Приїзди негайно, Моут-Гауз, Ібері, Йоркшир, великі зрушення. ТОММІ
Вони отетеріло перезирнулися. Джуліус заговорив першим:
— То це не ти надіслав?
— Звісно, ні. Що це означає?
— Гадаю, це означає найгірше, — тихо сказав Джуліус. — Вони схопили її.
— Що?
— Звісно! Підписали твоїм ім’ям, і вона потрапила в пастку, мов ягня.
— Боже мій! Що нам робити?
— Ворушитися й гайда за нею! Негайно! Не можна гаяти часу. Нам неймовірно пощастило, що вона не забрала телеграму з собою. Інакше ми, мабуть, ніколи б її не відстежили. Але треба поквапитись. Де той розклад?
Енергійність Джуліуса була заразливою. Якби Томмі був сам, то, мабуть, сів би обміркувати все на добрих пів. години, перш ніж визначився би з планом дій. Але поряд із Джуліусом Гершайммером невідворотно доводилось ворушитися.
Буркнувши кілька прокльонів, той віддав залізничний розклад Томмі як більш обізнаному з його загадками. Томмі відкинув розклад на користь довідника.
— Ось воно. Ібері, Йоркшир. Від Кінгс-Крос. Або від Сент-Панкрас. Хлопчик, мабуть, помилився. Вона казала «Кінґс-Крос», а не «Черінг-Крос». 12:50 — ось цим потягом вона поїхала; 14:10 — цей вже пішов; о 15:20 наступний — та ще й страшенно повільний.
— Як щодо автівки?
Томмі похитав головою.
— Відправ її туди, якщо хочеш, але нам краще їхати потягом. Украй важливо діяти тихо.
Джуліус застогнав.
— Це так. Але мені нестерпно уявляти цю невинну дівчину в небезпеці!
Томмі розсіяно кивнув. Він думав. За якусь мить сказав:
— Послухай, Джуліусе, а навіщо вона їм взагалі потрібна?
— А? Я тебе не розумію.
— Я хочу сказати: не думаю, що їхня гра — це завдати їй якоїсь шкоди, — пояснив Томмі, наморщуючи брови від напруги мисленнєвого процесу. — Вона заручниця, ось навіщо вона їм. Нагальної загрози для неї немає, бо, якщо ми на щось натрапимо, вона буде їм страшенно корисна. Доки вона в них, вони мають перевагу над нами. Розумієш?
— Звісно, — замислено сказав Джуліус. — Це так.
—До того ж, — додав Томмі, порозмисливши, — я дуже вірю в Таппенс.
Подорож вийшла стомливою, з багатьма зупинками і в залюднених вагонах. Їм довелося робити пересадку двічі — один раз у Донкастері, другий — на маленькому роз’їзді. Ібері виявилося безлюдною станцією з єдиним носильником, до якого і звернувся Томмі:
— Можете вказати нам, в якому боці Моут-Гауз?
— Моут-Гауз? Це на значній відстані звідси. Ви маєте на увазі великий будинок біля моря?
Томмі сміливо погодився. Вислухавши методичні, але спантеличливі інструкції носильника, вони приготувалися залишити станцію. Починало дощити, і вони підняли коміри своїх пальт, човгаючи крізь твань на дорозі. Раптом Томмі завмер на місці.
— Постривай хвилинку.
Він побіг назад до станції й знову покликав носильника.
— Слухайте, пам’ятаєте юну леді, яка приїхала більш раннім потягом, що о 12:10 з Лондона? Можливо, вона запитувала у вас дорогу до Моут-Гаузу.
Він як міг описав Таппенс, але носильник похитав головою. Тим потягом прибули кілька людей. Жодної схожої юної леді він не пригадував. Але був цілком упевнений, що ніхто не запитував у нього дороги до Моут-Гаузу.
Томмі повернувся до Джуліуса й пояснив усе. Смуток накрив його, наче важкий свинець. Він відчував упевненість, що їхні пошуки завершаться невдачею. Ворог мав фору в три години. Три години для містера Брауна — більш ніж достатньо. Він не знехтував би ймовірністю того, що телеграму знайдуть.
Дорога здавалася нескінченною. Одного разу вони не там звернули й пройшли майже пів милі в хибному напрямку. Було вже по сьомій вечора, коли маленький хлопчик сказав їм, що «той Моут-Гауз» — одразу за рогом.
