— Що за пройда? — запитав Томмі. — Аж верне від згадки, як це начальство каталося з Військового міністерства до «Савою», а з «Савою» — у Військове міністерство!
— Я вже й забула, як його звати, — зізналася Таппенс. — Одне слово, то, безумовно, був пік моєї кар’єри. Далі я влаштувалася до Державного управління. Ми організували кілька дуже милих чайних вечірок. Я збиралася стати тиловою робітницею, листоношею та водійкою автобуса й цим завершити свою кар’єру — аж тут втрутилося перемир’я! Багато довгих місяців я трималася за управління хваткою справжньої прилипали, та, на жаль, зрештою мене скоротили. Відтоді шукаю роботу. А тепер — твоя черга.
— У мене так багато підвищень не було, — тужливо сказав Томмі, — і куди бідніше різноманіття. Ти ж знаєш, я знову виїхав до Франції. Потім мене відрядили до Месопотамії, і я вдруге дістав поранення й потрапив до шпиталю вже там. Потім застряг у Єгипті, доки не настало перемир’я, ще трохи потупцяв там і, як уже казав, нарешті демобілізувався. І десять довгих виснажливих місяців шукаю роботу! Жодної роботи немає! А якби й була, мене б на неї не взяли. На що я придатний? Що тямлю у справах? Нічого.
Таппенс похмуро кивнула.
— Як щодо колоній? — запропонувала вона. Томмі похитав головою.
— Мені б там не сподобалось — і цілком упевнений, що їм не сподобався б я!
— Багаті родичі?
І знову Томмі похитав головою.
— Ох, Томмі, невже навіть прабабці немає?
— Є старий дядько, більш-менш забезпечений, та він не підходить.
— Чому?
— Якось хотів усиновити мене. Я відмовився.
— Пригадую, начебто про це чула, — повільно сказала Таппенс. — Ти відмовився через свою маму...
Томмі спалахнув.
— Так, це було б дуже грубо стосовно матері. Знаєш, окрім мене, вона нікого не мала. Старий її ненавидів — хотів відібрати в неї мене. Просто на зло.
— Твоя мати померла, так? — м’яко спитала Таппенс.
Томмі кивнув.
Великі сірі очі Таппенс заволокло туманом.
— Ти добра людина, Томмі. Я завжди це знала.
—Дурня! — випалив Томмі. — Одне слово, справи мої такі. Я на межі розпачу.
— Я теж! Трималася як могла. Пропонувала себе скрізь. Відгукувалася на оголошення. Зверталася до кожної смертної душі. Крутилася, відкладала, заощаджувала! Але марно. Доведеться повернутися додому!
—А ти не хочеш?
— Звісно, не хочу! Яка користь від цих сентиментів? Батько — мила людина (я страшенно його люблю), але знав би ти, який я для нього клопіт! Він сповідує ті милі ранньовікторіанські погляди, що короткі спідниці та куріння — це аморально. Можеш собі уявити — я для нього як кістка в горлі! Він мало не зітхнув з полегшенням, коли війна забрала мене з дому. Розумієш, нас удома семеро. Це жахливо! Суцільна хатня робота й мамині посиденьки! Я завжди була складною дитиною. Не хочу повертатись, але... ох, Томмі, що мені ще робити?
Томмі сумно похитав головою. Запала тиша, а тоді Таппенс випалила:
— Гроші, гроші, гроші! Я думаю про гроші вранці, вдень і вночі! Мушу сказати, це доволі корисливо з мого боку, але це так!
— Те саме, — від душі погодився Томмі.
— Я обміркувала всі можливі способи їх роздобути, — продовжила Таппенс. — їх лише три! Успадкувати, вийти заміж або заробити самій. Перше відпадає. Нема в мене багатих родичів похилого віку. Усі родичі, яких я маю, — у притулках для літніх жінок! Я завжди переводжу через дорогу старих леді й підбираю пакунки за старими джентельменами, на випадок, якщо вони виявляться ексцентричними мільйонерами. Але жоден із них ніколи навіть імені мого не спитав — і вже точно ні разу не подякував.
Повисла пауза.
— Звісно, — продовжила Таппенс, — найкращий шанс для мене — це шлюб. Я ще малою вирішила, що вийду за багатія. Як і будь-яка дівчина з головою на плечах! Ти ж знаєш, я не сентиментальна. — Вона замовкла. — Ну ж бо, ти ж не скажеш, що я сентиментальна, — різко додала вона.
