—Думаю, будь-яка пропозиція у відповідь на таке точно буде нерозсудливою!
— Томмі! Ти геній! Так набагато ефектніше. «Розглянемо будь-яку нерозсудливу пропозицію за щедру оплату». Як тобі таке?
— Я б не згадував вдруге про оплату. Це якось жадібно.
— Анітрохи, порівняно з тим, як я почуваюся! Але, мабуть, твоя правда. Зараз прочитаю з самого початку. «Двоє молодих авантюристів за наймом. Готові зробити що завгодно, піти куди завгодно. За щедру оплату. Розглянемо будь-яку нерозсудливу пропозицію». Що б ти подумав, якби таке прочитав?
— Що це або афера, або писав якийсь безумець.
— Цей наполовину не таке безумство, як те, що я прочитала сьогодні вранці. Від звертання «Петуніє» до підпису «Найкращий хлопець». — Вона вирвала аркуш і простягнула Томмі. — Ось. Гадаю, у «Таймз». «Пишіть на абонентську скриньку», так і так. Гадаю, це коштуватиме шилінгів п’ять. Ось пів крони від мене.
Томмі замислено тримав папірець. Його обличчя палало рум’янцем.
— Нам справді варто це спробувати? — промовив він нарешті. — Справді, Таппенс? Просто для розваги?
— Томмі, ти молодець! Я так і знала! Випиймо за успіх.
Вона розлила холодні залишки чаю по двох чашках.
— За наше спільне підприємство, і нехай воно процвітає!
— За ТОВ «Молоді авантюристи»! — відповів Томмі.
Вони поставили чашки та доволі невпевнено розсміялися. Таппенс підвелася.
— Я маю повернутися до моїх розкішних апартаментів у гостелі.
— А мені, мабуть, час прогулятися біля готелю «Рітц», — з усмішкою погодився Томмі. — Де зустрінемось? І коли?
— Завтра о дванадцятій. На станції метро «Пікаділлі». Тебе влаштовує?
— Мій час належить мені, — урочисто відповів містер Бересфорд.
— Ну, бувай.
— Прощавай, стара.
Двоє молодих людей розійшлися в різні боки. Гостел Таппенс був у Південній Белгравії, як милостиво називали це місце. Щоб зекономити, дівчина не стала сідати на автобус.
Вона саме йшла через парк Сент-Джеймс, коли чоловічий голос позаду змусив її здригнутися.
— Перепрошую, — сказав він. — Чи можна вас на хвилинку?
РОЗДІЛ 2
Пропозиція містера Віттінгтона
Таппенс різко обернулась. Але слова, що крутились у неї на язику, лишилися несказаними, адже зовнішність і манери чоловіка не підтвердили її першого очевидного припущення. Вона завагалася. Ніби прочитавши її думки, чоловік швидко промовив:
— Запевняю, я не хотів вас образити.
Таппенс повірила. Хоч інстинктивно він їй не сподобався й довіри не викликав, вона схильна була відкинути свою першу думку щодо його мотивів. Дівчина оглянула незнайомця з голови до ніг. Це був кремезний чоловік, чисто виголений, із важкою щелепою. Під її твердим поглядом маленькі чіпкі очі чоловіка забігали.
— Ну, то що? — спитала вона.
Чоловік усміхнувся.
— Мені випало випадково почути уривок вашої розмови з молодим джентльменом у «Лайонз».
— Гаразд, і що з того?
— Нічого особливого. Окрім того, що, на мою думку, я можу стати вам у пригоді.
Ще один висновок спав на думку Таппенс.
— Ви йшли сюди слідом за мною?
—Дозволив собі таку вільність.
— І чим саме ви можете бути мені корисні?
Чоловік дістав із кишені візитку і з поклоном простягнув їй.
Таппенс узяла її та уважно оглянула. Там було написано: «Містер Едвард Віттінгтон». Під іменем стояв напис: «Естляндські скляні вироби» та адреса міського офісу. Містер Віттінгтон знову заговорив:
— Якщо зайдете до мене завтра вранці об одинадцятій, я детально викладу свою пропозицію.
— Об одинадцятій? — із сумнівом перепитала Таппенс.
— Об одинадцятій.
Таппенс наважилася.
—Дуже добре. Я буду там.
—Дякую. Доброго вам вечора.
Він рвучко підніс капелюха й пішов геть. Кілька хвилин Таппенс стояла й дивилася йому вслід. Потім кумедно ворухнула плечима, мов тер’єр, який струшується.
