Ніч минула повільно. Томмі пережив незліченні години чекання, та нарешті почув кроки. Він став рівно, зробив глибокий вдих і міцно стиснув картину.
Двері відчинилися. Ззовні полилося слабке світло. Конрад одразу рушив до газового ріжка, щоб запалити його. Томмі глибоко шкодував, що саме він увійшов першим. Приємно було б поквитатися з Конрадом. Слідом увійшов Номер Чотирнадцятий. Коли той переступив поріг, Томмі з дивовижною силою опустив картину йому на голову. Під оглушливий дзенькіт битого скла Номер Чотирнадцятий повалився на підлогу. За мить Томмі вислизнув з кімнати й припав до дверей. Ключі були в замку. Він повернув їх і витягнув тієї самої миті, коли Конрад метнувся до дверей із залпом лайки.
Якусь мить Томмі вагався. Чути було якусь метушню поверхом нижче. А тоді знизу долинув голос німця:
— Gott іт Ніттеl[18]! Конраде, що сталося?
Томмі відчув, як чиясь маленька рука ткнулася в його долоню. Поряд стояла Аннетт. Вона вказала на хитку драбину, що вела на якесь горище.
— Мерщій — туди! — Вона потягла його драбиною нагору. Наступної миті вони вже стояли в запилюженій мансарді, заваленій дровами. Томмі озирнувся.
— Не спрацює. Це типова пастка. Виходу немає.
— Цить! Зачекайте. — Дівчина приклала палець до губ. Видерлася на верхівку горища й прислухалася.
Стукіт і грюкіт у двері був неймовірним. Німець та інший намагалися виламати двері в кімнату. Аннетт пошепки пояснила:
— Вони думатимуть, що ви досі всередині. Вони не чують, що каже Конрад. Двері надто товсті.
— Я гадав, можна чути, що відбувається в кімнаті?
— У сусідній кімнаті є вічко. А ви розумні, що здогадалися. Але вони про це не подумають — їм просто не терпиться потрапити всередину.
— Так... але погляньте сюди...
— Залиште це мені.
Вона нахилилася. На свій неабиякий подив, Томмі побачив, що вона прив’язує кінець довгої мотузки до ручки великого надтріснутого глека. Дівчина старанно прив’язала його, а тоді обернулася до Томмі.
— Ключі від дверей у вас?
— Так.
—Дайте їх мені.
Він простягнув їй ключі.
— Я йду вниз. Як гадаєте, ви зможете спуститися до середини, а потім зістрибнути вниз за драбину, щоб вони вас не бачили?
Томмі кивнув.
— У тіні поверху є велика комора. Станьте позаду неї. Візьміть в руку кінець цієї мотузки. Коли я випущу інших — тягніть\
Перш ніж він встиг у неї ще щось спитати, вона вже легко спурхнула драбиною вниз і опинилася серед групи людей з гучним криком:
— Mon Dieu! Mon Dieu! Qu’est-ce qu’il у a?[19] Німець обернувся до неї з прокльоном.
— Забирайся. Іди до своєї кімнати!
Дуже обережно Томмі перемахнув за східці. Доки вони не обернуться, усе буде гаразд. Він
присів за коморою. Зловмисники досі відділяли його від сходів.
— А! — Аннетт ніби наткнулася на щось. Нахилилася. — Mon Dieu, voila le clef.[20]
Німець вирвав у неї ключ. Відімкнув двері. З кімнати вивалився Конрад, лаючись.
—Де він? Ви його схопили?
— Ми нікого не бачили! — різко сказав німець. Його обличчя зблідло. — Ти про кого?
Конрад вивергнув нову лайку.
— Він утік.
— Неможливо. Довелося б пройти повз нас.
Цієї хвилини, з екзальтованою усмішкою, Томмі потягнув мотузку. З мансарди нагорі почувся грюкіт порцеляни. За мить чоловіки вже штовхали одне одного нагору хиткою драбиною і зрештою зникли в темряві нагорі.
Швидкий, мов блискавка, Томмі вистрибнув зі своєї схованки й гайнув сходами вниз, тягнучи за собою дівчину. У передпокої нікого не було. Він обмацав засуви й ланцюг. Нарешті ті піддалися, і двері відчинилися. Він обернувся. Аннетт зникла.
