— Так, — продовжував Віттінґтон. — Що може бути приємнішим? Відмотати час на кілька років назад — зовсім трохи, я впевнений, — і знов увійти до одного з тих чарівних pensionnats de jeunes[2] якими кишить Париж...
— Пансіонат? — перервала його Таппенс.
— Саме так. Заклад мадам Коломб’є на авеню де Ної.
Таппенс чудово знала цю назву — вишуканіший заклад годі було знайти. Вона мала там кілька подруг-американок. І зараз почувалася більше ніж спантеличеною.
— Хочете, щоб я поїхала до мадам Коломб’є? Надовго?
— Залежить від обставин. Можливо, на три місяці.
— І це все? Інших умов немає?
— Жодних. Звісно, ви поїдете туди під виглядом моєї вихованки й не будете спілкуватися зі своїми друзями. На цей час я мушу вимагати абсолютної секретності. До речі, ви ж англійка, чи не так?
— Так.
— І все ж говорите з легким американським акцентом?
— У шпиталі я міцно подружилася з американською дівчинкою. Вочевидь, перейняла це від неї. Скоро я знову його позбудуся.
— Навпаки, так вам буде легше зійти за американку. Складніше буде приховати подробиці вашого колишнього життя в Англії. Так, гадаю, це буде однозначно краще. Тоді...
— Хвилинку, містере Віттінгтоне! Здається, ви вже вирішили, що я дала згоду.
Містер Віттінґтон явно здивувався.
— Звісно, ви ж не думаєте відмовлятися? Можу вас запевнити, що у мадам Коломб’є першокласна й традиційна установа. А умови проживання найліберальніші.
— Саме так, — відповіла Таппенс. — Саме так. Умови проживання аж надто ліберальні, містере
Віттінгтоне. Не збагну, яким чином я можу бути варта такої суми грошей.
— Не розумієте? — м’яко запитав Віттінґтон. — Що ж, я вам поясню. Я міг би, без сумніву, найняти когось іншого за набагато меншу суму. Але волів би платити юній леді, якій вистачає розуму й духу добре зіграти свою роль, а ще вистачає розважливості не питати зайвого.
Таппенс легко всміхнулася. Вона відчула, що ця партія за Віттінґтоном.
— Є ще дещо. Поки ми не згадували про містера Бересфорда. Яка його роль у цій справі?
— Містера Бересфорда?
— Мого партнера, — з гідністю мовила Таппенс. — Учора ви бачили нас разом.
— А, так. Але, боюся, його послуги нам не знадобляться.
— Тоді нема про що говорити! — Таппенс підвелася. — Ми працюємо або разом, або ніяк. Даруйте — інакше не буде. Гарного вам ранку, містере Віттінгтоне.
— Зачекайте хвилинку. Погляньмо, чи можна це якось владнати. Сядьте на місце, міс... — Він вичікувально змовк.
Таппенс відчула миттєвий укол совісті, згадавши архідиякона. І спішно вхопилася за перше ім’я, що спало їй на думку.
—Джейн Фінн, — квапливо сказала вона, а тоді застигла з відкритим ротом, побачивши ефект від цих простих слів.
Будь-яка доброзичливість збігла з лиця Віттінґтона. Воно побагровіло від гніву, вени на чолі надулися. І за всім цим промайнула якась невіра й розчарування. Він нахилився вперед і люто просичав:
— То ось у чому полягає ваша маленька гра, так?
Таппенс, хоч і явно спантеличена, усе ж не втратила голови. Вона не мала ані найменшого уявлення, що означають його слова, та була від природи кмітлива й відчувала, що необхідно «гнути свою лінію», як вона це називала.
Віттінґтон продовжував:
— Гралися зі мною весь цей час, мов кішка з мишкою? Від початку знали, навіщо ви мені потрібні, але й далі ламали комедію. Усе так, еге ж? — Він заспокоювався. Рум’янець на його обличчі потроху згасав. Він проникливо дивився на неї. — Хто вам розпатякав? Рита?
Таппенс похитала головою. Вона не знала, як довго зможе підігрувати, проте розуміла, як важливо не втягувати невідому Риту.
— Ні, — цілком чесно відповіла вона. — Рита нічого про мене не знає.
Його очі впивалися в неї, наче бури.
— Як багато вам відомо? — випалив він.
