нічого не можу зробити? Трохи постежити за нею чи ще щось?
Таппенс вдала, що розмірковує, а тоді похитала головою.
— Поки ні, але я пам’ятатиму про тебе, синку. А що з тією дівчиною — кажеш, вона їде?
— Енні? Вони регулярно змінюються. Як каже Енні, слуги сьогодні — це не абихто і з ними належить поводитись відповідно. А з тим, що про неї кажуть, їй нелегко буде знайти інших.
— Справді? — замислено промовила Таппенс. — Цікаво...
Її осяйнула ідея. Вона поміркувала хвилину чи дві, а тоді поплескала Альберта по плечу.
— Слухай, синку, мені тут дещо спало на думку. Як тобі таке: згадаєш, що у тебе чи твого друга є молода кузина, яка може стати в пригоді. Розумієш мене?
— Авжеж, — миттєво відповів Альберт. — Покладіться на мене, міс, і я вмить усе владнаю.
— Оце так юнак! — прокоментувала Таппенс, схвально киваючи. — Скажи, що ця молода жінка може прийти негайно. Дай знати, якщо все буде гаразд. Я буду поблизу завтра об одинадцятій.
— Куди мені вам доповісти?
— «Рітц», — лаконічно відповіла Таппенс. — На ім’я Каулі.