Таппенс замислилась.
— Ні, начебто ні.
— Саме так. «Повідомлення» — це такий спосіб Брауна дати наказ підлеглому. Він, звісно, підслухав усю розмову. І після цього Віттінґтон дав вам грошей і сказав приходити наступного дня?
Таппенс кивнула.
— Так, без сумніву, рука містера Брауна! — Містер Картер зупинився. — Що ж, ось і все. Бачите, із чим ви зіткнулися? Імовірно, з найвигадливішим кримінальним розумом своєї доби. І знаєте, мені це не подобається. Ви такі молоді створіння, обоє. Не хотілося б мені, щоб з вами щось сталося.
— Не станеться, — бадьоро запевнила його Таппенс.
— Я наглядатиму за нею, сер, — пообіцяв Томмі.
— А я наглядатиму за тобою, — відпарирувала Таппенс, обурившись цією чоловічою заявою.
— Ну, гаразд, пильнуйте одне одного, — з усмішкою сказав містер Картер. — А зараз повернімося до справ. Є щось загадкове в цьому проекті договору, чого ми досі не встановили. Нам погрожували ним — у прямих і недвозначних висловах. Революційні елементи фактично оголосили, що він у них в руках і вони мають намір оприлюднити його в потрібний час. З іншого боку, вони явно необізнані з багатьма його положеннями. Уряд вважає це лише блефом з їхнього боку і, правильно це чи ні, дотримується політики цілковитого заперечення.
Я не так у цьому впевнений. Були певні натяки, неприховані посилання, які явно вказують, що загроза реальна. Твердження, буцімто вони дістали викривальний документ, але не змогли прочитати, бо він зашифрований (ми знаємо, що проект договору не було зашифровано), неможливе за природою — тож це не пройде. Але щось таки правда. Звісно, як нам відомо, Джейн Фінн може бути мертва, але я так не вважаю. Цікаво те, що вони намагаються отримати інформацію про цю дівчину від нас.
— Що?
— Так. Одна-дві дрібниці проклюнулися. А ваша розповідь, юна леді, підтверджує мій здогад. Вони знають, що ми шукаємо Джейн Фінн. Що ж, вони створять власну Джейн Фінн — скажімо, у пансіонаті в Парижі.
Таппенс ахнула, а містер Картер усміхнувся.
— Ніхто й гадки не має, яка вона на вигляд, тож це безпечно. Вона озброєна сфабрикованою історією, а її справжнє завдання — витягнути з нас якнайбільше інформації. Зрозуміли ідею?
— То ви вважаєте... — Таппенс зупинилась, аби сповна осягнути власний здогад, — що вони хотіли відрядити мене до Парижа саме як Джейн Фінн?
Містер Картер усміхнувся ще більш утомлено, ніж до цього.
— Знаєте, я вірю у щасливі збіги, — сказав він.
РОЗДІЛ 5
Містер Джуліус П. Гершайммер
— Що ж, — мовила Таппенс, опанувавши себе, — і справді, здається, що так і мало статися.
Картер кивнув.
— Я розумію, про що ви кажете. Я сам забобонний. Удача та все таке. Схоже, сама доля призначила вам вплутатись у цю історію.
Томмі дозволив собі хихикнути.
— Слово даю! Не дивно, що Віттінгтон схарапудився, коли Таппенс бовкнула те ім’я! Я б теж злякався. Але послухайте, сер, ми крадемо забагато вашого часу. Можете дати нам якісь підказки, перш ніж ми підемо?
— Навряд чи. Мої експерти зі своїми стереотипними методами провалилися. Ви ж додасте справі уяви та неупередженості. Не розчаровуйтесь, якщо це теж не спрацює. Перш за все, існує ймовірність, що далі все відбуватиметься пришвидшеним темпом.
Таппенс насупилася, не розуміючи його.
— Коли ви розмовляли з Віттінґтоном, вони мали в запасі час. Я володію інформацією, що на початок нового року заплановано грандіозний переворот. Але уряд розглядає можливість законодавчого кроку, який ефективно відверне загрозу удару. Чутки про це скоро дійдуть до них, якщо ще не дійшли, і вони можуть перейти до дій. Я сам на це сподіваюся. Що менше в них часу на визрівання плану, то краще. Я лише попереджаю, що часу у вас обмаль і не треба падати духом, якщо нічого не вийде. Це в будь-якому разі нелегка пропозиція. Ось і все.
Таппенс підвелася.
