— Нехай буде Томмі сюрприз! — пробурмотіла Таппенс і покликала таксі.
Таксі зупинилося біля станції метро. Томмі стояв за вхідними дверима. Йому очі полізли на лоба, і він вибіг допомогти Таппенс вийти з машини. Дівчина приязно всміхнулася йому й трохи театральним тоном промовила:
— Розрахуйся, старий, гаразд? Не маю менше як п’ять фунтів однією банкнотою!
РОЗДІЛ 3
Завада
Момент вийшов не таким тріумфальним, як вона очікувала. По-перше, можливості кишень Томмі виявилися дещо обмеженими. Врешті угоду було досягнуто — у панянки знайшлася плебейська монета у два пенси, і водія, який досі тримав у руках різноманітну добірку монет, вмовили їхати далі. Що він і зробив, востаннє буркнувши: що цей пан йому підсовує?
— Здається, ти дав йому забагато, Томмі, — невинним тоном мовила Таппенс. — Схоже, він хоче повернути трохи.
Імовірно, саме ця ремарка й переконала водія рушати.
—Добре, — мовив містер Бересфорд, нарешті маючи змогу дати волю почуттям, — якого... навіщо тобі знадобилося брати таксі?
— Боялася спізнитись і змусити тебе чекати, — чемно відповіла Таппенс.
— Боялася — що? — спізнишся! О, господи, я здаюся! — мовив містер Бересфорд.
— І я кажу чистісіньку правду, — продовжила Таппенс, широко розплющуючи очі, — я не маю банкноти, меншої за п’ять фунтів.
— Ти чудово зіграла свою роль, старенька, та все одно той тип не купився — ні на мить!
— Ні, — замислено сказала Таппенс, — він не повірив. Цікаво буває, коли кажеш правду. Ніхто тобі не вірить. Я з’ясувала це сьогодні вранці. А зараз ходімо пообідаємо. Як щодо «Савою»?
Томмі посміхнувся.
— Як щодо «Рітцу»?
— Втім, якщо подумати, я віддаю перевагу «Пікадиллі». Це ближче. Не доведеться брати ще одне таксі. Ходімо.
— Це новий різновид гумору? Чи в тебе дах зірвало? — спитав Томмі.
— Останнє припущення влучне. Мені до рук потрапили гроші, і потрясіння виявилося непосильним для мене! Зокрема від цієї форми душевних проблем один видатний лікар радить необмежені hors d’oeuvre[4], омар а l'aтеrісаіпе[5], курку «Ньюберґ» і peche Melba[6] Ходімо поїмо!
— Таппенс, старушенціє, що на тебе справді найшло?
— Ох, це неймовірно! — Таппенс відкрила сумку. — Поглянь сюди, сюди й сюди!
— Моя люба дівчинко, не треба отак вимахувати фунтовими папірцями!
— Це не фунтові папірці. Це в п’ять разів краще, а от ця — вдесятеро!
Томмі застогнав.
— Я, мабуть, ненароком хильнув зайвого! Я сплю, Таппенс, чи справді бачу, як Переді мною небезпечно розмахують цілою купою п’ятифунтових банкнот?
— Саме так, о, королю! А тепер ти підеш обідати?
— Я піду будь-куди. Але що ти зробила? Пограбувала банк?
— На все свій час. Яке жахливе місце ця площа Пікаділлі. На нас суне величезний автобус. Було б надто жахливо загинути під колесами з п’ятифунтовими банкнотами!
—До реберні? — запропонував Томмі, коли вони безпечно досягли протилежного тротуару.
— Інший заклад, дорожчий, — заперечила Таппенс.
— Це злісне розпусне марнотратство. Ходімо далі.
— Ти впевнений, що мені подадуть там усе, чого я хочу?
— Оте напрочуд нездорове меню, яке ти щойно перелічила? Звісно, подадуть. Чи принаймні не менш корисне для тебе.
— А зараз розповідай, — мовив Томмі, нездатний більше стримувати свою неослабну цікавість, коли вони сиділи, оточені багатьма hors d’oeuvre, про які мріяла Таппенс.
Міс Каулі розповіла йому все.
— А найцікавіше те, — закінчила вона, — що насправді я вигадала ім’я Джейн Фінн! Не хотіла називати власне через бідолашного батька — на випадок, якщо вплутаюсь у щось підозріле.
— Може й так, — повільно заговорив Томмі. — Але ти його не вигадала.
— Що?
— Ні. Це я тобі його сказав. Не пам’ятаєш? Учора я казав, що випадково чув, як двоє говорили про жінку на ім’я Джейн Фінн. Тому воно так вчасно і спало тобі на думку.