— Насправді дуже мало, — відповіла Таппенс і з задоволенням побачила, що тривога Віттінґтона не послабшала, а, навпаки, зросла. Якби вона похвалилася, що знає багато, це могло викликати в нього сумніви.
— Хай там як, — гримнув Віттінґтон, — визнали достатньо, щоб прийти сюди й бовкнути це ім’я.
— Може, це моє ім’я, — зауважила Таппенс.
— Авжеж, це так імовірно — зустріти двох дівчат з подібним ім’ям?
— А може, я просто випадково на нього натрапила, — продовжувала Таппенс, одурманена успіхом своєї правдивості.
Містер Віттінґтон гримнув кулаком по столу.
— Припиніть клеїти дурня! Як багато вам відомо? І скільки ви хочете?
Остання фраза міцно заволоділа уявою Таппенс, особливо після слабкого сніданку й вчорашньої вечері з булочок. Зараз їй випала роль радше авантюрного, ніж пригодницького характеру, та дівчина не відкидала її можливостей. Вона випрямила спину й усміхнулася з виглядом людини, що тримає ситуацію під цілковитим контролем.
— Шановний містере Віттінґтоне, — сказала вона, — пропоную остаточно викласти карти на стіл. І, благаю, не треба так сердитись. Ви чули, як учора я пропонувала жити власним розумом.
Здається, тепер я довела, що маю трохи розуму, яким можна жити! Визнаю, мені відоме певне ім’я, але, можливо, на цьому мої знання й завершуються.
— Так, а можливо, і ні, — прогарчав Віттінґтон.
— Ви наполягаєте на хибному сприйнятті, — промовила Таппенс і м’яко зітхнула.
— Я вже казав, — сердито промовив Віттінґтон, — припиніть дуркувати й переходьте до суті. Не можна розігрувати зі мною невинність. Вам відомо набагато більше, ніж ви ладні визнати.
Таппенс помовчала хвилину, насолоджуючись власною винахідливістю, а потім м’яко промовила:
— Не хотіла б сперечатися з вами, містере Віттінґтоне.
— То ми повертаємося до звичайного питання — скільки?
Перед Таппенс постала дилема. Поки що вона цілком успішно дурила Віттінґтона, але якщо назвати відверто неможливу суму, це може збурити підозри. І тут її осяйнула ідея.
— Як щодо того, щоб обговорити частину зараз, а більш розгорнуту дискусію лишити на потім?
Віттінґтон кинув на неї огидний погляд.
— Шантажуєте, так?
Таппенс мило всміхнулася.
— О, ні! Обговоримо оплату послуг наперед?
Віттінґтон загарчав.
— От побачите, — лагідно пояснила Таппенс, — я не така жадібна до грошей!
— Ви от-от перетнете межу, — проревів Віттінґтон з якимось мимовільним захватом. — Ви обвели мене навколо пальця. Гадав, ви таке сумирне дитя, у якого розуму вистачить якраз для здійснення моєї мети.
— Життя, — моралізувала Таппенс, — сповнене сюрпризів.
— Усе одно, — продовжував Віттінґтон, — хтось патякає. Кажете, це не Рита. Тоді?.. Ой, ну ж бо?
У кімнату, обережно постукавши, увійшов клерк і поклав аркуш біля ліктя керівника.
— Вам щойно надійшло повідомлення телефоном, сер.
Віттінґтон схопив аркуш і прочитав його. Його брови насупилися.
— Цього досить, Брауне. Можеш іти.
Клерк пішов, зачинивши за собою двері. Віттінґтон обернувся до Таппенс.
— Приходьте завтра в той самий час. Зараз я зайнятий. Ось вам п’ятдесят фунтів для початку.
Він швидко відрахував кілька банкнот і підсунув їх через стіл до Таппенс, а тоді встав, із явним нетерпінням чекаючи, доки вона піде.
Дівчина з діловим виглядом перелічила банкноти, поклала до сумочки й встала.
— Вдалого вам ранку, містере Віттінґтоне, — чемно сказала вона. — Принаймні аи revoir[3], я б сказала.
— Саме так. Au revoir! — Віттінґтон знову здавався майже доброзичливим — перехід, який викликав у Таппенс легке та недобре передчуття. — Au revoir, моя розумна й чарівна юна леді.
Таппенс з легкістю поспішила вниз сходами. Несамовите піднесення охопило її. Годинник поряд із нею показував за п’ять хвилин дванадцять.