— Того вечора? До чи після?
—Дайте-но гляну... о, так, після. Надійшло вкрай термінове повідомлення від місіс Вандемеєр. Юна леді й медсестра, яка відповідала за неї, поїхали нічним потягом.
Джуліус знов опустився в крісло.
— Сестра Едіт... поїхала з пацієнткою... пам’ятаю, — буркнув він. — Боже мій, бути так близько!
Доктор Голл видався спантеличеним.
— Не розумію. Хіба юна леді, зрештою, не зі своєю тіткою?
Таппенс похитала головою. Вона готова була вже заговорити, коли застережний погляд сера Джеймса змусив її притримати язика. Адвокат підвівся.
— Я перед вами в боргу, Голле. Ми дуже вдячні за все, що ви нам розповіли. Боюся, що тепер ми мусимо шукати міс Вандемеєр знову. Як щодо медсестри, яка супроводжувала її? Гадаю, ви не знаєте, де вона?
Лікар похитав головою.
— Поки що ми не отримували від неї звісток. Я так зрозумів, що вона мала на якийсь час залишитися з міс Вандемеєр. Але що сталося насправді? Дівчину точно не викрадали.
— Це ми ще побачимо, — похмуро мовив сер Джеймс.
Інший чоловік завагався.
— Ви ж не думаєте, що мені варто піти в поліцію?
— Ні, ні. Найімовірніше, що юна леді зараз з іншими родичами.
Це не зовсім задовольнило лікаря, але він бачив, що сер Джеймс рішуче не бажає більше нічого казати, й усвідомив, що намагатися витягти додаткову інформацію зі знаменитого королівського адвоката — лише марнування зусиль. Відповідно він побажав їм усього доброго, і вони покинули готель. Кілька хвилин стояли біля авто й розмовляли.
— Яке безумство, — скрикнула Таппенс. — Подумати тільки — мабуть, Джуліус кілька годин перебував під одним дахом із нею.
— Я клятий ідіот, — похмуро буркнув Джуліус.
— Ви не могли знати, — втішила Таппенс. — Хіба міг? — звернулася вона до сера Джеймса.
— Я порадив би вам не хвилюватися, — лагідно промовив він. — Як-то кажуть, нема чого плакати за пролитим молоком.
— Важливо, що робити далі, — практично додала Таппенс.
Сер Джеймс знизав плечима.
— Можете розмістити оголошення про пошук медсестри, яка супроводжувала дівчину. Це єдиний хід дій, який я можу запропонувати, і мушу зізнатися: я не надто сподіваюся на результат. Більше нічого зробити не можна.
— Нічого? — ошелешено спитала Таппенс. — А як же... Томмі?
— Ми повинні сподіватися на краще, — сказав сер Джеймс. — О, так, ми повинні сподіватися.
Але поверх її похиленої голови він зустрівся поглядом із Джуліусом і майже непомітно похитав головою. Джуліус зрозумів. Адвокат вважав справу безнадійною. Обличчя молодого американця спохмурніло. Сер Джеймс узяв Таппенс за руку.
— Ви повинні дати мені знати, як щось проясниться. Листи завжди пересилатимуть мені.
Таппенс з нерозумінням глянула на нього.
— Ви їдете?
— Я ж вам казав. Не пам’ятаєте? До Шотландії.
— Так, але я гадала... — Дівчина завагалася.
Сер Джеймс знизав плечима.
— Моя люба юна леді, боюся, тут я нічого більше не можу вдіяти. Усі наші зачіпки розчинилися в повітрі. Можете повірити мені на слово, тут нічого більше не зробиш. Якщо щось нагодиться, я охоче дам вам пораду всіляко, як зможу.
Його слова викликали у Таппенс надзвичайний розпач.
— Гадаю, ваша правда, — мовила вона. — Хай там як, дуже дякую за те, що спробували нам допомогти. Прощавайте.
Джуліус стояв, схилившись над машиною. На мить у гострих очах сера Джеймса промайнув жаль, коли він дивився на пригнічене обличчя дівчини.
— Не будьте надто безутішною, міс Таппенс, — тихим голосом сказав він. — Пам’ятайте, час відпочинку — не завжди суцільна розвага. Іноді декому вдається і працювати.
Щось у його тоні змусило Таппенс різко підняти очі. Він із усмішкою похитав головою.
— Ні, більшого я не скажу. Забагато казати — велика помилка. Пам’ятайте це. Ніколи не кажіть усього, що вам відомо, навіть тому, кого знаєте найкраще. Зрозуміли? До побачення.
