— Ти розумна жінка, Рито, але така дурепа! Послухайся мене й облиш Піла Еджертона.
Місіс Вандемеєр м’яко похитала головою.
— Я так не думаю.
— Ти відмовляєшся? — У голосі росіянина прорізався огидний дзвін.
— Так.
— Тоді, заради всього святого, — гаркнув росіянин, — ми ще побачимо...
Але місіс Вандемеєр теж підвелася на ноги. Її очі палали.
— Ти забуваєш, Борисе, — сказала вона. — Я нікому не підзвітна. Я отримую накази лише від... містера Брауна.
Чоловік розпачливо скинув руки.
— Ти неможлива, — буркнув він. — Неможлива! Уже зараз може бути надто пізно. Кажуть, Піл Еджертон нюхом чує кримінал! Звідки нам знати, чим викликана його цікавість до тебе? Може, у нього вже зародилися підозри. Він здогадується...
Місіс Вандемеєр глузливо дивилася на нього.
— Заспокойся, мій дорогий Борисе. Він нічого не підозрює. За браком звичайної галантності ти, вочевидь, забуваєш, що мене всі вважають красунею. Запевняю тебе, це все, що цікавить Піла Еджертона.
Борис із сумнівом похитав головою.
— Він так вивчав злочини, як ніхто більше в цьому королівстві. А ти гадаєш, що можеш провести його?
Очі місіс Вандемеєр звузилися.
— Якщо він справді такий, як ти кажеш — для мене буде розвагою спробувати!
— Заради всього святого, Рито...
—До того ж, — додала місіс Вандемеєр, — він надзвичайно багатий. А я не з тих, хто зневажає гроші. «Жили війни», ти ж знаєш, Борисе!
— Гроші... гроші! Ось чому з тобою завжди небезпечно, Рито. Гадаю, ти б душу продала за гроші. Гадаю... — Він зробив паузу, а тоді тихим зловісним голосом протягнув: — Іноді я гадаю, що ти продала б... нас!
Місіс Вандемеєр усміхнулась і знизала плечима.
— Якщо й так, то ціна була б величезною, — легко сказала вона. — Таку не до снаги сплатити нікому, окрім мільйонера.
—А! — проревів росіянин. — Бачиш, моя правда.
— Мій любий Борисе, хіба ти жартів не розумієш?
— То був жарт?
— Звісно.
— Тоді, скажу тобі, нічогенькі в тебе уявлення про гумор, моя люба Рито.
Місіс Вандемеєр усміхнулася.
— Не сварімося, Борисе. Натисни на дзвінок. Вип’ємо чогось.
Таппенс кинулася тікати. На мить зупинилася, щоб оглянути себе в довгому дзеркалі місіс Вандемеєр і впевнитись, що з зовнішністю все гаразд. А тоді слухняно пішла на дзвінок.
Підслухана розмова, хоч і цікава тим, що без сумніву доводила співучасть і Рити, і Бориса, проливала дуже мало світла на те, що її непокоїло. Ім’я Джейн Фінн навіть не згадали.
Наступного ранку Альберт коротко повідомив їй, що в канцелярській крамниці для неї нічого немає. Здавалося неймовірним, щоб Томмі, якщо з ним усе гаразд, не надіслав жодної звістки. Наче чиясь холодна рука стиснула її серце... А якщо... Вона хоробро придушила свої страхи. Немає сенсу непокоїтись. Але дівчина вхопилася за шанс, запропонований їй місіс Вандемеєр.
— У який день ти зазвичай буваєш у місті, Пруденс?
— Зазвичай у п’ятницю, мем.
Місіс Вандемеєр підняла брови.
— А сьогодні п’ятниця! Але, гадаю, ти навряд чи захочеш кудись іти, адже ти ходила лише вчора.
— Я думала спитати у вас дозволу, мем.
Місіс Вандемеєр подивилася на неї хвилину, а тоді всміхнулася.
— Якби лише це чув граф Степанов. Учора ввечері він зробив одне припущення щодо тебе.
Її усмішка розтягнулася, як у задоволеної кішки.
— Твоє прохання дуже... типове. Я задоволена. Ти не все розумієш — але сьогодні можеш піти в місто. Мені байдуже, я не вечерятиму вдома.
—Дякую, мем.
Таппенс відчула полегшення, щойно жінка пішла. І знову визнала, що боїться, страшенно боїться цієї красуні з жорстокими очима.
Під час завершального безцільного натирання срібла Таппенс потурбував дзвінок у парадні двері, і вона пішла відчиняти. Цього разу гостем виявився не Віттінґтон і не Борис, а чоловік виразно яскравої зовнішності.