— Точно. Тепер згадала. Як незвичайно... — Таппенс змовкла. Раптом вона розхвилювалася. — Томмі!
— Так?
— Які вони були, ті двоє чоловіків, яких ти проминув?
Томмі насупився, намагаючись пригадати.
— Один був такий собі огрядний товстун. Чисто виголений. Здається... І чорнявий.
— Це він! — вирвався у Таппенс недоречний скрик. — Це Віттінґтон! А інший який?
— Не пригадую. Його я особливо не помітив. Усю мою увагу привернуло незвичне ім’я.
— А кажуть, збігів не буває! — Таппенс щасливо взялася до своєї peche Melba.
Але Томмі зробився серйозним.
— Послухай, Таппенс, старенька. До чого це нас приведе?
—До ще більших грошей, — відповіла його подруга.
— Це я знаю. У тебе лише одне на думці. Я маю на увазі, який наступний крок? Як ти збираєшся вести цю гру?
— О! — Таппенс поклала ложку. — Твоя правда, Томмі, це трохи позерство.
— Зрештою, ти ж розумієш, не можна блефувати перед ним безкінечно. Рано чи пізно ти неодмінно десь помилишся. І в будь-якому разі я зовсім не впевнений, що це не підсудна справа — ну, знаєш, шантаж.
— Нісенітниця. Шантаж — це погрожувати щось розповісти, якщо тобі не заплатять. А мені нема чого сказати, бо насправді я нічого не знаю.
— Гм, — із сумнівом видав Томмі. — Гаразд. Хай там як, що нам робити? Сьогодні вранці Віттінґтон квапився позбутись тебе, але наступного разу захоче дізнатися більше, перш ніж розстатися з грошима. Захоче знати, як багато тобі відомо, звідки в тебе інформація і ще багато речей, яких не вигадаєш з ходу. Що ти з цим робитимеш?
Таппенс суворо насупилася.
— Треба подумати. Замов іще кави по-турецьки, Томмі. Стимулює мозок. О, боже мій, скільки ж я з’їла!
— Глитаєш, як кабанисько! Я теж, якщо вже на те пішло, але я лещу собі тим, що більш розважливо підходжу до вибору страв. Дві кави. — Це офіціанту. — Одну каву по-турецьки, одну по-французьки.
Таппенс відсьорбнула кави з виразом глибокої задуми й цитьнула на Томмі, коли той заговорив до неї.
— Тихо. Я думаю.
— Пельманізм[7] нагадує! — сказав Томмі й теж змовк.
— Ось! — нарешті промовила Таппенс. — Я маю план. Вочевидь, нам треба зайнятися тим, щоб дізнатися про все це більше.
Томмі заплескав у долоні.
— Не глузуй. Дістати інформацію ми можемо лише через Віттінґтона. Треба розвідати, де він мешкає, що робить — практично шпигувати за ним! Та ось я не можу цим займатися, бо мене він знає, а тебе бачив лише хвилину чи дві в «Лайонз». І навряд чи впізнає. Зрештою, молоді чоловіки не надто відрізняються один від одного.
— Рішуче не підтримую цієї ремарки. Упевнений, приємні риси та небанальна зовнішність виділять мене з юрби.
— Мій план такий, — спокійно продовжувала Таппенс. — Я піду завтра сама. Зіб’ю його з пантелику, як сьогодні. Байдуже, якщо не отримаю грошей одразу. П’ятдесяти фунтів вистачить на кілька днів.
— Чи навіть довше!
— Ти постоїш надворі. Коли я вийду, то не говоритиму з тобою — раптом він дивитиметься. Але займу пост спостереження десь неподалік, а коли він вийде з будівлі, впущу носовичок чи ще щось — і вперед!
— Куди вперед?
— Слідом за ним, дурнику! Що скажеш про цю ідею?
— Нагадує, як у книжках пишуть. Мені чомусь здається, що в справжньому житті почуваєшся трохи бовваном, коли стирчиш посеред вулиці, нічого не роблячи. Люди дивуватимуться, чого це я.
— Не у великому місті. Усі дуже поспішають. Напевно, тебе взагалі ніхто не помітить.
— Це ти вдруге робиш таке зауваження. Нічого, я пробачаю. Та й взагалі, це буде радше розвагою. Що робиш сьогодні по обіді?
— Ну, — замислено промовила Таппенс. — Я мала плани щодо капелюшків! Чи, може, шовкових панчох! Чи, мабуть...