— Звісно, ні, — квапливо погодився Томмі. — Нікому й на думку не спаде поєднати тебе з сентиментами.
— Не дуже чемно, — відповіла Таппенс. — Але, мушу сказати, ти все правильно зрозумів. Ну, то ось! Я готова й охоча до цього — але ніколи не зустрічала багатіїв! Усі хлопці, яких я знаю, майже в такій самій скруті, як і я.
— Як щодо генерала? — спитав Томмі.
— Гадаю, у мирний час він тримає крамницю велосипедів, — пояснила Таппенс. — Ні, послухай! Ти міг би зараз одружитися з багатійкою.
— У мене з цим так само, як і в тебе. Не знаю жодної.
— Неважливо. Ти завжди можеш із кимось познайомитися. А от я, якщо побачу чоловіка в шубі, який виходить з готелю «Рітц», не можу підбігти
й сказати: «Гляньте-но, а ви багатенький! Хочу з вами познайомитись».
— Пропонуєш мені діяти так із жінкою в багатому вбранні?
— Не кажи дурниць. Наступаєш їй на ногу, або підбираєш її носовичок, або щось подібне. Якщо вона подумає, що ти хочеш з нею познайомитись, їй це полестить, і якось у тебе все складеться.
— Ти переоцінюєш мій чоловічий шарм, — буркнув Томмі.
— А от якби я так зробила, — продовжувала Таппенс, — мій мільйонер, напевно, втік би світ за очі! Ні, одруження — суцільні складнощі. Залишається одне: заробити гроші!
— Це ми вже пробували, і нам не вдалося, — нагадав Томмі.
— Так, всіма традиційними способами. Але уяви, якщо спробувати нетрадиційні, Томмі. Будьмо авантюристами!
— Звісно, — життєрадісно відповів Томмі. — І з чого почнемо?
— У цьому й складність. Якби ми зажили слави, люди могли б нас наймати, щоб ми скоювали для них злочини.
— Захопливо, — прокоментував Томмі. — Особливо чути таке від доньки панотця!
— Моральна провина, — зауважила Таппенс, — буде на них, не на мені. Визнай, є різниця між крадіжкою діамантового кольє для себе й крадіжкою за наймом.
— Ані найменшої різниці, якщо тебе впіймають!
— Мабуть. Але мене не повинні впіймати. Я досить розумна.
— Скромність завжди була твоїм найзапеклішим гріхом, — ущипнув Томмі.
— Не дражнися. Слухай-но, Томмі, зробімо це насправді? Укладімо ділове партнерство?
— Створимо компанію з крадіжок діамантових кольє?
— То було лише для прикладу. Зробімо... як назвати це для бухгалтерії?
— Не знаю. Ніколи її не вів.
— Я вела... але завжди плуталась і вписувала кредит на сторінку з дебетом і навпаки — тому мене й звільнили. О, знаю — спільне підприємство! Така романтична фраза серед плісняви старих цифр. Є в цьому єлизаветинський присмак — нагадує про галеони й дублони. Спільне підприємство!
— Працюватимемо під назвою «ТОВ “Молоді авантюристи”»? У цьому твоя ідея, Таппенс?
— Це все дуже смішно, але я відчуваю, що в цьому щось є.
— І як ти пропонуєш знаходити майбутніх клієнтів?
— Оголошення, — швидко відповіла Таппенс. — Маєш аркуш паперу й олівець? Зазвичай у чоловіків вони є. Як у нас — шпильки для волосся та пудрениці.
Томмі простягнув їй доволі обшмугляний зелений блокнот, і Таппенс почала діловито записувати.
— Почнімо так: «Молодий офіцер, двічі поранений на війні...»
— Категорично проти.
— А, дуже добре, мій любий хлопче. Але можу тебе запевнити: така фраза здатна розчулити серце якоїсь старої діви, і вона може всиновити тебе, тоді тобі взагалі не буде потреби ставати молодим авантюристом.
— Я не хочу, щоб мене всиновлювали.
— Забула, у тебе упередження щодо цього. Я ж лише дражнилася! У газетах повно подібних фраз. Ану, послухай, — як тобі таке? «Двоє молодих авантюристів за наймом. Готові зробити що завгодно, піти куди завгодно. За щедру оплату». Це можна прояснити від самого початку. А потім додати: «Розглянемо будь-яку розсудливу пропозицію», як в оголошеннях про квартири та меблі.