Я знову лягла на ліжко, і незабаром місіс Вандемеєр принесла мені вечерю. Вона досі була страшенно милою. Гадаю, їй наказали здобути мою довіру. Цього разу вона дістала цератовий пакунок і спитала, чи впізнаю я його, а сама постійно спостерігала за мною, наче рись.
Я взяла його та здивовано перегорнула. А тоді похитала головою. Сказала, що відчуваю, ніби маю щось про це пам’ятати — наче все повертається, а тоді раптом, перш ніж я встигну пригадати, зникає знову. Потім вона сказала, що я її племінниця й маю називати її «тітка Рита». Я послухалась, і вона порадила мені не турбуватися — моя пам’ять незабаром повернеться.
Це була жахлива ніч. В очікуванні цієї жінки я складала плани. Поки що папери були в безпеці, але я більше не могла ризикувати, лишаючи їх там.
Будь-якої миті вони могли викинути журнал. Я лежала без сну, чекаючи, доки не вирішила, що вже, мабуть, друга ночі. Тоді я встала, так тихо, як могла, і намацала в темряві стіну ліворуч від мене. Дуже тихо зняла з гачка одну з картин — Маргариту зі шкатулкою коштовностей. Добралася до пальта й дістала з нього журнал і випадковий конверт чи два, які заклала всередину. Потім підійшла до мийки і змочила бурий папір позаду картини по всій довжині. І тоді вже змогла відліпити його. Я вже вирвала з журналу дві склеєні сторінки й тепер вклала їх разом із дорогоцінним вмістом між картиною та задником з бурого паперу. Трохи сургучу з конверта допомогло мені знов заклеїти його. Ніхто б навіть не подумав, що з цією картиною щось робили. Я знову повісила її на стіну, поклала журнал назад до кишені пальта й повернулася в ліжко. Я була дуже задоволена своєю схованкою. Вони ніколи не здогадаються розібрати на шматки одну з власних картин. Я сподівалася, що вони дійдуть висновку, що Денверз від початку віз фальшивку і врешті-решт мене відпустять.
Гадаю, насправді вони спочатку так і подумали, і певною мірою це було небезпечно для мене. Згодом я дізналася, що тоді вони мало не покінчили зі мною і... і не було майже жодного шансу, що мене відпустять, — але перший чоловік, який був головний, вирішив за краще лишити мене живою, на випадок, якщо я приховала папери і зможу розповісти, де саме, коли пам’ять до мене повернеться. Тижнями вони безперервно стежили за мною. Іноді щогодини розпитували мене — гадаю, не було нічого такого, чого б вони не знали про допит третього ступеня! — але якимось чином мені вдавалося зберігати таємницю. Однак напруга була страшенна, страшенна...
Вони відвезли мене назад до Ірландії й покроково відтворили мою подорож, на випадок, якщо я заховала папери десь по дорозі. Місіс Вандемеєр та ще одна жінка ні на мить не залишали мене. Говорили про мене як про молодшу родичку місіс Вандемеєр, чий розум потьмарився від шоку на «Лузитанії». Я ні до кого не могла звернутися по допомогу, не виказавши себе перед ними, і якби я ризикнула й програла (а місіс Вандемеєр видавалася такою багатою, такою гарно вдягненою, що я була впевнена: на слово повірять їй, а не мені й вирішать, що це частина моєї хвороби — вважати себе переслідуваною), я відчувала, що жахіття, припасені для мене, будуть надто моторошними, тільки-но вони дізнаються, що я лише прикидаюся.
Сер Джеймс із розумінням кивнув.
— Місіс Вандемеєр була неабиякою особистістю. Завдяки цьому та її становищу в суспільстві їй
було б нескладно нав’язати свій погляд замість вашого. Ваші сенсаційні звинувачення проти неї навряд чи здобули б довіру.
— Саме так я й думала. Скінчилося тим, що мене відіслали до санаторію в Борнмуті. Спочатку я не могла збагнути, чи це фіктивний заклад, чи справжній. До мене приставили лікарняну медсестру. Я була особливою пацієнткою. Вона здавалася такою милою та звичайною, що нарешті я вирішила звіритися їй. Лише милосердне провидіння вчасно врятувало мене від потрапляння в цю пастку. Мої двері випадково були відчинені, і я чула, як вона говорила з кимось у коридорі. Вона була однією з них! Вони досі вважали, що я можу блефувати, і її приставили до мене, щоб переконатися! Після цього хоробрість остаточно полишила мене. Я не насмілювалась довіряти нікому.
