Наступної миті він вже сміявся з цих мелодраматичних фантазій. Лікар відчинив двері, і вони увійшли. На білому ліжку лежала дівчина із забинтованою головою. Якимось чином уся сцена видавалася несправжньою. Це так чітко відповідало тому, що вони очікували побачити, що справляло враження гарної постановки.
Дівчина переводила великі здивовані очі з одного на іншого. Сер Джеймс заговорив першим.
— Міс Фінн, — промовив він, — це ваш двоюрідний брат, містер Джуліус П. Гершайммер.
Легенький рум’янець розлився обличчям дівчини, коли Джуліус виступив уперед і взяв її за руку.
— Як справи, кузино Джейн? — легко спитав він. Але Томмі почув тремтіння в його голосі.
— Ви справді син дядька Гірама? — здивовано спитала вона.
Її голос, із легкою теплотою західного акценту, майже викликав трепет. Він здався невловимо знайомим Томмі, але він, як міг, відігнав це враження.
— Звісно.
— Ми колись читали про дядька Гірама в газетах, — продовжила дівчина своїм м’яким голосом. — Та я ніколи не гадала, що колись вас зустріну. Моя мати вважала, що дядько Гірам так і не припинив гніватись на неї.
— Старий був такий, — визнав Джуліус. — Але, гадаю, нове покоління дещо відрізняється. Немає сенсу в родинних чварах. Перше, про що я подумав, щойно війна скінчилася, це приїхати й відшукати вас.
На обличчі дівчини промайнула тінь.
— Вони казали мені різні... жахливі речі... що я втратила пам’ять і що минули роки, яких я ніколи не згадаю, — роки, що випали з мого життя.
— Ви самі цього не усвідомлюєте?
Очі дівчини розчахнулися.
— Ну, ні. Мені здається, наче не минуло часу, відколи нас загнали в ті човни. Я як зараз це бачу! — Вона заплющила очі й здригнулася.
Джуліус подивився на сера Джеймса, і той кивнув.
— Ні про що не турбуйся. Воно того не варте. А зараз, Джейн, є дещо, що ми хочемо знати. На борту того корабля був чоловік з деякими надзвичайно важливими паперами, і впливові особи в цій країні отримали звістку, що він передав їх вам у руки. Це так?
Дівчина завагалася, переводячи погляд з одного на іншого. Джуліус зрозумів.
— Містер Бересфорд уповноважений британським урядом повернути ці папери. Сер Джеймс Піл Еджертон — член англійського парламенту і, можливо, стане великим цабе в Кабінеті міністрів, якщо схоче. Це завдяки йому ми нарешті відшукали вас. Тож можете бути відвертою й розповісти нам усю історію. Денверз дав вам папери?
— Так. Сказав, що вони мають більші шанси на порятунок у мене, тому що жінок і дітей рятують першими.
— Ми так і гадали, — мовив сер Джеймс.
— Сказав, що вони дуже важливі — можуть мати вирішальне значення для союзників. Але якщо все це було так давно й війна скінчилася, чому це так важливо тепер?
— Гадаю, історія повторюється, Джейн. Спочатку була велика метушня й галас через ці папери, потім усе стихло, а зараз катавасія почалася знову — із зовсім інших причин. То ви можете передати нам їх зараз?
— Але не можу.
— Що?
— Я їх не маю.
— Ви — їх — не маєте? — Джуліус розділяв слова маленькими паузами.
— Ні, я їх сховала.
— Ви їх сховали?
— Так. Мені стало тривожно. Здавалося, що за мною стежать. Це мене налякало — дуже.
Вона приклала руку до голови.
— Це майже останнє, що я пам’ятаю, перш ніж прокинутися в лікарні...
— Продовжуйте, — сказав сер Джеймс тихим пронизливим тоном. — Що ви пам’ятаєте?
Вона слухняно обернулася до нього.
— Це було в Голігеді. Я приїхала туди — не пам’ятаю чому...
— Це неважливо. Продовжуйте.
— У метушні на пристані я вислизнула від них. Ніхто мене не побачив. Узяла таксі. Сказала водієві вивезти мене з міста. Я слідкувала, як ми виїжджали на відкрите шосе. Ніяке інше авто нас не переслідувало. Я побачила стежку збоку від шосе. Сказала водієві зачекати.
Вона зупинилась, а тоді продовжила.
