— Слухайте уважно, — доволі різко і голосно промовив він. — Покличте лікаря. Цей чоловік помер.
— Священика теж варто покликати, — безпристрасно промовив Делрой. — Ці Чемпіони — папісти.
Американець опустився на коліна біля тіла, послухав, чи б’ється серце, підняв голову, і, як умів, намагався допомогти серу Чемпіону, та перш ніж його колега привів лікаря та священика, він міг з усією впевненістю заявити, що вони спізнилися.
— Ви теж спізнилися? — запитав лікар, товстуватий чоловік з традиційними бакенбардами та вусами і жвавим поглядом, яким він пропікав Кідда.
— У певному значенні, так, — розтягуючи слова, відповів представник «Сонця Заходу». — Я прибув надто пізно і не зумів його врятувати. Та мені видається, що я прийшов саме вчасно, щоб почути дещо важливе. Я чув, як сер Чемпіон назвав свого вбивцю.
— І хто ж вбивця? — запитав доктор, насупивши брови.
— Бовлнойз, — відповів Келховн Кідд і тихо присвиснув.
Лікар уважно подивився на нього і аж почервонів, але не заперечив. Тоді у розмову втрутився низенький священик:
— Наскільки мені відомо, містер Бовлнойз сьогодні увечері не збирався до Пендрагон-парку.
— Тут мені знову є що повідомити старенькій матінці Англії, — похмуро відповів янкі. — Так, сер Джон Бовлнойз мав намір залишитися вдома, оскільки мав зустрітися зі мною. Однак, сер Джон Бовлнойз передумав. Він раптово залишив дім і прибув до цього проклятого Пендрагон-парку годину чи дві тому. Так мені сказав його дворецький. Мені видається, що у нас є те, що славнозвісна поліція називає ключем. До речі, ви послали за поліцією?
— Так, — відповів лікар, — та наразі ми більше нікого не тривожили.
— Місіс Бовлнойз вже знає? — запитав Джеймс Делрой. І Кідд знову відчув ірраціональне бажання вдарити по цій викривленій і цинічній пиці.
— Я не сказав їй, — похмуро відповів лікар. — А поліція от-от прибуде.
Низький священик відійшов у бік основної алеї, і тепер повернувся зі шпагою в руках. Вона виглядала безглуздо й театрально в руках священнослужителя, у якого була настільки банальна й буденна зовнішність.
— Поки не з’явилася поліція, — ніби вибачаючись, промовив він. — Чи у когось є світло?
Американський журналіст вийняв з кишені електричний ліхтарик, священик підніс його ближче до середини леза, і почав його уважно роздивлятися. Потім, навіть не глянувши на руків’я чи на вістря, віддав знаряддя вбивства лікареві.
— Мені видається, що моя присутність тут зайва, — зітхнувши, повідомив він. — Добраніч, джентльмени.
І він пішов темною алеєю до будинку, тримаючи руки за спиною і задумливо схиливши велику голову.
Решта поспішили до головних воріт, де прибули інспектор та двоє поліцейських і розмовляли зі сторожем. А низенький священик ішов все повільніше та повільніше, і на сходинках, які вели до будинку, врешті зупинився. Це було безмовне підтвердження того, що він побачив мовчазну фігуру, яка наближалася до нього. А назустріч йому йшла особа, присутність якої здивувала б навіть Келховна Кідда, що полюбляв аристократичні та чарівні примари. Це була молода і вродлива жінка у сріблястому костюмі епохи Ренесансу, золотисте волосся заплетене у дві коси, обличчя на диво бліде. Вона була схожа на давньогрецьку статую. Та її очі виблискували, а голос пролунав доволі впевнено.
— Ви — отець Бравн? — запитала вона.
— А ви — місіс Бовлнойз? — серйозно відізвався священик. Потім він уважно подивився на неї і додав, — бачу, ви вже знаєте про сера Клода.
— Звідки ви знаєте, що я знаю? — спокійно запитала вона. Священик не відповів на запитання.
— Ви бачилися з чоловіком?
— Мій чоловік удома, — відповіла місіс Бовлнойз. — Він тут ні до чого.
Священик знову не відповів, і жінка підійшла ближче. У неї були дуже виразні риси обличчя.
— Сказати вам ще щось? — запитала вона, а на її обличчі з’явилася несмілива посмішка. — Я не думаю, що це зробив він. І ви теж так не вважаєте.
Отець Бравн подивився на неї довгим і вагомим поглядом, а потім серйозно кивнув.
— Отче Бравне, — промовила жінка, — я розповім вам усе, що мені відомо. Та спочатку хочу попросити вас про послугу. Поясність, чому ви не повірили, як всі инші, що це скоїв мій чоловік? Я знаю, які про мене ходять плітки. Я також знаю, що все складається не на нашу користь.
Отець Бравн виглядав доволі збентеженим. Він потер рукою лоб і промовив:
— У мене є дві думки, — сказав він. — Одна доволі дріб’язкова, инша — дуже невизначена. Однак, вони не дозволяють мені ствердити, що вбивця — містер Бовлнойз.