Томмі стояв мов зачарований. Невже вона знову побігла нагору? Що за безумство в неї вселилося!
Він скипів від нетерпіння, але з місця не зрушив. Він не піде без неї.
І раптом згори долинув скрик, вигук німця, а потім голос Аннетт, чіткий і високий:
— Ma foi[21], він утік! І швидко! Хто б подумав?
Томмі досі стояв, прикутий до землі. Це була команда тікати? Схоже на те.
А потім, гучніше, до нього долетіли слова:
— Це жахливий дім. Хочу назад до Маргарити. До Маргарити. До Маргарити!
Томмі вже підбіг назад до сходів. Вона хоче, щоб він утік і покинув її? Але чому? За будь-яку ціну він повинен спробувати забрати її з собою. Аж тут його серце впало. Сходами нісся Конрад, здіймаючи шалений крик, щойно його побачив. Слідом бігли інші.
Томмі зупинив ривок Конрада прямим ударом кулака. Удар прийшовся в щелепу, і той упав, як колода. Другий перечепився через нього й полетів на підлогу. Нагорі сходів промайнув спалах, і куля подряпала вухо Томмі. Він усвідомлював, що заради власного здоров’я добре було б ушиватися звідси якнайшвидше. Що стосується Аннетт, він нічого не міг вдіяти. Єдина радість — він поквитався з Конрадом. Удар був хороший.
Він стрибнув до дверей, захряснувши їх за собою. На площі було безлюдно. Перед будинком стояв фургон пекаря. Вочевидь, у ньому його мали вивезти з Лондона, і тіло знайшли б за багато миль від будинку в Сохо. Водій вистрибнув на тротуар і спробував заступити шлях Томмі. Знову він викинув кулак, і водій розтягнувся на тротуарі.
Томмі взяв ноги в руки й побіг — і дуже вчасно. Передні двері відчинились, і йому вслід випустили цілий град куль. На щастя, жодна в нього не влучила. Він звернув за ріг площі.
«Одне вже точно, — міркував він собі, — вони не можуть і далі стріляти. Інакше привернуть увагу поліції. Дивно, що взагалі насмілилися».
Він чув позаду кроки переслідувачів і вдвічі пришвидшив біг. Щойно він вирветься з цих провулків — і він у безпеці. Десь знайдеться полісмен. Не те щоб він справді хотів кликати на допомогу поліцію, якщо міг обійтися без неї. Це вимагало б пояснень і загальних незручностей. Наступної миті Томмі було за що благословити своє везіння. Він перечепився через розпростерте на землі тіло, яке з тривожним криком підхопилось і дременуло вулицею. Томмі чкурнув у якийсь під’їзд. А за мить із задоволенням побачив, як двоє його переслідувачів, одним з яких був німець, сумлінно вистежують «приманку»!
Томмі тихо присів на поріг і дав собі кілька секунд, щоб відновити дихання. А потім спокійно поплентався у протилежному напрямку. Глянув на свій годинник. Було трохи за пів на шосту. Швидко світало. На наступному розі він проминув полісмена. Полісмен кинув на нього підозріливий погляд. Томмі відчув легку образу. А тоді, провівши рукою по обличчю, розсміявся. Він не голився й не мився три дні! На кого ж він, мабуть, схожий.
Без жодного зайвого галасу він рушив до турецької лазні, знаючи, що вона відчинена всю ніч. Звідти Томмі вийшов у гомінкий день, почуваючись знову собою, здатним будувати плани.
Насамперед треба було належно поснідати. Він нічого не їв від учорашнього полудня. Томмі завернув до крамниці «А. В. С.» та замовив яєчню з беконом і каву. Поки їв, прочитав ранкову газету, розкладену перед ним. Раптом заціпенів. У газеті була довга стаття про Краменіна, якого описували як «чоловіка, що стоїть за більшовизмом» в Росії і який щойно прибув до Лондона — на думку деяких людей, як неофіційний посланець. У статті було побіжно описано його кар’єру і твердо наголошувалося, що не підставні лідери, а саме він був автором російської революції.
У центрі сторінки красувався його портрет.