— Стежка вела до кручі й униз до моря між великими кущами жовтого дроку — наче золотаве багаття. Я озирнулася. Поряд не було ні душі. Але на рівні моєї голови була заглибина в скелі. Доволі мала — я лише руку туди змогла просунути, але вона була доволі протяжна. Я зняла з шиї цератовий пакунок і заштовхала так глибоко, як могла. Потім зірвала трохи дроку — боже мій, який колючий! — і заткнула ним діру так, що ніколи не здогадаєшся, що там є якась тріщина. Потім подумки старанно запам’ятала це місце, щоб знайти його знову. Там, на стежці, саме була химерна брила — ніби собака підводиться на задні лапи, випрошуючи щось. Потім я повернулася на шосе. Машина чекала, і я поїхала назад. І саме встигла на потяг. Мені було трохи соромно за те, що, мабуть, усе це мені наверзлося. Але раз у раз мені здавалося, що чоловік напроти підморгує жінці, яка сидить поруч. Я знов перелякалася, тому раділа, що папери в безпеці. Вийшла в коридор ковтнути свіжого повітря. Подумала було вислизнути в сусідній вагон. Але жінка покликала мене назад, сказала, що я щось впустила, і коли я нахилилася подивитися, щось ніби вдарило мене — сюди. — Вона приклала руку до потилиці. — Більше нічого не пам’ятаю, доки не прокинулася в лікарні.
Настала пауза.
—Дякую вам, міс Джейн Фінн, — це заговорив сер Джеймс. — Сподіваюся, ми вас не втомили?
— О, усе гаразд. У мене трохи болить голова, але загалом я в порядку.
Джуліус зробив крок уперед і знову взяв її за руку.
— Бувайте, кузино Джейн. Я займуся тими паперами, але повернуся швидше, ніж собака махне хвостом. Відвезу вас до Лондона і влаштую вам добрий відпочинок, перш ніж ми повернемося до Штатів! Я не жартую — тож не зволікайте й одужуйте.
РОЗДІЛ 20
Надто пізно
На вулиці вони влаштували неформальну воєнну нараду. Сер Джеймс дістав з кишені годинника.
— Потяг до Голігеда зупиняється в Честері о 12:14. Якщо поїдете одразу, гадаю, встигнете на пересадку.
Томмі підняв очі, здивований.
— Хіба є якась потреба поспішати, сер? Сьогодні лише 24-те.
— Гадаю, що раніше, то завжди краще, — мовив Джуліус, перш ніж адвокат встиг відповісти. — Ми негайно вирушимо на вокзал.
Брови сера Джеймса трохи насупилися.
— Хотів би я поїхати з вами. Але о другій маю виступати на нараді. На жаль.
В його тоні виразно вчувалася неохота. З іншого боку, помітно було, що Джуліус готовий легко примиритися з утратою його товариства.
— Гадаю, у цій справі нема нічого складного, — зауважив він. — Лише гра в хованки, от і все.
— Сподіваюся, що так, — відповів сер Джеймс.
— Звісно. А як інакше?
— Ви ще дуже молоді, містере Гершайммере. До мого віку ви, імовірно, затямите один простий урок: «Ніколи не недооцінюйте свого суперника».
Важкість його тону вразила Томмі, але справила невелике враження на Джуліуса.
— Гадаєте, містер Браун може поїхати слідом і втрутитися! Якщо так, то я готовий до зустрічі з ним. — Він поплескав по кишені. — У мене з собою пістолет. Малюк Віллі подорожує зі мною скрізь.
Він дістав убивчого вигляду револьвер і приязно поплескав по ньому, перш ніж повернути на місце.
— Але в поїздці він не знадобиться. Нема кому напоумити містера Брауна.
Адвокат знизав плечима.
— Не було кому напоумити містера Брауна, що місіс Вандемеєр готова його зрадити. Однак місіс Вандемеєр померла, так і не заговоривши.
Вперше Джуліус промовчав, а сер Джеймс додав, уже легше:
— Я лише хочу вас застерегти. Прощавайте і щасти вам. Коли папери будуть у вас в руках, не ризикуйте даремно. Якщо буде причина вважати, що за вами стежать, негайно їх знищте. Усе зараз у ваших руках.
Він потис руки обом.
За десять хвилин двоє чоловіків сиділи у вагоні першого класу, прямуючи до Честера.
Довгий час жоден з них не говорив. Коли нарешті Джуліус порушив тишу, то зробив це геть несподіваним зауваженням.
— Скажи, — вдумливо промовив він, — ти колись перетворювався на цілковитого йолопа через дівоче личко?