— То ось хто такий Номер Перший, — промовив Томмі з повним ротом яєчні з беконом. — У цьому жодного сумніву. Треба прискоритись.
Він розрахувався за свій сніданок і рушив до Вайтхоллу. Назвав своє ім’я й повідомив, що справа термінова. За кілька хвилин він опинився перед чоловіком, якого тут не називали «містером Картером». Той зустрів його з насупленим обличчям.
— Послухайте, вам не можна приходити й питати мене ось так. Я гадав, це цілком зрозуміло?
— Так і є, сер. Але я вирішив, що важливо не гаяти часу.
І Томмі, як міг, швидко і стисло виклав пережите за останні кілька днів.
На середині розповіді містер Картер перервав його, щоб віддати кілька зашифрованих наказів телефоном. Усі сліди невдоволення зникли з його лиця. Він енергійно кивнув, коли Томмі закінчив.
— Абсолютно правильно. Кожна мить дорогоцінна. Боюся, ми все одно надто спізнилися. Вони не чекатимуть. Заберуться звідти негайно. І все ж, можливо, вони залишать по собі щось, що стане зачіпкою. Кажете, ви впізнали в Номері Першому Краменіна? Це важливо. Нам конче потрібно мати щось проти нього, щоб не дати Кабінету міністрів надто вільно повиснути в нього на шиї.
Як щодо інших? Ви казали, що впізнали два обличчя? Вважаєте, один із них — із профспілок? Гляньте на ці фото, чи зможете ви його впізнати?
За хвилину Томмі взяв одну фотографію. Містер Картер виявив деякий подив.
— А, Вествей! Нізащо б не подумав. Позиціює себе як поміркований. Що ж до іншого хлопця, гадаю, я маю чудове припущення.
Він простягнув Томмі ще одну світлину і всміхнувся на те, як той скрикнув.
— То я маю рацію. Хто він? Ірландець. Видатний юніоніст, член парламенту. Усе це, звісно, ширма. Ми підозрювали це, але не могли знайти жодного доказу. Так, ви чудово впоралися, юначе. Кажете, дата — 29-те. Значить, у нас дуже мало часу, справді дуже мало.
— Але... — Томмі завагався.
Містер Картер прочитав його думки.
— Гадаю, ми можемо впоратися з загрозою загального страйку. Шанси незрозумілі — але в нас чудова можливість! Але якщо цей проект договору спливе — нам кінець. Англія порине в анархію. А, що це? Авто? Уперед, Бересфорде, поїдемо, подивимось на цей ваш дім.
Перед будинком в Сохо чергували два констеблі. Інспектор тихим голосом відзвітував містерові Картеру. Той обернувся до Томмі.
— Пташки відлетіли — як ми й гадали. Можна спокійно піти й оглянути дім.
Оглядаючи знелюднілий будинок, Томмі частково почувався персонажем якогось сну. Усе було так само, як і до того. Тюремна кімната з криво повішеними картинами, розбитий глек на горищі, нарадча кімната з довгим столом. Але ніде не було й сліду паперів. Усе таке знищили або забрали з собою. І жодного сліду Аннетт теж не було.
— Те, що ви розповіли про дівчину, спантеличило мене, — зізнався містер Картер. — Гадаєте, вона повернулася навмисно?
— Здавалося, що так, сер. Вона побігла нагору, доки я відчиняв двері.
— Гм, тоді, можливо, вона частина банди. Та оскільки вона жінка, то не могла стояти й дивитися, як вбивають приємного молодого чоловіка. Але очевидно, що вона заодно з ними, інакше б не повернулася.
— Не можу повірити, що вона справді одна з них, сер. Вона... здавалася такою інакшою...
— Гадаю, гарненька? — мовив містер Картер з усмішкою, від якої Томмі почервонів до коренів волосся.
Доволі сором’язливо він визнав красу Аннетт.
—До речі, — зауважив містер Картер, — ви вже показувалися перед міс Таппенс? Вона засипає мене листами про вас.
— Таппенс? Боюся, їй довелося трохи понервуватися. Вона ходила до поліції?
Містер Картер похитав головою.
— Тоді цікаво, як вони викрили мене.
Містер Картер запитально подивився на нього, і Томмі пояснив. Чоловік замислено кивнув.
— Справді, доволі цікавий момент. Хіба що згадка про «Рітц» була випадковим зауваженням?
— Може й так, сер. Але, певно, вони якимось чином раптово дізналися про мене.
— Що ж, — мовив містер Картер, озираючись навколо, — тут більше нічого не зробиш. Як щодо того, щоб пообідати зі мною?
