Адвокат знизав плечима.
— Без сумніву, якась правда в цьому є. Але більшість таких свідчень не будуть прийняті в судовій залі.
Години тягнулися. Із першими слабкими проблисками світанку сер Джеймс розсунув фіранки. Вони побачили те, що бачить мало хто з лондонців, — повільне сходження сонця над сонним містом. Чомусь із настанням світла жахи й фантазії минулої ночі здалися абсурдними. Дух Таппенс ожив, як зазвичай.
— Ура! — сказала вона. — Це буде великий день. І ми знайдемо Томмі. І Джейн Фінн. І все буде чудово. Спитаю містера Картера, чи можна дати мені титул Леді!
О сьомій годині Таппенс зголосилася піти зробити чаю. Вона повернулася з чайником і чотирма чашками на таці.
— А ще одна чашка для кого? — спитав Джуліус.
— Для полонянки, звісно. Гадаю, її можна так називати?
— Після минулої ночі носити їй чай — це вже занадто, — замислено промовив Джуліус.
— Так, — погодилася Таппенс. — Але в будь-якому разі я їй віднесу. Може, вам двом теж піти, на випадок, якщо вона накинеться на мене або ще щось. Ми ж не знаємо, в якому настрої вона прокинеться.
Сер Джеймс і Джуліус супроводили її до дверей.
—Де ключі? О, звісно, вони в мене.
Вона вставила ключі в замок і повернула їх, а тоді зупинилася.
— А що, як, зрештою, вона втекла? — пошепки пробурмотіла вона.
— Геть неможливо, — заспокійливо відповів Джуліус.
Але сер Джеймс нічого не сказав.
Таппенс зробила довгий вдих і увійшла. І полегшено зітхнула, побачивши, що місіс Вандемеєр лежить на ліжку.
—Доброго ранку! — бадьоро сказала вона. — Я принесла вам чаю.
Місіс Вандемеєр не відповіла. Таппенс поставила чашку на стіл біля ліжка й пішла підняти жалюзі. Коли обернулась, місіс Вандемеєр так і лежала без руху. Раптовий страх стиснув серце дівчини, і Таппенс підбігла до ліжка. Рука, яку вона підняла, була холодна як лід... місіс Вандемеєр вже ніколи не заговорить...
На її крик прибігли інші. Вистачило кількох хвилин. Місіс Вандемеєр була мертва — певно, мертва вже кілька годин. Очевидно, померла уві сні.
— Треба ж, яка жорстока невдача! — у розпачі скрикував Джуліус.
Адвокат поводився спокійніше, але був якийсь цікавий блиск в його очах.
— Якщо це невдача, — відповів він.
— Ви ж не думаєте... ну, тобто, це ж геть неможливо — сюди ніхто не міг проникнути.
—Так, — визнав адвокат. — Не бачу, як таке можливо. І все ж вона була на межі того, щоб зрадити містера Брауна — і вона помирає. Невже це просто випадковість?
— Але як...
— Ото ж бо, як! Ось що ми повинні з’ясувати. — Він стояв мовчки, погладжуючи підборіддя. — Повинні з’ясувати, — тихо повторив він, і Таппенс відчула, що якби була містером Брауном, то їй не сподобався б тон цих простих слів.
Джуліус кинув погляд на вікно.
— Вікно відчинене, — відзначив він. — Як гадаєте...
Таппенс похитала головою.
— Балкон доходить лише до будуара. Там були ми.
— Можливо, він вислизнув... — припустив Джуліус.
Але сер Джеймс перервав його.
— У містера Брауна не такі грубі методи. Ми маємо послати по лікаря, але, перш ніж це зробимо, чи є в цій кімнаті щось, що може становити цінність для нас?
Усі троє поквапом заходилися шукати. Обвуглена маса на камінній решітці вказувала на те, що у вечір втечі місіс Вандемеєр спалювала папери. Нічого важливого не залишилось, хоч вони обшукали й інші кімнати.
— Ось воно, — раптом сказала Таппенс, вказуючи на маленький старомодний сейф, вбудований у стіну. — Гадаю, це для ювелірних прикрас, але в ньому може бути і щось іще.
Ключ був у замку, і Джуліус ривком відчинив дверцята й пошарудів усередині. На це в нього пішов якийсь час.
— Ну, — нетерпляче сказала Таппенс.
Повисла пауза, перш ніж Джуліус відповів, а тоді він висунув голову й зачинив дверцята.
— Нічого, — сказав він.
За п’ять хвилин прибув жвавий молодий лікар, спішно викликаний. Він шанобливо поводився з сером Джеймсом, якого впізнав.
