— Що це за чоловік у провулку? — вигукнув він. — І де мій кинджал?
Перш ніж отець Бравн у своїх важких черевиках встиг повернутися, Сеймор метався по кімнаті, шукаючи свою зброю. Та він ще не встиг знайти кинджал або якусь иншу зброю, як за дверима почувся тупіт, і з’явилося квадратне обличчя капітана Катлера. У руках він безглуздо стискав букетик конвалій.
— Що це? — вигукнув він. — Хто це там, у провулку? Це знову ваші витівки?
— Мої витівки! — прошипів його блідий суперник і зробив крок уперед.
А тим часом отець Бравн вийшов у провулок, подивився в один з його кінців і швидко попрямував туди, де щось помітив.
Инші чоловіки припинили сперечатися і кинулися за ним. Катлер встиг вигукнути услід священикові:
— Що ви тут робите? І хто ви?
— Мене звати отець Бравн, — сумно промовив священик, потім він схилився над чимось і відразу ж випростувався. — Міс Ровм просила мене прийти, і я поспішав, як міг. Та все-таки я спізнився.
Троє чоловіків подивилися вниз, і у цих вечірніх відблисках сонця принаймні для одного з них життя завершилося. Проміння лягало провулком, наче золота стежина, а посередині цієї стежини лежала Аврора Ровм, її блискуче зелене вбрання мало золотавий відтінок, а обличчя було повернене вгору. Плаття було роздерте, праве плече оголене, однак рана, з якої текла кров, була з иншого боку. Мідний кинджал лежав на відстані одного ярда від убитої.
Якусь мить усі мовчали, і було чути, як десь на Черрін-Кросс сміється квіткарка, а на одній з вулиць, які виходять на Стренд, хтось нетерпляче насвистує, чекаючи на таксі. І раптом капітан у спалаху гніву або ж просто вдаючи гнів, ухопив за горло Вілсона Сеймора.
Сеймор безпристрасно дивився на капітана.
— Ви не мусите мене вбивати, — байдужим голосом промовив він. — Я сам це зроблю.
Капітан завагався, і його рука опустилася, а Сеймор додав з тією ж холоднокровною відвертістю:
— Якщо мені не вистачить мужности заколоти себе кинджалом, то впродовж місяця я знищу себе за допомогою вина.
— Мені одного вина буде замало, — відповів Катер, — та перш ніж я вмру, хтось заплатить кров’ю за її смерть. Не вита мені видається, я знаю, хто.
І перш ніж вони зрозуміли, що він має на думці, капітан схопив кинджал, підбіг до дверей у костюмерну Бруно, виламав їх і опинився навпроти актора. І саме в цю мить з костюмерної вийшов старий Паркінсон, як завжди, шкутильгаючи. Він побачив труп, похитуючись, підійшов ближче, його обличчя засіпалося, і він, знову похитуючись і шкутильгаючи, пішов у кімнату Бруно і сів у крісло з м’якими подушками. Отець Бравн підбіг до нього, не звертаючи уваги на капітана Катлера та прославленого актора, які вже почали видирати один в одного кинджал. Сеймор, який, попри все, намагався зберігати бодай крихту здорового глузду, стояв у кінці провулка і кликав поліцію.
Коли поліцейські врешті прибули на місце злочину, їм довелося розбороняти двох чоловіків, що вчепилися один в одного, наче мавпи. Після декількох запитань для протоколу вони заарештували Ісидора Бруно, якого оскаженілий суперник звинуватив у вбивстві. Сама думка, що злочинця впіймав відомий національний герой, була більш ніж переконливою для поліції, яка, як відомо, чимось подібна до журналістів. Вони зверталися до Катлера з урочистою уважністю і помітили, що у нього на руці є невелика рана. Коли Катлер тягнув Бруно через перекинутий стіл та крісло, то актор зловчився вихопити кинджал і вдарити капітана трохи нижче зап’ястка. Це була невеличка подряпина, та поки розлюченого арештованого не вивели з кімнати, він дивився на кров, і на його обличчі блукала зловтішна посмішка.
— Погляньте, який він кровожерливий, хіба ні? — довірливо промовив констебль до Катлера.
Катлер не відповів, а за мить промовив:
— Потрібно подбати про… про померлу, — останні слова він промовив беззвучно.
— Про двох померлих, — відізвався з кутка кімнати священик. — Цей бідолаха був уже мертвий, коли я підбіг до нього.
Отець Бравн стояв і дивився на старого Паркінсона, який виглядав як чорна безформна маса у розкішному кріслі. Він також віддав належну данину померлій, і зробив це доволі красномовно.
Першим порушив тишу Катлер, а в його голосі почулася дещо неотесана ніжність:
— А я йому заздрю, — хрипло промовив він. — Я пригадую, як він завжди дивився на неї, куди б вона не йшла. Вона була для нього повітрям. Він залишився без повітря і помер…
— Ми всі померли, — дивним голосом промовив Сеймор, дивлячись кудись на вулицю.
Вони попрощалися з отцем Бравном на розі вулиці, вибачаючись за те, що йому довелося бути свідком такої події. Обличчя в обох були трагічні й дещо загадкові.