— О, я... я недостатньо це обміркувала.
— А як щодо мене?
— Вас?
— Звісно.
— Ох, я не можу!
— Чому ні?
— Кажу вам, я не можу.
— Знов-таки, чому ні?
— Це буде несправедливо.
— Не бачу в цьому ніякої несправедливості. Я називаю це блефом, ось і все. Я безмежно захоплююсь вами, міс Таппенс, більше, ніж будь-якою дівчиною, кого зустрічав. Ви достобіса хоробра. Я лише хочу дати вам справжнє, надзвичайно добре життя. Скажіть лише слово, і ми негайно ж поїдемо до висококласного ювеліра й купимо обручки.
— Не можу, — видихнула Таппенс.
— Через Бересфорда?
— Ні, ні, ні! Таппенс лише й далі несамовито хитала головою.
— Ви не можете серйозно розраховувати на більші статки, ніж маю я.
— О, річ не в тім, — видихнула Таппенс із майже істеричним сміхом. — Але з усією вдячністю й тому подібним, гадаю, я краще скажу «ні».
— Я був би вельми вдячний, якби ви зробили мені ласку й подумали про це до завтра.
— Немає сенсу.
— І все ж, гадаю, ми зупинимось на цьому.
—Дуже добре, — слухняно відповіла Таппенс.
Жоден з них не заговорив знову, доки вони не дісталися готелю «Рітц».
Таппенс піднялася нагору до своєї кімнати. Вона почувалася прибитою до землі після розмови з енергійним Джуліусом. Сівши перед дзеркалом, вона кілька хвилин роздивлялася своє зображення.
—Дурепа, — нарешті буркнула Таппенс і скривила гримасу. — Маленька дурепа. Це ж усе, чого ти хочеш — усе, на що ти сподівалась, а ти собі белькочеш «ні», як мала безмозка вівця. Це твій єдиний шанс. Чому б не скористатися ним? Не вхопити його? Не вчепитись у нього? Чого ще ти хочеш?
Немов у відповідь на це запитання її погляд упав на маленький знімок Томмі, який стояв на туалетному столику в обшмугляній рамці. Якусь мить вона силкувалась опанувати себе, а потім, відкинувши будь-яке вдавання, піднесла знімок до губ і розридалася.
— Ох, Томмі, Томмі, — ридала вона, — я так тебе люблю і можу ніколи більше тебе не побачити...
Минуло п’ять хвилин, після чого Таппенс сіла, висякала носа й відкинула волосся з обличчя.
— Ось і все, — суворо зауважила вона. — Погляньмо фактам в обличчя. Здається, я
закохалася — у хлопчиська-ідіота, якому, мабуть, ні на гріш не цікава.
Тут вона зупинилася.
— Хай там як, — продовжила вона, ніби сперечаючись із невидимим опонентом, — я цього не знаю. Він ніколи не насмілювався казати про це. Я завжди лаяла сентименти — а тепер сама стала сентиментальною, як ніхто. Дівчата такі ідіотки! Я завжди так вважала. Мабуть, я спатиму з його світлиною під подушкою, і він мені снитиметься всю ніч. Жахливо відчувати, що зраджуєш власним принципам.
Таппенс сумно похитала головою, обмірковуючи своє падіння.
— Геть не знаю, що сказати Джуліусу. Ох, якою дурепою я почуваюся! Доведеться йому щось відповісти — він американець і такий доскіпливий, що неодмінно захоче знати причину. Цікаво, чи знайшов він щось у тому сейфі...
Думки Таппенс перескочили на інше. Вона ретельно й наполегливо перебрала в пам’яті події останнього вечора. Якимось чином вони здавалися пов’язаними із загадковими словами сера Джеймса...
Раптом вона щосили здригнулася — колір збіг з її обличчя. Її очі зачаровано дивилися перед собою, зіниці розширилися.
— Неможливо, — прошепотіла вона. — Неможливо! Я, мабуть, збожеволіла, якщо взагалі думаю про таке...
Страхіття — але воно пояснювало все...
Після недовгих роздумів вона сіла й написала записку, зважуючи при цьому кожне слово. Нарешті кивнула з важким задоволенням і вклала записку в конверт, який адресувала Джуліусу. Пройшла крізь коридор до його вітальні й постукала у двері. Як вона й очікувала, кімната виявилася порожньою. Дівчина залишила записку на столі.
Коли вона повернулася, біля дверей на неї чекав маленький портьє.