«Пригоди почалися, — шепнула вона собі. — Цікаво, чого він від мене хоче? Є у вас дещо, містере Віттінґтоне, що мені зовсім не подобається. Та, з іншого боку, я вас анітрохи не боюся. І, як я вже казала й, без сумніву, скажу ще раз, маленька Таппенс може подбати про себе, дякую!»
І, різко кивнувши самій собі, вона хутко рушила вперед. Однак, подумавши, звернула з прямого шляху й зайшла на пошту. Там поміркувала кілька хвилин, тримаючи в руці форму для телеграми. Думка про те, що вона змарнує п’ять шилінгів, спонукала її діяти, і вона зважилась ризикнути втратою дев’яти пенсів.
Зневажаючи колючі ручки та густе в’язке чорнило, милостиво надані британським урядом, Таппенс дістала олівець Томмі, який залишила собі, і швидко написала: «Не давай оголошення. Завтра поясню». Адресувала телеграму до клубу Томмі, який уже за місяць йому доведеться покинути — хіба що милостива фортуна дозволить поновити членство.
— Може, вона ще встигне до нього дійти, — пробурмотіла дівчина. — Принаймні варто спробувати.
Передавши телеграму через конторський стіл, вона швидко рушила додому, зайшовши до пекарні, щоб купити свіжих булочок на три пенси.
Згодом у своїй крихітній кімнатці нагорі будинку вона жувала булочки й міркувала над майбутнім. Що таке «Естляндські скляні вироби», і яку таку насущну потребу вони мають у її послугах?
Від приємного хвилювання Таппенс охопив трепет. Хай там як, будинок сільського вікарія знову відійшов на задній план. Завтрашній день обіцяв нові можливості.
Тієї ночі Таппенс ще не скоро лягла спати, а коли нарешті заснула, їй наснилося, що містер Віттінґтон призначив їй перемити купу естляндських скляних виробів, незбагненно схожих на лікарняні тарілки!
За п’ять хвилин одинадцята Таппенс дісталася кварталу з офісами «Естляндських скляних виробів». Якщо прийти завчасно, це видаватиметься надто ревним. Тож Таппенс вирішила дійти до кінця вулиці й повернутись. Так вона і зробила. І коли пробило одинадцять, увійшла всередину будівлі. «Естляндські скляні вироби» розташовувалися на горішньому поверсі. У будівлі був ліфт, але Таппенс вирішила йти пішки.
Трохи видихнувшись, вона зупинилася перед скляними дверима в усю стіну, на яких було виведено: «Естляндські скляні вироби».
Таппенс постукала. У відповідь на голос, що пролунав зсередини, повернула ручку й увійшла до маленького, доволі брудного кабінету.
Немолодий клерк зліз із табурета за столом біля вікна та підійшов до неї з питальним виразом обличчя.
— У мене зустріч із містером Віттінґтоном, — сказала Таппенс.
— Проходьте сюди, будь ласка. — Він підійшов до дверей-перегородки з написом «Стороннім вхід заборонено» й постукав, а тоді відчинив двері й відступив убік, пропускаючи її.
Містер Віттінгтон сидів за широким столом, заваленим паперами. Таппенс відчула, як її попередня здогадка підтверджується: щось із містером Віттінґтоном було не так. Поєднання його лискучого добробуту та неспокійних очей справляло неприємне враження.
Він підняв голову й кивнув.
— Отже, нормально добралися? Це добре. Сідайте, будь ласка.
Таппенс присіла на стілець обличчям до нього. Цього ранку вона почувалася особливо маленькою та скромною. Сумирно сиділа, опустивши очі, доки містер Віттінгтон шурхотів паперами, перебираючи їх. Нарешті відсунув папери й схилився над столом.
— Отже, моя дорога юна леді, перейдімо до справи. — Його широке обличчя розпливлося в усмішці. — Хочете працювати? Що ж, я можу запропонувати вам роботу. Що скажете про 100 фунтів стерлінгів та оплату всіх супутніх витрат?
Містер Віттінгтон відкинувся в кріслі й просунув великі пальці у пройми жилета.
Таппенс насторожено вдивлялась у нього.
— Якого роду робота? — спитала вона.
— Номінальна, суто номінальна. Приємна подорож, ось і все.
— Куди?
Містер Віттінґтон знову всміхнувся.
— Париж.
— О! — замислено сказала Таппенс. А подумки промовила: «Звісно, якби тато це почув, його б грець вхопив! Але щось я не бачу містера Віттінґтона в ролі веселого ошуканця».