— Що ви маєте на увазі?
— А те, що людина, котра бреше, час від часу таки каже правду, — рішуче відповів низенький священик. — От уявіть, що хтось доручив вам віднайти будинок із зеленими дверима і синіми віконницями, перед яким (а не позаду якого) розташований невеликий садок. Біля будинку має бути пес (і жодних котів!), а його господарі п’ють лише каву, і не визнають чаювання. Ви не знаходите такого будинку і вважаєте, що його немає. Та я кажу вам: «Зачекайте». Я кажу вам: «А чи ви не бачили, бува, будинку із синіми дверима і зеленими віконницями, із садом позаду будинку, де тримають котів, а собак не підпускають і близько, де зранку і до вечора п’ють лише чай, і не визнають навіть запаху кави. Якщо ви бачили такий дім, то це саме те, що ви шукали. Людина, котра описала вам будинок, знала всі деталі, в іншому разі вона не змогла б змінити їх».
— І що ви хочете всім цим сказати? — запитав Фламбо.
— Та от, ніяк не можу збагнути. В цій справі з Хіршем я вже нічого не розумію. Поки йшлося про переплутані шухляди, чорне чорнило замість червоного, то я, так само як ви, вважав, що це просто промах шахрая, як ви кажете. Та число три — містичне, воно замикає коло. І коло замкнулося. Оскільки ані розташування шухляди, ані колір чорнила, ані колір конверта не збіглися з тим, що було написане у записці, — значить це не випадковість.
— А що тоді? Зрада? — запитав Фламбо, продовжуючи їсти.
— І навіть у цьому я не впевнений, — відповів отець Бравн, і на його обличчі знову з’явилася тінь збентеження. — Можу лише здогадуватися… Знаєте, я ніколи не міг збагнути, про що насправді йшлося у справі Дрейфуса. Я завжди краще розумів нематеріяльні докази, аніж будь-які инші. Ви ж пам’ятаєте, я більше можу сказати про людину, дивлячись їй у вічі, звертаючи увагу на тембр її голосу та інтонацію, на те, чи її сім’я почувається щасливою, чому вона віддає перевагу, а чого уникає. Так ось, а справа Дрейфуса мене дуже спантеличила. Я маю на увазі не ті жахливі звинувачення, які обидві сторони висунули навзаєм; я знаю (хоча це й звучить старомодно), що серед високопоставлених представників нашого людства знову можуть з’явитися новітні Ченчі та Борджія.[12] Ні, мене спантеличила щирість обох сторін. Я маю на увазі не політичні партії, рядові члени яких переважно чесні, і тому часто обдурені. Мені йдеться про змовників, якщо це були змовники. Я маю на увазі зрадника, якщо це був зрадник. Я маю на увазі людей, які мусили знати правду. Виглядає на те, що Дрейфус знав про свою невинність і про наклеп. А французькі державні діячі та військові знали про те, що це не наклеп. Зараз я говорю не про реальні події, а про те, у чому були впевнені учасники тих подій. Знаю-знаю, я висловлююся не надто зрозуміло, та, сподіваюся, ви вловили суть.
— Принаймні намагаюся. — відповів Фламбо. — А як все це пов’язане з Хіршем?
— Уявімо собі, що якась особа на відповідальному становищі, — вів далі священик, — починає передавати ворогові фальшиву інформацію. Припустімо також, що ця особа має благі наміри і хоче допомогти своїй батьківщині, вводячи ворога в оману. Припустімо, що ця особа починає входити у шпигунське коло, вона отримує якусь винагороду, у неї з’являються якісь зобов’язання. І ця особа, щоб зберегти таку подвійну позицію, ніколи не говорить всієї правди, але поводиться так, ніби всі все розуміють. Краща частина цієї особи (точніше, те, що від неї залишилось) ніби каже: «Я не допомагаю ворогові, я сказав, що конверт лежить у лівій шухляді». А підла частина єства завжди готова сказати: «Але вони, напевно, збагнуть, що насправді я мав на увазі праву шухляду». Гадаю, що, з погляду психології, таке пояснення цілком можливе, особливо у нашу інтелектуальну епоху.
— З погляду психології — можливе, це правда, — відповів Фламбо, — ви навіть пояснили, чому Дрейфус був впевнений у своїй невинності, а судді були переконані у його провині. Та ось історик з вами не погодився б, тому що у документі Дрейфуса (якщо це був його документ), були точні дані.
— Та я говорив зовсім не про Дрейфуса, — відповів отець Бравн.
За столиками в кафе вже не було відвідувачів, запанувала тиша. Сонце ще не зайшло, воно ніби заплуталося у гілках дерев. У цій тиші Фламбо різко відсунув свій стілець, і від цього по кафе ніби прокотилася луна, потім поклав лікоть на спинку крісла і суворо сказав:
— Гаразд, якщо Хірш зовсім не благородний вчений, а полохливий зрадник…
— Не будьте таким суворим стосовно зрадників, — м’яко сказав отець Бравн. — Вони не настільки й винні, просто не відчувають інстинкту самозбереження. Гадаю, що це можна порівняти із жінкою, яка відмовляє кавалерові у танці, або із бізнесменом, який потихеньку краде кошти, призначені на конкретні інвестиції. Їх навчили, що просто потрібно знати міру.
12
Йдеться про аристократичні іспанські родини XV–XVІ ст., історія яких переповнена різноманітними злочинами. (прим. перекл)