Гадаю, я майже загіпнотизувала сама себе. Незабаром я практично забула, що я насправді Джейн Фінн. Я настільки заглибилась у роль Дженет Вандемеєр, що мої нерви почали викидати коники. Я занедужала по-справжньому — на кілька місяців поринала в якийсь ступор. Почувалася впевненою, що незабаром помру й ніщо вже не має значення. Кажуть, здорова людина, замкнена у божевільні, часто врешті-решт божеволіє сама. Гадаю, зі мною так і було. Грати роль стало для мене другою натурою. Врешті-решт я не почувалася навіть нещасною — просто апатичною. Здавалося, що все неважливо. І так минали роки.
А тоді раптом усе наче змінилося. Із Лондона приїхала місіс Вандемеєр. Вони з лікарем ставили мені запитання, експериментували з різними методами лікування. Були розмови про те, щоб відіслати мене до паризького фахівця. Врешті-решт вони так і не ризикнули це зробити. Я випадково почула дещо, із чого випливало, що деякі інші люди — друзі — шукають мене. Пізніше я дізналася, що медсестра, яка доглядала мене, поїхала до Парижа й радилася з фахівцем, видаючи себе за мене. Він влаштував їй кілька дослідницьких тестів і виявив, що її втрата пам’яті — шахрайство; але вона занотувала його методи й відтворила їх зі мною. Мушу сказати, що ні на мить не зуміла б обдурити фахівця — людина, що присвятила життя дослідженню цього явища, є унікальною, — але проти них мені вкотре вдалося протриматись. Те, що я вже довгий час не думала про себе як про Джейн Фінн, полегшило справу.
Якось уночі мене в одну мить вивезли до Лондона. Повернули до будинку в Сохо. Щойно залишивши санаторій, я стала почуватись інакше — так, ніби щось у мені, поховане тривалий час, прокинулося знову.
Мене послали прислуговувати містерові Бересфорду. Звісно, тоді я не знала його імені. Я була підозріливою — гадала, це чергова пастка. Але він здавався таким чесним, що я ледве в це вірила. Однак була обережною в усьому, що казала, бо знала, що нас можуть підслуховувати. Там є маленька дірочка, високо в стіні.
Але в неділю вранці в будинок надійшло повідомлення. Усі дуже стривожилися. Без їхнього відома я підслуховувала. Пішла чутка, що його вб’ють. Наступну частину я можу не розповідати, адже ви її знаєте. Я гадала, що встигну метнутися нагору й забрати папери зі схованки, але мене впіймали. Тож я заверещала, що він тікає, і стала твердити, що хочу назад до Маргарити. Я тричі дуже голосно вигукнула її ім’я. Знала: інші вирішать, що я маю на увазі місіс Вандемеєр, але сподівалася, що містера Бересфорда це наведе на думку про картину. У перший день він зняв одну з них з гачка — ось чому я вагалася, перш ніж довіряти йому.
Вона зупинилася.
— Отже, папери, — дуже повільно мовив сер Джеймс, — досі за картиною в тій кімнаті.
— Так. — Дівчина знову відкинулася на канапу, виснажена напругою після довгої розповіді.
Сер Джеймс звівся на ноги. Подивився на годинник.
— Ходімо, — сказав він, — треба вирушати негайно.
— Сьогодні? — здивовано спитала Таппенс.
— Завтра може бути надто пізно, — похмуро сказав сер Джеймс. — До того ж, якщо ми підемо туди сьогодні, то маємо шанс захопити великого чоловіка й надзлочинця — містера Брауна!
Запала мертва тиша, і сер Джеймс продовжив:
— За вами простежили до цього місця — це без сумніву. Коли ми підемо з будинку, за нами стежитимуть знову, але не нападатимуть, адже, за планом містера Брауна, ми маємо привести його в потрібне місце. Але будинок у Сохо день і ніч під наглядом поліції. Кілька людей стежать за ним. Коли ми ввійдемо до того будинку, містер Браун не відступиться — він ризикне всім заради шансу видобути іскру, щоб розпалити пожежу. І він вважає ризик незначним — адже він увійде туди під личиною друга!
Таппенс спалахнула, а тоді імпульсивно розтулила рота.
— Але ж є дещо, чого ви не знаєте — чого ми вам не розповіли.