Томмі обернувся до Таппенс.
— Виходь негайно, Таппенс. Бери її із собою й роби так, як я сказав. Ніхто не завдасть вам шкоди. Ви в безпеці. Сідайте на потяг до Лондона. Ідіть прямісінько до сера Джеймса Піла Еджертона. Містер Картер зараз не в місті, але з ним вам буде безпечно.
— Чорт забирай! — скрикнув Джуліус. — Ти ненормальний. Джейн, сидіть де сидите.
Раптовим спритним рухом Томмі вихопив револьвер з руки Джуліуса й навів на нього.
— А тепер ти віриш, що я не жартую? Виходьте, ви обидві, і робіть, як я сказав — або я стрілятиму!
Таппенс вистрибнула з машини, тягнучи за собою неохочу Джейн.
— Ну ж бо, усе гаразд. Якщо Томмі впевнений — він упевнений. Швидко. Ми спізнимося на потяг.
Вони побігли.
Стримуваний гнів Джуліуса нарешті прорвався: — Якого дідька...
Томмі перервав його:
— Замовкни! Ти потрібен мені на два слова, містере Джуліусе Гершайммере.
РОЗДІЛ 25
Історія Джейн
Узявши під руку Джейн і тягнучи її за собою, Таппенс дісталася станції. Її гострий слух вловив шум наближення потяга.
— Поквапся, — видихнула вона, — або ми спізнимось.
Вони дісталися платформи тієї самої миті, коли потяг зупинився. Таппенс відчинила двері порожнього купе першого класу, і двоє дівчат бездиханно опустилися на м’які сидіння.
Зазирнув якийсь чоловік, а тоді пройшов до наступного вагона. Джейн нервово здригнулася. Її очі розширилися від жаху. Вона запитально дивилася на Таппенс.
— Як гадаєш, він один із них? — видихнула вона.
Таппенс похитала головою.
— Ні, ні. Усе в порядку.
Вона взяла Джейн за руку.
— Томмі не сказав би нам так вчинити, якби не був упевнений, що з нами все буде гаразд.
— Але він не знає їх так, як я! —Дівчина тремтіла. — Ти не розумієш. П’ять років! П’ять довгих років! Часом я гадала, що збожеволію.
— Нічого. Усе позаду.
— Невже?
Потяг уже рухався, гнав крізь ніч, поступово набираючи швидкість. Раптом Джейн Фінн здригнулася.
— Що це було? Здається, я бачила обличчя — воно зазирало крізь вікно.
— Ні, там нічого немає. Дивися. — Таппенс підійшла до вікна й потягла за ремінець, опускаючи віконну панель.
— Ти впевнена?
— Абсолютно.
Дівчині здалося, що треба вибачитись:
— Мабуть, я поводжуся, як полохливе зайча, та я нічого не можу вдіяти. Якщо вони спіймають мене, вони... — Її очі нестямно розширилися.
— Припини! — заблагала Таппенс. — Ляж і не думай. Можеш бути цілком упевнена: Томмі не казав би, що ми в безпеці, якби так не було.
— Мій кузен так не вважає. Він не хотів, щоб ми це робили.
— Так, — погодилася Таппенс, доволі збентежена.
— Про що ти думаєш? — різко спитала Джейн.
— Що?
— Твій голос був такий... дивний.
— Я думала про дещо, — зізналася Таппенс. — Але не хочу розповідати тобі — не зараз. Може, я помиляюсь, але навряд чи. Це лише припущення, що спало мені на думку дуже давно. Томмі теж збагнув — я майже впевнена в цьому. Але ти не турбуйся — на це буде вдосталь часу згодом. А може, усе виявиться зовсім не так! Роби, як я тобі кажу: лягай і ні про що не думай.
— Я спробую.
Довгі вії опустилися на карі очі.
Таппенс же сиділа прямо, як цвях — ніби в стійці пильного тер’єра на варті. Усупереч власній волі вона нервувалася. Її погляд постійно перестрибував з одного вікна на інше. Вона зауважила точне розташування кабелю зв’язку. Чого саме вона боялася, важко було пояснити. Але в душі Таппенс була далека від тієї впевненості, яку виявляла на словах. Не те щоб вона не вірила Томмі, але періодично її тіпало від сумнівів, чи може такий простий і чесний юнак, як він, дати гідну відсіч зловісній хитрості цього архізлочинця.
Якщо вони все ж безпечно дістануться до сера Джеймса Піла Еджертона, усе буде добре. Але чи доберуться вони до нього? Хіба мовчазні сили містера Брауна вже не гуртуються проти них? Навіть остання згадка про Томмі з револьвером в руці ні -як її не заспокоювала. Його вже могли подужати, переважити самою лише кількістю... Таппенс прикинула власний план дій.