Він пішов геть. Таппенс приголомшено дивилася йому вслід. Вона починала розуміти методи сера Джеймса. Одного разу він вже кидав їй натяк тим самим недбалим тоном. Чи це зараз теж був натяк? Що саме ховалося за останніми короткими фразами? Чи мав він на увазі, що, зрештою, не облишив цю справу, потай і далі працюватиме над нею, доки...
Її роздуми перервав Джуліус, який благав її «сідати негайно».
— Вигляд у вас доволі замислений, — зауважив він, коли вона рушила надвір. — Старий сказав щось іще?
Таппенс імпульсивно розтулила рота, а тоді стулила знову. Слова сера Джеймса лунали в її вухах: «Ніколи не кажіть усього, що вам відомо, навіть тому, кого знаєте найкраще». І, наче спалах, у неї в голові промайнув інший спогад. Джуліус перед сейфом у квартирі, її власне запитання й пауза перед його відповіддю: «Нічого». Там справді нічого не було? Чи він знайшов щось, що хотів притримати для себе? Якщо він може приховати щось, то може й вона.
— Нічого конкретного, — відповіла дівчина.
Вона радше відчула, ніж побачила, як Джуліус скоса поглядає на неї.
— Як дивитесь на те, щоб зробити коло парком?
— Як хочете.
Якийсь час вони їхали під деревами мовчки. День був погожий. У жвавому русі повітря Таппенс відчула нове піднесення.
— Скажіть, міс Таппенс, як гадаєте, я коли-небудь знайду Джейн?
Джуліус говорив засмученим голосом. Цей настрій був настільки не властивий йому, що Таппенс обернулась і здивовано глянула на американця. Той кивнув.
— Так. У мене опускаються руки в цій справі. Сер Джеймс взагалі не мав сьогодні ніяких надій, це помітно. Мені він не подобається — ми чомусь не сходимось, але він надзвичайно розумний, і, гадаю, він не пішов би, якби був якийсь шанс на успіх, хіба не так?
Таппенс почувалася доволі ніяково, але трималася за переконання, що Джуліус теж щось від неї приховує, тож лишалася непохитною.
— Він запропонував дати оголошення про пошук медсестри, — нагадала вона.
— Так, тоном «облиш усіляку надію»! Ні — із мене, мабуть, досить. Я вже майже думаю негайно повернутися до Штатів.
— О, ні! — скрикнула Таппенс. — Ми маємо знайти Томмі.
— Точно, я забув про Бересфорда, — покаянно промовив Джуліус. — Це так. Ми повинні його знайти. Але потім — що ж, я марив від самого початку цієї подорожі, і ці мрії — гнила та безнадійна справа. Я вмиваю руки. Знаєте, міс Таппенс, хочу у вас дещо спитати.
— Так.
— Ви і Бересфорд. Що між вами?
— Я вас не розумію, — з гідністю відповіла Таппенс і доволі непослідовно додала: — І, хай там що, ви помиляєтеся!
— Не маєте якихось ніжних почуттів одне до одного?
— Точно ні, — з теплотою запевнила Таппенс. — Ми з Томмі — друзі, і нічого більше.
— Гадаю, кожна закохана пара казала це якоїсь миті, — зауважив Джуліус.
— Маячня! — гримнула Таппенс. — Невже я схожа на дівчину, що закохується в кожного стрічного?
— Ні. Ви схожі на дівчину, в яку частенько закохуються.
— О! — вигукнула Таппенс, доволі спантеличена. — Я гадаю, це комплімент?
— Звісно. А зараз поговорімо про це. Припустімо, ми ніколи не знайдемо Бересфорда, і... і...
— Гаразд — скажіть це! Я вмію приймати факти. Припустімо, він... мертвий! Так?
— І вся ця справа сходить нанівець. Що ви тоді робитимете?
— Не знаю, — розгублено відповіла Таппенс.
— Ви будете надзвичайно самотньою, бідолашна дитино.
— Зі мною все буде гаразд, — гримнула Таппенс, звично обурена жалістю до себе.
— Як щодо заміжжя? — спитав Джуліус. — Як ставитеся до такої ідеї?
— Я маю намір вийти заміж, звісно, — відповіла Таппенс. — Тобто, якщо... — Вона зупинилася, відчула миттєвий потяг відступитись, а тоді сміливо продовжила: — Якщо знайду когось настільки заможного, що це буде того варте. Відверто, так? Можу припустити, що ви зневажаєте мене за це.
— Я ніколи не зневажаю ділового інстинкту, — відповів Джуліус. — Які саме критерії ви розглядаєте?
— Критерії? — здивовано спитала Таппенс. — Тобто високий чи низький?
— Ні. Суму — дохід.