— Цікаво, чи, зрештою, ти знаєш так багато, як ми думаємо? — тихо сказав він.
Томмі відчув, що його авторитет уже не такий непохитний, як мить тому. Його вплив трохи послабшав. Але він був спантеличений. Що він не так сказав? Він заговорив, керуючись імпульсом моменту.
— Можливо, ви знаєте щось, чого не знаю я. Я не вдавав, що володію всіма подробицями вашої вистави. Але так само я маю дещо в рукаві, про що не знаєте ви. І цим я й маю намір вигідно скористатися. Денверз був страшенно розумний хлопець... — Він затнувся, наче вже забагато сказав.
Але обличчя німця трохи посвітлішало.
—Денверз, — прошепотів він. — Розумію...
Він змовк на мить, а тоді махнув Конраду.
— Заберіть його. Нагору — ти знаєш.
— Зачекайте хвилинку, — сказав Томмі. — То як щодо дівчини?
— Це можна владнати.
— Необхідно.
— Ми про це подбаємо. Лише одна людина може це вирішувати.
— Хто? — спитав Томмі. Але він знав відповідь.
— Містер Браун...
— Я побачу його?
— Можливо.
— Уперед, — грубо сказав Конрад.
Томмі слухняно встав. За дверима його конвоїр жестом наказав підійматися сходами. А сам ішов за ним назирці. Поверхом вище Конрад відчинив двері, і Томмі увійшов до маленької кімнати. Конрад запалив шиплячу газову горілку й вийшов. Томмі почув, як повертають ключ у замку.
Він узявся оглядати свою в’язницю. Кімната була менша, ніж та, що внизу, і було щось бездиханне в її атмосфері. А тоді він усвідомив, що в ній немає вікон. Він обійшов кімнату. Стіни були огидно брудні, як і все інше. На стінах криво висіли чотири картини, на яких було зображено сцени з «Фауста»: Маргарита з коробкою прикрас, сцена в церкві, Зібель із квітами й Фауст із Мефістофелем. Остання картина повернула Томмі до спогаду про містера Брауна. У своїй замкненій та запечатаній кімнатці зі щільно підігнаними важкими дверима він почувався відрізаним від світу, і зловісна сила архізлочинця здавалася більш справжньою. Скільки не кричи, ніхто не почує. Це місце було прижиттєвою могилою...
Зусиллям волі Томмі опанував себе. Опустився на ліжко й віддався роздумам. Страшенно боліла голова, а ще він був голодний. Тиша цього місця гнітила.
— Хай там як, — мовив Томмі, намагаючись підбадьоритися, — я побачу ватажка — таємничого містера Брауна, і якщо трохи пощастить із блефом, побачу й загадкову Джейн Фінн. Після того...
Після того, мусив визнати Томмі, перспективи видавалися похмурими.
РОЗДІЛ 17
Аннетт
Проблеми майбутнього, однак, уже скоро відступили перед проблемами сьогодення. І найбільш безпосередньою та невідкладною серед них був голод. Томмі мав здоровий і сильний апетит. Біфштекс із картоплею на обід тепер був наче спогад з минулого десятиліття. Хлопець з жалем визнав той факт, що не досягнув би успіху в протестному голодуванні.
Він безцільно тинявся своєю в’язницею. Раз чи двічі, відкинувши гідність, гупав у двері. Але на його заклики ніхто не відповідав.
—До дідька це все! — обурено сказав Томмі. — Вони ж не збираються заморити мене голодом.
Новий страх промайнув у його голові: можливо, це один з цих «чудових способів» розговорити в’язня, які приписують Борису. Але, поміркувавши, він відкинув цю думку.
— Це все той грубіян з кислою мордою, Конрад, — вирішив він. — Той тип, з яким я радо поквитаюсь одного дня. Це просто дрібна капость з його боку. У цьому я впевнений.
Подальші роздуми пробудили в ньому відчуття, що буде надзвичайно приємно з тріском опустити щось на яйцеподібну голову Конрада. Томмі ніжно погладив власну голову й поринув у насолоду фантазій. Нарешті його розум осяйнула ідея. Чому б не втілити фантазії в реальність! Конрад, без сумніву, мешкає в цьому будинку. Інші — можливо, за винятком бородатого німця — його використовують для зустрічей. А отже, чому б не причаїтися в засідці на Конрада за дверима, а коли той ввійде, хряснути стільцем або однією зі старезних картин просто йому по голові. Звісно, треба бути обережним, щоб не вдарити надто сильно. А потім — а потім просто піти! А якщо зустріне когось дорогою вниз, то — Томмі засяяв від думки про знайомство з його кулаками. Такий поворот був незрівнянно ближчим до його методів, ніж сьогоднішня словесна перепалка. Захмелілий від власного плану, Томмі дбайливо зняв картину з Дияволом і Фаустом і зайняв вичікувальне положення. Його сподівання були високими. План здавався простим, але відмінним.
