Зусиллям волі Таппенс опанувала себе. Її голос трохи тремтів, але вона сміливо заговорила.
— Ну ж бо, — промовила вона, — це безглуздя. Ви не можете мене застрелити. Адже всі в будинку почують постріл.
— Я ризикну, — бадьоро мовила місіс Вандермеєр. — Але доки ти не волатимеш про допомогу, із тобою нічого не станеться — і я гадаю, ти цього не робитимеш. Ти дівчинка розумна. Обвела мене круг пальця. Я навіть не запідозрила! Тож не сумніваюся: ти чудово розумієш, що зараз я зверху, а ти знизу. А тепер — сідай на ліжко. Поклади руки на голову і, якщо тобі дороге життя, не ворушися.
Таппенс безвольно підкорилася. Здоровий глузд підказував, що нічого не лишається, окрім як прийняти ситуацію. Якщо вона кликатиме на допомогу, шанси, що її хтось почує, мізерні, зате є неабиякий ризик, що місіс Вандемеєр її застрелить. Водночас кожна виграна хвилина затримки була дорогоцінна.
Місіс Вандемеєр поклала револьвер на край умивальника в межах досяжності й, не зводячи з Таппенс рисячих очей, на випадок, раптом дівчина спробує ворухнутися, взяла маленьку закорковану пляшечку з мармурової підставки й налила трохи вмісту в склянку, яку наповнила водою.
— Що це? — різко спитала Таппенс.
— Те, що допоможе тобі міцно заснути.
Таппенс трохи сполотніла.
— Збираєтесь мене отруїти? — пошепки спитала вона.
— Можливо, — відповіла місіс Вандемеєр, мило всміхаючись.
— Тоді я цього не питиму, — твердо заявила Таппенс. — Краще застрельте мене. У будь-якому разі, це здійме шум, і хтось може почути. Але я не дам вбити себе тихо, як ягня.
Місіс Вандемеєр тупнула ногою.
— Не будь малою дурепою! Ти справді вважаєш, що я хочу повісити на себе підозру і звинувачення в убивстві? Якщо в тебе є хоч крихта здорового глузду, ти розумієш, що труїти тебе ніяк не вписується в мої плани. Це снодійне, ось і все. У найгіршому випадку прокинешся завтра вранці. Я просто не хочу турбуватися тим, щоб зв’язувати тебе й затикати рота. Це альтернатива — і, можу сказати, вона тобі не сподобається! Я можу бути дуже грубою, коли хочу. Тож випий, як хороша дівчинка, і гірше тобі від цього не стане.
У глибині душі Таппенс їй вірила. Аргументи звучали резонно. Наразі це був простий та ефективний метод прибрати її з дороги. Проте дівчині не до душі було покірно дозволити приспати себе без жодної спроби звільнитися. Вона відчувала, що, якщо місіс Вандемеєр вислизне від них, остання надія знайти Томмі зникне.
Таппенс міркувала швидко. Усі ці думки єдиним спалахом промайнули у неї в голові, і вона побачила, у чому полягає її шанс, хай який сумнівний, і зважилась ризикнути всім заради однієї відчайдушної спроби.
Тож вона раптом чкурнула з ліжка і впала на коліна перед місіс Вандемеєр, несамовито чіпляючись за її спідницю.
— Не вірю, — простогнала вона. — Це отрута — я знаю, що це отрута. Ох, не змушуйте мене це пити! — Її голос злетів на крик. — Не змушуйте мене це пити!
Місіс Вандемеєр зі склянкою в руці дивилася вниз, скрививши губи від цього раптового падіння.
— Вставай, мала ідіотко! Годі верзти дурниці. Як тобі взагалі стало сміливості грати роль, гадки не маю.
Вона тупнула ногою.
— Вставай, кажу!
Але Таппенс і далі чіплялась і схлипувала, незв’язно благаючи про милосердя. Кожна виграна хвилина йшла на користь. Ба більше, плазуючи перед жінкою, вона непомітно підсувалася все ближче до своєї мети.
Місіс Вандемеєр різко й нетерпляче скрикнула й ривком підняла дівчину на коліна.
— Пий негайно! — Вона владно притиснула склянку до губ дівчини.
Таппенс видала останній відчайдушний стогін.
— Присягаєтеся, що мені це не зашкодить? — Тягнула час вона.
— Звісно, не зашкодить. Не будь дурною.
— Присягаєтеся?
— Так, так, — нетерпляче сказала жінка. — Присягаюся.
Таппенс піднесла тремку руку до склянки.
—Дуже добре.