— Страшенно дякую, сер. Але, гадаю, я краще повернуся й знайду Таппенс.
— Звісно. Переказуйте їй мої найкращі привітання й скажіть, нехай наступного разу не вважає вас убитим з такою готовністю.
Томмі усміхнувся.
— Мене не так просто вбити, сер.
— І я так вважаю, — сухо сказав містер Картер. — Що ж, прощавайте. Пам’ятайте: ви тепер у них на мушці, тож бережіть себе як слід.
—Дякую, сер.
Швидко впіймавши таксі, Томмі сів і помчав до «Рітцу», насолоджуючись приємним передчуттям, як здивується Таппенс.
«Цікаво, чим вона займається. Найімовірніше, вистежує Риту. До речі, мабуть, це її Аннетт називала Маргаритою. Тоді я цього не збагнув».
Ця думка трохи засмутила його, бо ніби як доводила, що місіс Вандемеєр і дівчина близько знайомі.
Таксі під’їхало до «Рітцу». Томмі нетерпляче кинувся у священні ворота готелю, але його ентузіазм виявився марним. Його сповістили, що міс Каулі пішла чверть години тому.
РОЗДІЛ 18
Телеграма
Розгубившись на мить, Томмі попрямував до ресторану й замовив обід, вищий за будь-яку похвалу. Чотириденне ув’язнення заново навчило його цінувати добру їжу.
Він саме вкладав до рота особливо вишуканий шматочок камбали а-ля Жаннетт, коли помітив, як до зали входить Джуліус. Хлопець привітно помахав меню, чим успішно привернув до себе його увагу: від самого вигляду Томмі очі Джуліуса мало не вистрибнули з орбіт. Він підійшов і затрусив руку Томмі з енергійністю, яка останньому здалася дещо зайвою.
— Святі змії! — вивергнув він. — Це справді ти?
— Звісно, це я. Чому б ні?
— Чому б ні? Скажи, чоловіче, ти хіба не знаєш, що тебе вже записали в мерці? Гадаю, за кілька днів ми справили б за тобою урочисту панахиду.
— Хто вважав мене мертвим? — спитав Томмі.
— Таппенс.
— Мабуть, згадала примовку, що добрі люди помирають молодими. Певно, є в мені дещиця первородного гріха, щоб уціліти. Де вона, до речі?
— Її тут немає?
— Ні, той хлопець у кабінеті сказав, що вона щойно пішла.
— Мабуть, по покупки. Я підвіз її сюди на авто майже годину тому. Але скажи, невже не можна відкинути цей твій британський спокій і розповісти все, як є? Заради бога, чим ти займався увесь цей час?
— Якщо ти тут харчуєшся, — відповів Томмі, — то замовляй. Це буде довга історія.
Джуліус підсунув стілець із протилежного боку стола, дав знак офіціанту, що вештався залою, і замовив собі страви. Потім обернувся до Томмі.
— Викладай. Гадаю, у тебе сталося кілька пригод.
— Одна-дві, — скромно відповів Томмі й почав свою розповідь.
Джуліус зачаровано слухав. Половину виставлених перед ним страв він забув скуштувати. Врешті-решт чоловік протяжно зітхнув.
— Оце ти дав. Звучить, як першокласний роман!
— А тепер — до справ на внутрішньому фронті, — сказав Томмі, тягнучись по персик.
— Ну-у, — простягнув Джуліус, — я не проти зізнатися: у нас теж було кілька пригод.
Тепер уже він взяв на себе роль оповідача. Почавши з невдалої розвідки в Борнмуті, він перейшов до свого повернення до Лондона, купівлі автівки, зростання занепокоєння у Таппенс, візиту до сера Джеймса та сенсаційних подій минулої ночі.
— Але хто її вбив? — спитав Томмі. — Я щось не дуже розумію.
— Лікар обдурив себе, що вона зробила це сама, — сухо відповів Джуліус.
— А сер Джеймс? Що він думає?
— Оскільки він юридичне світило, то скидається на людину-устрицю, — відповів Джуліус. — Я сказав би, що він «тримав свою думку при собі».
Він детально розповів події ранку.
— Втратила пам’ять, он як? — із цікавістю спитав Томмі. — Заради бога, це пояснює, чому вони так дивно на мене дивилися, коли я заговорив про те, щоб розпитати її. Оце справді прорахунок з мого боку! Але про таке навряд чи здогадаєшся.
— Вони не дали тобі жодного натяку на те, де Джейн?