Лише трохи вищий за середній зріст, він, однак, справляв враження великої людини. На його обличчі, гладко виголеному й витончено живому, читався вираз неабиякої влади й могутності. Здавалося, він випромінює магнетизм.
На мить Таппенс завагалася, перед нею актор чи адвокат, однак її сумніви швидко розвіялись, коли він назвав своє ім’я: сер Джеймс Піл Еджертон.
З новим інтересом вона глянула на чоловіка. Отже, це і є знаменитий королівський адвокат, чиє ім’я відоме на всю Англію. Вона чула розмови про те, що одного дня він може стати прем’єр-міністром. Відомо було, що він відмовився від роботи в міністерстві заради своєї професії, обравши залишитись лише членом парламенту від Шотландського виборчого округу.
Замислена Таппенс повернулася до своєї комори. Великий чоловік вразив її. Вона зрозуміла хвилювання Бориса. Нелегко буде обдурити Піла Еджертона.
Приблизно за чверть години задзвонив дзвінок, і Таппенс вийшла у вестибюль провести гостя. Перед тим він кинув на неї проникливий погляд. Подаючи йому капелюха й тростину, дівчина відчувала, як його очі пронизують її наскрізь. Коли ж вона відчинила двері й відступила, щоб пропустити чоловіка, він зупинився у дверях.
— Віднедавна цим займаєтесь, так?
Таппенс підняла очі, спантеличена. В його погляді вона прочитала доброту і щось іще, що важко було назвати словами.
Він кивнув так, ніби почув відповідь.
— Санітарна дружина й скрутне становище, так?
— Це вам місіс Вандемеєр розповіла? — підозріливо спитала Таппенс.
— Ні, дитя моє. Ваш вигляд розповів мені. Добре тут місце?
—Дуже добре, дякую, сер.
— О, але ж у наші часи багато добрих місць. Іноді зміна місця не зашкодить.
— Хочете сказати?.. — почала Таппенс.
Але сер Джеймс вже був на ґанку. Він обернувся зі своїм добрим і проникливим поглядом.
— Лише натякаю, — сказав він. — Ось і все.
Таппенс повернулася до комори, задумлива як ніколи.
РОЗДІЛ 11
Джуліус розповідає історію
Вдягнувшись як треба, Таппенс заплановано вирушила у «вечірній вихід». Альберта тимчасово не було на місці, але Таппенс сама пішла до канцелярської крамниці — упевнитися, що для неї нічого немає. Переконавшись у цьому, рушила до готелю «Рітц». Запитавши про Томмі, дізналася, що він досі не вертався.
Такої відповіді вона й чекала, але це був черговий цвях у труну її надій. Вона вирішила звернутися до містера Картера, розповісти йому, де й коли Томмі розпочав своє стеження, і попросити зробити щось, аби його знайти. Перспектива отримати допомогу покращила її мінливий настрій, і вона спитала про Джуліуса Гершайммера. Їй повідомили, що він повернувся пів години тому, але одразу ж пішов.
Таппенс ще більше піднеслася духом. Побачити Джуліуса — уже хоч щось. Може, він зуміє вигадати план, як з’ясувати, що сталося з Томмі. Сидячи у вітальні Джуліуса, вона написала листа містерові
Картеру і вже підписувала конверт, коли двері розчахнулися.
— Якого дідька... — почав Джуліус, але миттєво опанував себе. — Перепрошую, міс Таппенс. Ті йолопи в приймальні внизу заявили, що Бересфорда тут немає — і від середи не було. Це правда?
Таппенс кивнула.
— Ви не знаєте, де він? — слабким голосом спитала вона.
— Я? Звідки мені знати? Я жодної бісової звістки від нього не отримав, хоч учора вранці надіслав йому телеграму.
— Гадаю, ваша телеграма лежить у приймальні нерозкрита.
— Але де він?
— Не знаю. Я сподівалася, що ви знаєте.
— Кажу ж вам, я жодної бісової звістки від нього не отримав, відколи ми розсталися на вокзалі в середу.
— На якому вокзалі?
— Ватерлоо. Ваша Лондонська Південно-Західна залізниця.
— Ватерлоо? — нахмурилася Таппенс.
— Ну так. Він вам не казав?
— Я його теж не бачила, — нетерпляче мовила Таппенс. — Щодо Ватерлоо. Що ви там робили?
— Він мене викликав. Телефоном. Сказав їхати туди якомога скоріше. Мовляв, він стежить за двома поганцями.