— Звісно. І тут до гри вступаю я! — скрикнув Джуліус, гримаючи кулаком по столу. — Можете, якщо треба, розраховувати на мене в межах одного мільйона доларів. Так, сер, мільйона доларів!
Сер Джеймс довго роздивлявся Джуліуса.
— Містере Гершайммере, — промовив він нарешті, — це дуже велика сума.
— Гадаю, так і має бути. Це не ті люди, яким можна пропонувати шість пенсів.
— За теперішнього обмінного курсу це набагато більше, ніж двісті п’ятдесят тисяч фунтів.
— Ваша правда. Можливо, ви вважаєте, що я ляпаю язиком, та я цілком спроможний надати цю суму, яка сповна покриє ваш гонорар.
Сер Джеймс злегка зашарівся.
— Про гонорар не йдеться, містере Гершайммере. Я не приватний детектив.
— Вибачте. Мабуть, я трохи кваплюся, але мені ніяково через це фінансове питання. Кілька днів
тому я хотів запропонувати велику грошову винагороду за новини про Джейн, але у вашій зашкарублій установі, Скотленд-Ярді, мене від цього відрадили. Сказали, що це небажано.
— Імовірно, вони мали рацію, — сухо відповів сер Джеймс.
— Але з Джуліусом усе гаразд, — вставила Таппенс. — Він вас не розігрує. У нього просто сила-силенна грошей.
— Старий відкладав їх з розмахом, — пояснив Джуліус. — Отже, ближче до справ. Який ваш план?
На мить сер Джеймс замислився.
— Не можна гаяти часу. Що швидше ми завдамо удару, то краще.
Він обернувся до Таппенс.
— Не знаєте, місіс Вандемеєр вечеряє сьогодні в місті?
— Так, начебто так, але вона не затримається в місті допізна. Інакше взяла б ключі.
—Добре. Я навідаюся до неї близько десятої. О котрій ви маєте повернутися?
— Близько дев’ятої тридцять або десятої, але можу повернутись раніше.
— Ви не повинні цього робити в жодному разі. Якщо ви не будете відсутньою як зазвичай, це
може викликати підозри. Повертайтеся до дев’ятої тридцять. Я приїду о десятій. Мабуть, містер Гершайммер чекатиме внизу в таксі.
— Він придбав новий «ролс-ройс», — із гордістю за нього повідомила Таппенс.
— Так навіть краще. Якщо мені вдасться дізнатись від неї адресу, ми зможемо одразу поїхати туди й за необхідності візьмемо місіс Вандемеєр. Розумієте?
— Так. — Таппенс скочила на ноги від захвату. — Ох, мені набагато краще!
— Не надто покладайтеся на це, міс Таппенс. Легше.
Джуліус обернувся до адвоката.
— Тож, скажімо, я сяду до вас у машину близько дев’ятої тридцять. Так влаштує?
— Можливо, це буде найкращий план. Не знадобиться тримати напоготові одразу дві автівки. Отже, міс Таппенс, моя вам порада: ідіть і ситно повечеряйте — зауважте, дуже ситно. І не думайте заздалегідь про те, чому не можете зарадити.
Він потиснув руки їм обом, і за мить вони були вже надворі.
— Хіба він не милий? — піднесено питала Таппенс, збігаючи вниз через сходинку. — Ох, Джуліусе, хіба він не пречудовий?
— Гаразд, я допускаю, що з ним усе в порядку. І я помилявся, що ми даремно до нього йдемо. Отже, одразу повертаємося до «Рітцу»?
— Гадаю, мені слід трохи прогулятися. Я така стривожена. Висадіть мене в парку, гаразд? Якщо тільки не хочете теж пройтися?
Джуліус похитав головою.
— Хочу купити трохи бензину, — пояснив він. — І відіслати телеграму-другу.
— Гаразд. Зустрінемосьу «Рітці» о сьомій. Доведеться повечеряти нагорі. Не можу ніде показуватись у цих парадних лахах.
— Звісно. Попрошу Фелікса допомогти мені обрати меню. Він у мене на кшталт головного офіціанта. Бувайте.
Таппенс хутко пішла в бік «Серпантину», уперше глянувши при цьому на годинник. Була майже шоста. Дівчина згадала, що не пила чаю, але була надто схвильована, щоб відчувати голод. Вона дійшла до Кенсінґтонського саду, а тоді неквапно повернулася тим самим шляхом, почуваючись безмежно краще від свіжого вітру та руху. Нелегко було дотримуватись порад сера Джеймса й викинути можливі події цього вечора з голови. І коли вона наближалася до рогу Гайд-парку, спокуса повернутися до Сауз-Одлі зробилася майже непереборною.
У будь-якому разі, вирішила вона, не буде ніякої шкоди, якщо просто піти й поглянути на будівлю. Можливо, тоді вона зможе утриматись і терпляче зачекати до десятої години.