Коли потяг нарешті повільно під’їхав до Черінґ-Крос, Джейн Фінн ривком сіла.
— Приїхали? Я й не думала, що вдасться!
— Ох, а я гадала, що до Лондона ми спокійно дістанемось. Якщо й почнуться веселощі, то лише зараз. Швидко, виходь. Застрибнемо в таксі.
Наступної хвилини вони вже проходили турнікет, внісши потрібну плату, і сідали в таксі.
— Кінґс-Крос, — наказала Таппенс. А тоді підстрибнула на місці. Водій глянув у вікно, коли вони рушили. Вона була майже впевнена, що це той самий чоловік, який їхав в сусідньому купе. І з жахом відчула, як їх повільно обступають зусібіч.
— Бачиш, — пояснила вона Джейн, — якщо вони гадають, що ми їдемо до сера Джеймса, це зіб’є їх зі сліду. Тепер вони вважатимуть, що ми їдемо до містера Картера. Його заміська резиденція десь на північ від Лондона.
На перехресті Голборна виявився затор, і таксі зупинилося. Саме на це й чекала Таппенс.
— Швидко, — прошепотіла вона. — Відчиняй дверцята праворуч!
Двійко дівчат вийшли на дорогу. За дві хвилини вони вже сиділи в іншому таксі й поверталися назад, цього разу прямісінько до Карлтон-Гауз-Террас.
— Ось, — сказала Таппенс із величезним задоволенням, — це має заплутати їх. Не можу не думати, що я таки розумниця! А як лаявся той таксист! Але я взяла його номер і завтра надішлю поштовий переказ, щоб він на цьому не втратив грошей — якщо він виявиться справжнім таксистом. Як же ця машина виляє — ой!
Почувся вискливий шум і удар. Ще одне таксі врізалося в них.
За мить Таппенс опинилася на тротуарі. Наближався полісмен. Перш ніж він підійшов, Таппенс вручила водієві п’ять шилінгів, і вони з Джейн розчинилися в юрбі.
— Звідси лише кілька кроків, — бездиханно вимовила Таппенс. Аварія сталася на Трафальгарській площі.
— Як гадаєш, зіткнення було випадковим чи навмисним?
— Не знаю. Усе можливо.
Взявшись за руки, дівчата бігли поряд.
— Може, мені просто наверзлося, — раптом сказала Таппенс, — але в мене відчуття, ніби за нами хтось іде.
— Швидше! — прошепотіла інша дівчина. — Швидше!
Вони були на розі Карлтон-Гауз-Террас, і їхній настрій покращився. Раптом дорогу їм заступив кремезний і явно нетверезий чолов’яга.
—Добрий вечір, леді, — гикнув він. — Куди так поспішаєте?
—Дайте нам пройти, будь ласка, — владно промовила Таппенс.
— Лише скажу кілька слів твоїй гарній подружці. — Він простягнув нестійку руку й стиснув плече Джейн. Таппенс почула інші кроки за спиною. Вона не зупинилася, щоб перевірити, друзі це чи вороги. Опустивши голову, вона відтворила маневр з дитячих ігор — з усіх сил буцнула нападника в широку середню частину тулуба. Ця неспортивна тактика мала негайний успіх: чоловік різко сів на тротуар. Таппенс і Джейн кинулися тікати. Будинок, який вони шукали, був трохи далі вулицею. Позаду них лунали інші кроки. Їхній подих виривався задушливими зойками, коли вони дісталися дверей сера Джеймса. Таппенс схопилася за дзвінок, а Джейн — за дверний молоток.
Чоловік, який переслідував їх, підбіг до ґанку. На мить завагався, і цієї миті двері відчинилися. Дівчата разом ввалились у передпокій. З дверей бібліотеки вийшов сер Джеймс.
— Вітаю! Що сталося?
Він ступив уперед і обійняв однією рукою Джейн, яка непевно хитнулася. Майже вніс її в бібліотеку й поклав на шкіряну канапу. З карафки на столі налив кілька крапель бренді й змусив дівчину випити. Зітхнувши, вона сіла. Її очі досі були нестямні та налякані.
— Усе гаразд. Не бійтеся, дитя моє. Ви в цілковитій безпеці.
Її подих вирівнявся, колір знову прилив до щік. Сер Джеймс запитально подивився на Таппенс.
— Отже, ви не померли, міс Таппенс. Не більше, ніж ваш хлопець Томмі!
— Молодих авантюристів так просто не вб’єш, — похвалилася Таппенс.