В цю мить за дверима почувся голос, цього разу — нетерплячий. Коридором хтось біг, шурхочучи спідницею, і в кабінет увірвалася дівчина. Вона була одягнена пристойно, але не зовсім акуратно. Світле волосся розвіялося, а обличчя можна було б назвати чарівним, якби вилиці (як це й буває у багатьох шотландців) не були ширші і виразніші, ніж належить.
— Даруйте, що перешкоджаю! — вигукнула вона настільки різко, ніби наказувала, а не просила вибачення. — Я прийшла за отцем Бравном. Це справа життя і смерти.
Отець Бравн обернувся:
— Що трапилося, Меггі? — запитав священик.
— Здається, Джеймса вбили, — задихаючись, відповіла вона. — Цей Янк знову приходив. Я чула два голоси. У Джеймса низький голос, він трохи гаркавить, а в того иншого — такий високий голос, і ще й злий…
— Який Янк? — дещо збентежено повторив священик.
— Його так звати! — нетерпляче вигукнула Меггі. — Я чула, як вони сварилися. Напевно, через гроші. Джеймс все повторював: «Так… так… містере Янк… ні, містере Янк… два, три, містере Янк»… Ой, та що ми тут теревенимо! Ходімо швидше, ми ще встигнемо!
— Куди саме? — запитав науковець, який зацікавлено дивився на відвідувачку. — Чому фінансові справи містера Янка вимагають такого поспіху?
— Я хотіла виламати двері, — сказала дівчина, — але не змогла. Тоді я побігла на подвір’я і залізла на підвіконник. У кімнаті було зовсім темно, ніби порожньо, але, присягаюся, в кутку лежав Джеймс. Він зіщулився. Боюся, а раптом його чимось отруїли, або задушили?…
— Це дуже серйозно, — сказав священик і підвівся, насилу позбиравши непокірні речі. — Я саме розповідав про вашу справу докторові, і його точка зору…
— Дуже змінилася, — перебив науковець. — Здається, у нашої гості не так вже й багато кельтських рис. Зараз я свобідний. Ось тільки візьму капелюх і піду з вами до міста.
Декілька хвилин потому вони дійшли до потрібної вулиці. Дівчина йшла твердо й невтомно, як альпіністка; вчений рухався м’яко, але спритно, як леопард; священик дріботів бадьорим підтюпцем, зовсім не претендуючи на вишуканість. Ця частина міста якоюсь мірою виправдовувала міркування про середовище, яке навіває тугу. Будинки тягнулися вздовж берега переривчастим нерівним рядом. Ранні, похмурі сутінки згущувалися, а море, бузкове, як чорнило, шуміло тихо і зловісно. У невеличкому садку за домом місіс Макнеб, який тягнувся до берега, стояли чорні і голі дерева, ніби демони підняли лапи зі здивування. Назустріч бігла господиня, яка підняла до неба худі руки. В тіні її суворе обличчя було темним, вона й сама чимось була подібна на демона. Доктор і священик слухали, киваючи головами, як вона сповіщає про вже відомі їм події, додаючи моторошні деталі і вимагаючи помститися незнайомцю за те, що він вбив, і квартирантові — за те, що його вбили, і за те, що він сватався до дочки, і за те, що він так і не дожив до весілля. Потім вони пішли вузькими коридорами, дійшли до замкнених дверей, і доктор хвацько, ніби досвідчений детектив, виламав їх плечем.
В кімнаті було тихо і якось страшно. Перший же погляд промовляв на користь того, що тут відчайдушно боролися щонайменше двоє. На столику і на підлозі були порозкидані гральні карти, ніби хтось раптово перебив гру. Дві винні склянки стояли на столику (вино в них так і не встигли налити), а уламки третьої виблискували на килимі. Недалеко від них лежав довгий ніж, точніше — коротка шпага з дивним, візерунковим руків’ям. На матове лезо падало сіре світло з вікна, за яким на свинцевому фоні моря чорніли дерева. В иншому кутку лежав циліндр, його, певно, збили з голови, і здавалося, що він й досі котиться. А в третій куток недбало кинули Джеймса Тодхантера, однак його зв’язали так, як це роблять з багажем, заткнули шарфом рота і скрутили руки-ноги. Карі очі квартиранта бігали туди-сюди.
Доктор Оріон Гуд зупинився біля порога, дивлячись туди, де все говорило про здійснене насилля. Потім він швидко пройшов через кімнату, підняв циліндр і, дивлячись дуже серйозно, поміряв його на голову зв’язаного Тодхантера. Циліндр був настільки завеликим, що закрив все обличчя і сповз на плечі.
— Циліндр містера Янка, — промовив науковець, у лупу роздивляючись підкладку циліндра. — Чому ж він тут, а власника немає? Янк не грішить недбалістю, циліндр дуже модний, хоча й не новий. Помітно, що його часто чистять. Мабуть, цей Янк — старий денді.