Будинок Сауз-Одлі був точнісінько такий, як і завжди. Що очікувала побачити Таппенс, вона й сама не знала, проте вигляд червоної цегляної твердині дещо полегшив цілком необгрунтовану тривогу, яка дедалі сильніше заволодівала нею. Дівчина вже відверталася, коли почула пронизливий свист, і від будівлі до неї підлетів вірний Альберт.
Таппенс нахмурилася. Привертати увагу до себе в цьому кварталі у плани не входило, але Альберт аж побагровів від стримуваного хвилювання.
— Я кажу, міс, вона їде!
— Хто їде? — різко перепитала Таппенс.
— Лиходійка. Спритна Рита. Місіс Вандемеєр. Пакує речі й щойно наказала мені викликати їй таксі.
— Що? — Таппенс стиснула його руку.
— Це правда, міс. Я подумав, раптом ви про це не знали.
— Альберте, — скрикнула Таппенс, — ти молодчина. Якби не ти, ми б її втратили.
Альберт спалахнув від задоволення, почувши це визнання.
— Часу гаяти не можна, — сказала Таппенс, перебігаючи дорогу. — Я маю зупинити її. За будь-яку ціну я маю затримати її тут до... — Вона затнулася. — Альберте, тут є телефон, так?
Хлопчик похитав головою.
— У квартирах переважно свої, міс. Але є телефонна будка одразу за рогом.
— То йди туди негайно й зателефонуй до готелю «Рітц». Спитай містера Гершайммера, а коли відповість, скажи, нехай візьме сера Джеймса й негайно їде сюди, адже місіс Вандемеєр намагається накивати п’ятами. Якщо не зможеш поговорити з ним, дзвони серу Джеймсу Пілу Еджертону, його номер знайдеш у довіднику, і розкажи йому, що відбувається. Ти ж не забудеш імена, ні?
Альберт не затинаючись повторив їх.
—Довіртеся мені, міс, усе буде гаразд. А як же ви? Не боїтеся залишитися з нею сам на сам?
— Ні, ні, все гаразд. Але йди й зателефонуй. Швидко.
Зробивши довгий вдих, Таппенс увійшла в будинок і побігла нагору до дверей квартири № 20. Як вона стримає місіс Вандемеєр до приїзду двох чоловіків, вона не знала, але все одно це треба було зробити, і виконати це завдання вона мала самостійно. Що спричинило такий спішний від’їзд? Невже місіс Вандемеєр запідозрила її?
Марно було розмірковувати. Таппенс впевнено натиснула дзвінок. Може, від кухарки щось дізнається.
Нічого не сталося, і, почекавши кілька хвилин, Таппенс знову натиснула дзвінок, трохи довше притримавши його пальцем. Нарешті всередині почулися кроки, і за мить двері відчинила сама місіс Вандемеєр. Побачивши дівчину, вона підняла брови.
— Ти?
— У мене розболівся зуб, мем, — з ходу випалила Таппенс. — Тож подумала, що краще повернутись додому й провести вечір у тиші.
Місіс Вандемеєр нічого не сказала, але відійшла і впустила Таппенс у передпокій.
— Як не пощастило, — холодно сказала вона. — Краще тобі лягти спати.
— О, мені добре буде на кухні, мем. Кухарка...
— Кухарки немає, — явно невдоволеним тоном промовила місіс Вандемеєр. — Я відіслала її. Тож, сама бачиш, краще тобі лягти.
Раптом Таппенс злякалася. У голосі місіс Вандемеєр чувся дзвін, який їй зовсім не сподобався. До того ж жінка повільно тіснила її в коридор. Таппенс відступила на поважну відстань.
— Я не хочу...
Раптом, в одну мить, холодний сталевий ободок торкнувся її скроні, і голос місіс Вандемеєр пролунав холодно й загрозливо:
— Клята маленька дурепа! Думаєш, я не знаю? Ні, не відповідай. Будеш сіпатися та кричати — пристрелю як собаку.
Сталевий ободок міцніше притиснувся до скроні дівчини.
— А тепер ворушися, — продовжила місіс Вандемеєр. — Сюди — до мене в кімнату. За хвилину, коли я з тобою закінчу, ти ляжеш в ліжко, як я й сказала. І заснеш — о, так, моя маленька шпигунко, ти точно заснеш!
В останніх словах лунала зловісна доброзичливість, яка зовсім не сподобалась Таппенс. Якусь мить вона нічого не могла вдіяти й покірно увійшла до спальні місіс Вандемеєр. Пістолет постійно був біля її голови. Кімната перебувала у стані дикого безладу, одяг був розкиданий навсібіч, а посеред кімнати, напівспаковані, стояли валіза й коробка для капелюхів.