Іржаві залізні ґрати гнітюче хилиталися на петлях! Величезна під’їзна дорога була рясно засипана листям. Було в цьому місці щось таке, від чого в обох захололо серце. Вони йшли безлюдною стежкою. Листя глушило їхні кроки. Денне світло майже згасло. Здавалося, наче вони входили у світ привидів. Над головою плескали й рипіли зі скорботною нотою гілки. Періодично промоклий лист тихо злітав униз, ошелешуючи їх холодним доторком до щік.
За поворотом дороги їм показався дім. Він теж здавався порожнім і закинутим. Віконниці були зачинені, сходи до дверей поросли мохом. Невже справді Таппенс заманили до цього закинутого місця? Важко було повірити, що чиясь нога ступала цим шляхом упродовж останніх кількох місяців.
Джуліус смикнув іржавий дверний дзвоник. Пролунав шумний негармонійний лязкіт, луною розійшовшись у порожнечі будинку. Ніхто не підійшов. Вони дзвонили ще і ще — але жодних ознак життя не було. Тоді вони повністю обійшли навколо будинку. Суцільна тиша й закриті ставнями вікна. Наскільки можна було вірити власним очам, будинок був порожній.
— Нічого не вийде, — сказав Джуліус.
Вони повільно повернулися по своїх слідах до воріт.
— Поблизу має бути село, — продовжував молодий американець. — Краще попитати там. Вони щось знатимуть про це місце, а також чи бував там хтось останнім часом.
— Так, це непогана ідея.
Просуваючись дорогою, вони незабаром дійшли до маленького хутора. На околицях зустріли робітника, який помахував сумкою з інструментами. Томмі зупинив його, щоб спитати.
— Моут-Гауз? Там порожньо. Кілька років порожньо. Ключі в місіс Свіні, якщо хочете туди навідатись, біля пошти.
Томмі подякував йому. Незабаром вони знайшли пошту, яка за сумісництвом виявилася звичайною милою галантерейною крамницею, і постукали у двері сусіднього котеджу. Їм відчинила
чистенька, здорова на вигляд жінка. Вона з готовністю дістала ключі від Моут-Гаузу.
— Хоч я й сумніваюся, що таке місце вам личить, сер. Воно у жахливому аварійному стані. Стеля тече, та й взагалі. Доведеться витратити на нього купу грошей.
— Дякую, — бадьоро сказав Томмі. — Допускаю, що це буде провал, але будинків в наш час бракує.
— Це так, — сердечно заявила жінка. — Моя донька і зять вже Хтозна як довго шукають пристойний котедж. Це все війна. Страшенно все ускладнила. Але вибачайте мені, сер, буде надто темно, щоб вам у тому домі щось розгледіти. Хіба не краще зачекати до завтра?
— Усе гаразд. Ми все ж оглянемо його сьогодні ввечері. Ми були б тут раніше, якби не збилися зі шляху. Де найкраще зупинитися на ніч?
Місіс Свіні задумалася.
— Є «Йоркширська зброя», але там небагато місць для таких джентльменів, як ви.
— О, нам чудово підійде. Дякую. До речі, у вас сьогодні не з’являлася юна леді, яка просила ключі?
Жінка похитала головою.
— У цьому місці давно нікого не було.
—Дуже вам дякую.
Уже знайомим шляхом вони повернулись до Моут-Гаузу. Коли парадні двері хитнулися назад
на своїх петлях, голосно заперечуючи, Джуліус чиркнув сірником і уважно оглянув підлогу. Потім похитав головою.
— Присягаюся, тут ніхто не ходив. Поглянь на пил. Товстий. Жодного сліду ніг.
Вони поблукали безлюдним будинком. Скрізь було одне й те саме. Товсті шари пилу, явно не-зрушені.
— Мене це дратує, — сказав Джуліус. — Не вірю, що Таппенс колись була в цьому будинку.
— Мала бути.
Джуліус похитав головою, не відповідаючи.
— Завтра ще раз тут усе оглянемо, — сказав Томмі. — Може, у денному світлі побачимо більше.
Наступного дня вони знову вдалися до пошуків і змушені були знехотя дійти висновку, що в будинок давно ніхто не заходив. І вже готові були зовсім поїхати з села, якби не щаслива знахідка Томмі. Коли вони поверталися по своїх слідах до воріт, він скрикнув і, нахилившись, підібрав щось серед листя й простягнув Джуліусу. Це була маленька золота брошка.
— Це Таппенс!
— Ти впевнений?
— Абсолютно. Я часто бачив, як вона її носила. Джуліус глибоко вдихнув.
— Гадаю, це все пояснює. Принаймні сюди вона дісталася. Влаштуємо в тому пабі нашу штаб-квартиру й підіймемо тут усе на вуха, доки не знайдемо її. Хтось повинен був її бачити.