Її рот покірливо відкрився.
Місіс Вандемеєр зітхнула з полегшенням і на мить утратила пильність. І тоді швидка, мов блискавка, Таппенс смикнула склянку вгору так рвучко, як могла. Рідина зі склянки виплеснулася в обличчя місіс Вандемеєр, і в мить, коли та ахнула, права рука Таппенс рвучко схопила револьвер, який лежав на краю умивальника. Наступної миті вона відбігла назад, направивши револьвер просто в серце місіс Вандемеєр, без жодного тремтіння в руці, якою стискала зброю.
У мить перемоги Таппенс продемонструвала дещо неспортивний тріумф.
— І хто тепер зверху, а хто знизу? — радісно скрикнула вона.
Обличчя жінки покривило від люті. На мить Таппенс подумала, що та зараз кинеться на неї, і це поставило б дівчину перед неприємною дилемою: довелося б перейти межу, щоб справді спустити курок. Однак зусиллям волі місіс Вандемеєр опанувала себе, і нарешті її обличчям повільно розповзлася зла посмішка.
— Отже, ти не дурна! Ти чудово все розіграла, дівчинко. Але ти за це заплатиш — о, так, ти за це заплатиш! У мене добра пам’ять!
—Дивно, що ви дозволили так легко себе провести, — глузливо мовила Таппенс. — Невже ви справді гадали, що я з тих дівчат, які кататимуться по підлозі й нитимуть про милосердя?
— Можливо, так і робитимеш одного дня! — значуще промовила жінка.
Від холодної злостивості в її словах неприємний холодок пробіг по хребту Таппенс, але дівчина не збиралася піддаватися йому.
— Чому б нам не сісти, — лагідно запропонувала вона. — Наша теперішня поведінка трохи мелодраматична. Ні, не на ліжко. Підсуньте стілець до столу, ось так. А зараз я сяду напроти вас, тримаючи перед собою револьвер — просто про всяк випадок. Чудово. А тепер поговорімо.
— Про що? — похмуро спитала місіс Вандемеєр.
Хвилину Таппенс замислено роздивлялась її. Вона пригадувала кілька речей. Слова Бориса: «Гадаю, що ти продала б... нас!» — і її відповідь: «Ціна була б величезна» — сказану жартома, так, але чи не могло бути в ній дещиці правди? Хіба колись давно Віттінґтон не питав: «Хто розпатякався? Рита?» Хіба Рита Вандемеєр не виявилася слабкою ланкою у броні містера Брауна?
Нерухомо дивлячись в обличчя жінки, Таппенс тихо відповіла:
— Про гроші...
Місіс Вандемеєр здригнулася. Очевидно, відповідь була неочікувана.
— Що ти маєш на увазі?
— Я вам поясню. Ви щойно казали, що у вас добра пам’ять. Добра пам’ять — це корисно, але не так корисно, як добрий статок! Насмілюся припустити, вам неабияк легшає на душі від того, що ви зараз вигадуєте для мене всілякі жахливі кари, але чи це практично? Помста — річ дуже невдячна. Так завжди всі кажуть. Але гроші... — Таппенс з теплотою згадала своє заповітне кредо, — у грошах же нема нічого неприємного, так?
— То ти вважаєш, — глузливо мовила місіс Вандемеєр, — що я з тих жінок, які продадуть своїх друзів?
— Так, — швидко відповіла Таппенс, — якщо ціна достатньо висока.
— Мізерні сто фунтів, чи скільки?
— Ні, — сказала Таппенс. — Я б запропонувала... сто тисяч!
Дух економії не дозволив їй згадати про цілий мільйон, який запропонував Джуліус.
Обличчям місіс Вандемеєр розлився рум’янець.
— Що ти сказала? — перепитала вона, і її пальці нервово затермосили брошку на грудях. Цієї миті Таппенс зрозуміла, що рибка на гачку, і вперше відчула жах від власної жаги до грошей. Це дало їй моторошне почуття спорідненості з жінкою, що сиділа перед нею.
— Сто тисяч фунтів, — повторила Таппенс.
Сяйво в очах місіс Вандемеєр згасло. Вона відкинулася в кріслі.
— Ба! — вимовила вона. — У тебе їх немає.
— Так, — визнала Таппенс. — Немає, але я знаю декого, у кого є.
— Кого?
— Мого друга.
— Він, мабуть, мільйонер, — недовірливо зауважила місіс Вандемеєр.
— Власне, так і є. Він американець. І без вагань заплатить вам. Можете вважати це абсолютно чинною пропозицією з мого боку.