Час спливав, а Конрад не з’являвся. У цій в’язничній камері день не відрізнявся від ночі, але наручний годинник Томмі з властивою йому точністю показував, що зараз дев’ята вечора. Томмі похмуро міркував, що, якщо скоро не подадуть вечерю, доведеться чекати на сніданок. О десятій надія покинула його, і він кинувся на ліжко, щоб знайти втіху в сні. За п’ять хвилин його негоди забулися.
Лязкіт ключів у замку пробудив його від сну. Не належачи до героїв, уславлених вмінням прокидатись у повному володінні собою, Томмі лише кліпнув очима у стелю й розсіяно спитав себе, де він. Потім згадав і подивився на годинник. Була восьма година.
«Доволі ранній чай або сніданок, — розсудив молодий чоловік, — і благаю Бога про останнє!»
Двері розчахнулися. Надто пізно Томмі пригадав свій план усунення незговірливого Конрада. За мить він зрадів цьому, адже увійшов не Конрад, а дівчина. Вона несла тацю, яку поставила на стіл.
У тьмяному сяйві газового ріжка Томмі кліпнув на неї очима. І одразу вирішив, що це одна з найвродливіших дівчат, яких він бачив. Її волосся мало насичений каштановий колір із несподіваними проблисками золотого, воно наче тримало в неволі сонячні промені, що пробивалися з глибин. В обличчі було щось від дикої троянди. Її очі, широко посаджені, були світло-карі, золотаво-карі, що знову пробудило спогад про сонячні промені.
П’янка думка пронизала розум Томмі.
— Ви Джейн Фінн? — бездиханно спитав він. Дівчина здивовано похитала головою.
— Мене звати Аннетт, месьє.
Вона говорила м’якою ламаною англійською.
— О! — сказав Томмі, доволі спантеличений. — Francaise?[12] — вгадав він.
— Oui, monsieur. Monsieur parle francais?[13]
—Давно не говорив, — зізнався Томмі. — Що це? Сніданок?
Дівчина кивнула. Томмі зістрибнув із ліжка й підійшов роздивитися вміст таці. Там були хлібина, дещиця маргарину й горнятко кави.
— Проживання не зовсім як у «Рітці», — із зітханням зауважив він. — Але Господь навчив мене бути вдячним за те, що ми нарешті отримуємо. Амінь.
Він підсунув стілець, а дівчина відвернулася й рушила до дверей.
— Зачекайте секунду, — скрикнув Томмі. — Я багато про що хочу спитати вас, Аннетт. Що ви робите в цьому домі? Не кажіть мені, що ви Конрадова племінниця, чи дочка, чи ще хтось, бо я в це не повірю.
— Я служу, месьє. Я нікому не родичка.
— Бачу, — сказав Томмі. — Пам’ятаєте моє запитання? Ви коли-небудь чули це ім’я?
— Здається, я чула, як люди говорять про Джейн Фінн.
— Ви не знаєте, де вона?
Аннетт похитала головою.
— Не в цьому будинку, наприклад?
— О, ні, месьє. Мені час іти — вони чекатимуть на мене.
Вона поквапилася піти. Ключ повернувся в замку.
«Цікаво, хто такі “вони”, — розмірковував Томмі, продовжуючи вгризатись у хлібину. — Якщо трохи пощастить, можливо, ця дівчина допоможе мені вибратися звідси. Не схожа вона на бандитку».
О першій годині з’явилася Аннетт з новою тацею, але цього разу її супроводжував Конрад.
—Доброго ранку, — приязно сказав Томмі. — Бачу, ти не скористався фірмовим милом.
Конрад загрозливо загарчав.
— Не розумієш жартів, так, старий? Ну-ну, не можна завжди мати і розум, і красу. Що в нас на обід? Рагу? Як я знаю? Елементарно, мій любий Ватсоне — запах цибулі ні з чим не сплутаєш.
— Балакай собі, — проревів чоловік. — Мабуть, недовго тобі лишилося балакати.