— Вам телеграма, міс.
Таппенс узяла її з таці й недбало розгорнула. А тоді скрикнула. Телеграма була від Томмі!
РОЗДІЛ 16
Подальші пригоди Томмі
З темряви, поцяткованої уколами вогню, що пульсували навколо, Томмі потроху повертався до тями. Коли він нарешті розплющив очі, то не усвідомлював нічого, крім нестерпного болю в скронях. Неясно бачив незнайоме оточення. Де він? Що сталося? Він мляво кліпнув очима. Це був не його номер у «Рітці». І що, чорт забирай, з його головою?
—Дідько! — сказав Томмі й спробував сісти. Він згадав. Він був у тому зловісному будинку в Сохо. Хлопець застогнав і знову впав. Крізь майже зімкнуті повіки він уважно вивчав місце навколо себе.
— Оговтується, — зауважив хтось біля самого вуха Томмі. Він одразу впізнав голос бородатого дієвого німця і натхненно вдав нерухомість. Відчував, що пошкодує, якщо отямиться надто швидко, і, доки біль у голові не притихнув, ніяк не міг зібратися з думками. Томмі болісно намагався скласти докупи те, що сталося. Вочевидь, хтось прокрався слідом за ним, доки він підслуховував, і оглушив ударом по голові. Тепер вони знають, що він шпигун, і з усією ймовірністю розправа над ним буде короткою. Без сумніву, він потрапив у халепу. Ніхто не знає, де він, тож допомоги ззовні чекати не варто й треба покладатися винятково на власну кмітливість.
«Ну, вперед», — пробурмотів Томмі до себе й повторив свій попередній вигук.
—Дідько! — сказав він, і цього разу йому вдалося сісти.
За мить німець виступив уперед і приклав до його губ келих, коротко наказавши:
— Пий.
Томмі послухався. Від міцності трунку він мало не вдавився, але той дивовижним чином прочистив його розум.
Він лежав на канапі в кімнаті, де відбувалася нарада. По один бік від нього сидів німець, по другий — сторож із лиховісним обличчям, який впустив його.
Але Томмі помітив відсутність одного обличчя. Чоловіка, якого називали Номером Першим, тут більше не було.
— Уже краще? — спитав німець, прибираючи порожню склянку.
— Так, дякую, — бадьоро відповів Томмі.
— О, мій любий друже, пощастило тобі мати такий товстий череп. У доброго Конрада міцний удар. — Він кивнув у бік зловісного сторожа.
Чоловік вишкірився.
Томмі з зусиллям крутнув головою.
— О, — мовив він, — то ти Конрад, так? Здається мені, товщина черепа — це й для тебе везіння. Коли дивлюся на тебе, то майже шкодую, що дав тобі уникнути шибениці.
Чоловік загарчав, а бородань тихо сказав:
— Йому б це не загрожувало.
— Як скажете, — відповів Томмі. — Знаю я цю моду недооцінювати поліцію. Особисто я радше вірю в неї.
Його тон був вкрай незворушним. Томмі Бересфорд належав до тих молодих англійців, які не відзначені особливими розумовими здібностями, проте однозначно найкраще проявляють себе у випадках, які називають скрутним становищем. Природна сором’язливість та обережність спадають з них, наче рукавичка. Томмі чітко усвідомлював, що його єдиний шанс на втечу полягає у кмітливості, і, прикриваючись буденним тоном, відчайдушно мізкував.
Холодним голосом німець перебрав розмову на себе:
— Ти маєш що сказати перед тим, як тебе стратять як шпигуна?
— Багато чого, — відповів Томмі з тією ж світськістю, що й раніше.
— Заперечуєш, що підслуховував під дверима?
— Ні. Я справді мушу вибачитися. Але ваша розмова була такою цікавою, що взяла гору над моїм сумлінням.
— Як ти сюди потрапив?
— Старий добрий Конрад впустив. — Томмі осудливо поглянув на нього. — Не наважуся пропонувати відправити вірного слугу на пенсію, але вам справді потрібен кращий сторожовий пес.
Конрад безсило загарчав і, коли бородань обернувся до нього, похмуро мовив:
— Він назвав пароль. Звідки мені було знати?
— Так, — відгукнувся Томмі. — Звідки йому було знати? Не винуватьте бідолаху. Його поспіх дав мені насолоду бачити вас усіх на власні очі.
Йому здалося, що слова спричинили певне занепокоєння серед присутніх, але пильний німець зупинив це помахом руки.