— Гадаю, нам варто дотримуватися ділового підходу. У чому саме ми можемо на вас розраховувати, містере Картере?
Містер Картер злегка скривив губи, але відповів стисло:
— Фінансування в межах розумного, детальна інформація з будь-якого питання й ніякого офіційного визнання. Тобто, якщо у вас виникнуть проблеми з поліцією, я не зможу офіційно виручити вас. Ви самі за себе.
Таппенс мудро кивнула.
— Цілком розумію. Я напишу список того, що хочу знати, коли матиму час поміркувати над цим. А зараз — щодо грошей...
— Так, міс Таппенс. Хочете сказати скільки?
— Не зовсім. Наразі в нас удосталь коштів, щоб діяти, та коли нам знадобиться більше...
— Вони на вас чекатимуть.
— Так, але... Не хочу казати грубо про уряд, якщо ви з ним якось пов’язані, але ж ви знаєте, яка чортова прірва часу потрібна, щоб у нього щось видобути! І якщо доведеться заповнити й надіслати синій формуляр, а потім, через три місяці, вони надішлють нам зелений і так далі — то користі від цього буде небагато, так?
Містер Картер щиро розсміявся.
— Не турбуйтеся, міс Таппенс. Надішлете особистий запит мені сюди, і гроші готівкою надійдуть вам поштою. Стосовно зарплати, як щодо, скажімо, трьох сотень на рік? І рівнозначна сума містеру Бересфорду, звісно.
Таппенс блискуче всміхнулася йому.
— Як мило. Ви добра людина. Я люблю гроші! Вестиму акуратну бухгалтерію наших витрат — увесь цей дебет і кредит, баланс на правому полі й окремо під червоною лінією — кінцеві суми. Я справді вмію це робити, коли думаю.
— Упевнений, що вмієте. Що ж, до побачення й щасти вам обом.
Він потиснув їм руки, і наступної хвилини вони вже спускалися сходами будинку № 27 на Каршалтон-Террас. В обох голови йшли обертом.
— Томмі! Скажи-но мені, хто такий цей «містер Картер»?
Томмі прошепотів ім’я їй на вухо.
— О! — вигукнула Таппенс, вражена.
— І можу тобі сказати, старушенціє, це саме ВІН!
— О! — знову вигукнула Таппенс. А тоді замислено додала: — Мені він подобається, а тобі? Видається страшенно втомленим і знудьгованим, і все ж відчувається, що всередині він як сталь, увесь такий гострий і блискучий. Ох! — Вона підстрибнула. — Ущипни мене, Томмі, ущипни мене. Повірити не можу, що це насправді!
Містер Бересфорд послухався.
— Ай! Досить! Так, це не сон. Ми маємо роботу!
— Ще і яку! Спільне підприємство запрацювало.
— І це поважніше, ніж я собі уявляла, — замислено промовила Таппенс.
— На щастя, я не пробудив у тобі жаги до злочинів! Котра година? Пообідаймо — ой!
Обох осяйнула та сама думка. Томмі озвучив її першим:
—Джуліус П. Гершайммер!
— А ми й не казали містеру Картеру, що він нам написав.
— Ну, особливо й не було про що казати — ми ж його ще не бачили. Ну ж бо, візьмімо краще таксі.
— І хто тепер марнотрат?
— Усі витрати буде покрито, не забувай. Застрибуй.
— Принаймні ми справимо краще враження, якщо з’явимось отак, — промовила Таппенс, з шиком відкидаючись на сидінні. — Упевнена, шантажисти ніколи не приїздять на автобусах!
— Ми ж начебто зав’язали з шантажем, — нагадав Томмі.
— Не впевнена, що я зав’язала, — похмуро відповіла Таппенс.
Коли вони запитали про містера Гершаймме-ра, їх одразу провели до його апартаментів. У відповідь на стукіт портьє нетерплячий голос гукнув: «Заходьте!», і хлопець відступив, впускаючи їх усередину.
Містер Джуліус П. Гершайммер виявився набагато молодшим, ніж уявляли собі Томмі чи Таппенс. Дівчина дала б йому років тридцять п’ять. Середній на зріст, він мав міцну статуру, що добре поєднувалася з його щелепою. Обличчя мав задиркувате, але приємне. Кожен безпомилково розпізнав би в ньому американця, хоч говорив він майже без акценту.
— Отримали мого листа? Сідайте й негайно розповідайте все, що знаєте про мою кузину.
— Вашу кузину?