— Серцевий напад або, можливо, передозування якимось снодійним, — фиркнув він. — Чути запах хлоралгідрату в повітрі.
Таппенс пригадала келих, який перекинула. Нова думка привернула її до умивальника. Вона знайшла маленьку пляшечку, з якої місіс Вандемеєр вилила кілька крапель.
Тоді вона була на три чверті повна. Зараз — була порожня.
РОЗДІЛ 14
Консультація
Ніщо не дивувало й не спантеличувало Таппенс так, як легкість і простота, з якою все було залагоджено завдяки вмілому керівництву сера Джеймса. Лікар з готовністю прийняв версію, що місіс Вандемеєр випадково випила надмірну дозу хлоралгідрату. Він сумнівався, чи потрібне тут розслідування.
Якщо так, він дасть знати серу Джеймсу. Він розумів, що напередодні місіс Вандемеєр збиралася виїздити за кордон і слуги вже пішли. Сер Джеймс і його юні друзі були у неї, коли раптом в неї стався напад, і провели ніч у її квартирі, не бажаючи залишати її саму. Чи знають вони когось із її родичів? Ні, але сер Джеймс скерував його до адвоката місіс Вандемеєр.
Незабаром прибула медсестра, щоб перебрати обов’язки на себе, а інші покинули злощасну будівлю.
— І що тепер? — спитав Джуліус із нотками відчаю. — Гадаю, ми остаточно все втратили.
Сер Джеймс замислено погладив підборіддя.
— Ні, — тихо сказав він. — Досі е шанс, що доктор Голл зможе нам щось розповісти.
— Боже! Я й забув про нього.
— Шанс невеликий, але ним не потрібно нехтувати. Здається, я казав вам, що він зупинився в «Метрополі». Пропоную відвідати його якнайшвидше. Скажімо, після ванної та сніданку?
Домовилися, що Таппенс і Джуліус повернуться до «Рітцу» й заїдуть за сером Джеймсом на машині. План було сумлінно виконано, і кілька хвилин по одинадцятій вони під’їхали до «Метрополю». Спитали доктора Голла, і портьє пішов його розшукувати. За кілька хвилин невисокий лікар вже поспішав до них.
— Можете приділити нам кілька хвилин, докторе Голле? — приємно мовив сер Джеймс. — Дозвольте представити вам міс Каулі. Містера Гершайммера, гадаю, ви вже знаєте.
Жартівливий вогник загорівся в очах лікаря, коли він тиснув руку Джуліусу.
— А, так, мій любий друг із пригоди на дереві! Щиколотка в порядку, еге ж?
— Гадаю, її зцілено завдяки вашому вмілому лікуванню, доку.
— А сердечна недуга? Ха-ха!
—Досі шукаю, — коротко відповів Джуліус.
— Перейдімо до суті: ми можемо поговорити з вами наодинці? — спитав сер Джеймс.
— Звісно. Гадаю, тут є кімната, де буде тихо й нас ніхто не потурбує.
Він пішов, інші рушили слідом. Коли вони сіли, лікар запитально подивився на сера Джеймса.
—Докторе Голле, я дуже занепокоєний пошуками однієї молодої леді з метою отримання свідчень від неї. Я маю підстави вважати, що у певний час вона перебувала у вашому закладі в Борнмуті. Сподіваюся, я не порушую професійного етикету тим, що запитую вас про це?
— Гадаю, йдеться про свідчення?
Якусь мить сер Джеймс вагався, а тоді відповів: — Так.
— Я з задоволенням надам вам будь-яку інформацію, наскільки це буде в моїй владі. Як звати молоду леді? Пам’ятаю, містер Гершайммер запитував... — Він повернувся до Джуліуса.
— Ім’я, — відверто заявив сер Джеймс, — насправді несуттєве. Її майже напевне привезли до вас під чужим ім’ям. Але я хотів би знати, чи знайомі ви з місіс Вандемеєр?
— Місіс Вандемеєр, із квартири № 20 в будинку Сауз-Одлі? Побіжно знайомий.
— Вам невідомо, що сталося?
— Що ви маєте на увазі?
— Ви не знаєте, що місіс Вандемеєр мертва?
— Боже, боже, я й гадки про це не мав! Коли це сталося?
— Учора ввечері вона вжила завелику дозу хлоралгідрату.
— Навмисно?
— Вважають, що випадково. Не хотів би висловлювати власних припущень. У будь-якому разі, її знайшли мертвою сьогодні вранці.
— Дуже сумно. Гарна самотня жінка. Припускаю, вона була вашим другом, якщо ви знайомі з усіма цими подробицями.