— А як пояснити два голоси? — здивовано запитала Меггі.
— А хіба ви ніколи не бачили черевомовця? — запитав отець Бравн. — Хіба ви не знаєте, що спочатку він говорить нормально, а потім відповідає таким тоненьким, скрипучим, дивним голосом, який ви й чули?
Усі доволі довго мовчали. Доктор Гуд уважно дивився на священика і якось дивно посміхався.
— Так, ви — розумна людина, — сказав він. — Краще навіть у книзі не вигадаєш. От тільки одне ви не пояснили — ім’я. Міс Макнеб каже, що чітко чула: «Містер Янк».
Священик якось по-дитячому захихотів.
— Ой, — сказав він, — та це найпростіше. Наш знайомий кидав склянки і рахував, скільки йому вдалося зловити, а скільки впало. Він говорив щось на кшталт: «Один, два, три, впала склянка, один, два, три, впала склянка».
Ще якусь мить всі мовчали, а потім дружно засміялися. Тоді фокусник-початківець, який все ще лежав у кутку, з задоволенням скинув всі мотузки, підвівся і вийняв з кишені червоно-синю афішу, де було сказано, що Саладін, перший у світі фокусник, жонглер, черевомовець і акробат, виступить з новою програмою у місті Скарборо, в понеділок о восьмій вечора.
Грабіжницький рай
Славнозвісний Мускарі, найоригінальніший з-посеред молодих тосканських поетів, швидко увійшов до свого улюбленого ресторану, що був розташований під тентом на березі Середземного моря і оточений низькими лимонними та апельсиновими деревами. Лакеї у білих фартушках саме розставляли на білих столах все, що необхідне для вишуканого раннього сніданку. Недодало поетові задоволення, який і так був надто схвильованим. Містер Мускарі мав орлиний ніс, як Данте, волосся! хустинка на шиї були темними і розвівалися; він носив чорний плащ, і міг би носити чорну маску, настільки все у ньому нагадувало венеційську мелодраму. Поет поводився так, немов трубадур, який має чітко визначену суспільну роль, наприклад, урядовця чи єпископа. Наскільки дозволяли звичаї його століття, він жив, як Дон Жуан, з рапірою та гітарою.
Містер Мускарі ніколи не подорожував без скриньки зі шпагами, володіння якими довів до досконалости у численних дуелях. Він також завжди возив зі собою мандоліну, на якій акомпанував собі, співаючи серенади міс Етель Харрогіт, надзвичайно добропорядній доньці банкіра з Йоркширу. Та він ніколи не був ані шарлатаном, ані наївним дитям; Мускарі був логічним латинянином, який прямує до визначеної і конкретної мети. Його поезія була прямолінійною і простою, як проза. Він прагнув слави або вина, або чарівности жінок, палкої відвертости, яку неможливо уявити серед імлистих ідеалів та похмурих компромісів півночі. Цій невиразній расі його палкість видавалася небезпечною, або навіть злочинною. Як вогонь або море, він був надто простим, щоб йому довіряти.
Банкір та його чарівна донька зупинилися саме у тому готелі, ресторан якого так полюбляв відвідувати містер Мускарі, власне кажучи, він саме тому й надавав перевагу цьому ресторанові. Мускарі було достатньо одного короткого погляду, щоб зрозуміти, що англійці ще не снідали. Ресторан просто сяяв, та відвідувачів у ньому майже не було. Двоє священиків розмовляли за столиком у кутку, та Мускарі (хоча й був ревним католиком) звернув на них не більше уваги, аніж на пару ворон. З-за иншого столика, який частково ховався за карликовим деревцем з золотими апельсинами, підвівся і попрямував до поета чоловік, одяг якого цілком відрізнявся від одягу містера Мускарі.
На чоловікові був твідовий костюм у строкату клітинку, рожева краватка, жорсткий комірець та важкі жовті черевики. Йому, за тодішньою модою, вдалося виглядати приголомшливо, а водночас банально. Та коли цей кокні[3] підійшов ближче, приголомшений Мускарі помітив, що його обличчя зовсім не пасує до одягу. Цей чоловік був італійцем: жваве та засмагле лице, кучеряве волосся, і все це недоречно стирчало з-над жорсткого, ніби з картону, комірця та комічної рожевої краватки. Мускарі впізнав це обличчя. Над святковим і штивним англійським вбранням поет побачив лице свого давнього і призабутого приятеля на ім’я Ецца. У коледжі цей молодик був вундеркіндом, у п’ятнадцять йому пророкували велику славу; та коли він вийшов у світ, то не досяг успіхів ані в театрі, ані в політиці, і вже впродовж кількох років встиг спробувати себе у якості мандрівника, комівояжера і навіть журналіста. Мускарі не бачив його ще з тих пір, коли Ецца підкоряв сцену; він також чув, що надмірні випробування цієї професії завдали приятелеві моральних збитків та ледь не поглинули його.