Міс Аврора обдарувала обох чоловіків своєю сяючою і загадковою посмішкою, котра багатьох збивала з пантелику й утримувала на такій небезпечній відстані від неї. Актриса взяла квіти від Катлера, вони були тропічні і дуже дорогі, так само, як і його перемоги; потім вона також прийняла подарунок від сера Вілсона Сеймора, який він дав дещо недбало, як для джентльмена. Вихованість не дозволяла йому виявляти зайвий запал, а небажання дотримуватися умовностей не дозволяло йому дарувати щось просте, наприклад, квіти. Він знайшов рідкісну дрібничку, сказав він, — грецький кинджал часів Мікенської культури, такий кинджал цілком могли носити у часи Тезея та Іполита. Мідний кинджал сподобався йому своєю дивовижною формою, котра нагадувала листок; ця річ була досконала, як грецька ваза. Якщо ця дрібничка сподобається міс Ровм або якось придасться для акторської гри, то він сподівається, що вона…
Внутрішні двері різко відчинилися, і на порозі з’явилася висока постать, яка ще більше контрастувала з сером Сеймором, аніж капітан Катлер. Це був чоловік приблизно шести футів зросту, міцної статури, його м’язи були напружені, він був одягнений у розкішну леопардову шкіру і золотисто-коричневе вбрання Оберона. Ізидор Бруно був схожий на язичницького бога. Актор сперся на щось, що нагадувало мисливський спис. На сцені ця річ здавалася легкою срібною паличкою, та в цій малій кімнаті, де було стільки осіб, спис більше нагадував грізну зброю. Палкі чорні очі актора аж виблискували, а вродливе смагляве обличчя з виразними вилицями і білосніжними зубами наводило на думку, що він, як подейкували в Америці, нібито був родом з півдня країни.
— Авроро, — промовив він, і його глибокий та пристрасний голос, яким він зачаровував театральну публіку, пролунав, ніби звук барабана, — ви не могли б…
І він нерішуче замовк, тому що в дверях зненацька з’явилася шоста постать, котра була тут настільки недоречною, що вся ситуація ставала комічною. Це був дуже низький чоловік у сутані римо-католицького священика, він виглядав (особливо порівняно з Бруно та Авророю) наче дерев’яна фігурка Ноя, який залишив свій ковчег. Однак, сам священик не усвідомлював ані цього контрасту, ані недоречности власної появи. Він мляво, але люб’язно, промовив:
— Здається, міс Ровм хотіла мене бачити.
Стало помітно, що після його безпристрасної появи пристрасті у кімнаті запалали з новою силою. Відстороненість священика, який дав обітницю безшлюбности, раптом дуже виразно показала усім присутнім, що вони обступили жінку колом закоханих суперників; подібно, коли у кімнату заходить людина у засніженому пальто, всі помічають, що у кімнаті гаряче, як у печі. Присутність священика, чоловіка, який не намагався завоювати прихильність міс Ровм, ще раз дала їй зрозуміти, наскільки всі инші в цій кімнаті закохані у неї, і кожен по-своєму небезпечно: актор — з жадібністю дикуна і розбещеністю дитини; солдат — з простуватим егоїзмом людини, яка звикла діяти, а не мислити; сер Вілсон — з постійно зростаючою зосередженістю, з якою гедоністи ставляться до своїх захоплень; і навіть жалюгідний Паркінсон, який знав її ще до того, коли вона досягла слави і популярности, навіть він водив за нею очима, як безсловесний і відданий пес.
Проникливий спостерігач також помітив би ще одну, дивну деталь. Чоловік, який був схожий на чорного дерев’яного Ноя (а його не можна було назвати непроникливим), помітив її з великим, але стриманим задоволенням. Було очевидно, що прославлена Аврора, яку годі було звинуватити у байдужості до залицянь чоловіків, виразно хотіла спекатися своїх залицяльників і залишитися наодинці з тим, хто не захоплювався нею, у кожному разі, в такому розумінні, як решта присутніх. Низенький священик захоплювався її жіночою спритністю і дипломатичністю, з якою вона взялася за справу. Здається, єдина річ, на якій Аврора справді зналася, — це була сильна половина людства. Маленький священик спостерігав за тим, що відбувалося, наче за кампанією Наполеона. Аврора швидко і вправно спекалася всіх, при цьому нікого не виганяючи. Бруно, знаменитий актор, був настільки дитинним, що вона наказала йому покинути кімнату, і він, насупившись, пішов, гримнувши дверима. Капітан Катлер, британський військовий, був товстошкірим і не надто здогадливим, та його поведінка була бездоганною. Він не зрозумів би жодних натяків, та водночас швидше б помер, аніж не виконав би доручення леді. А от що стосується старого Сеймора, то з ним потрібно було поводитися по-иншому, його потрібно було відіслати після всіх. На нього можна було вплинути лише з допомогою одного способу: звернутися до нього з конфіденційним проханням, як до доброго приятеля, і посвятити його у суть справи. Священик справді захоплювався міс Ровм і тим, наскільки вправно вона спекалася всіх залицяльників.