— Я не перешкоджатиму вам читати «Закривавлений палець» або займатися иншими «катастрофічними» справами, — з посмішкою сказав отець Бравн. — Я лише прийшов запитати вас про злочин, який ви скоїли сьогодні увечері.
Бовлнойз спокійно подивився на священика, але його лоб почав червоніти. Здавалося, він вперше у житті почувався збентеженим.
— Я знаю, це був дивний злочин, — тихо продовжував отець Бравн. — Можливо, більш дивне, ніж вбивство. Часом у малих гріхах важче зізнатися, ніж у великих… і тому дуже важливо, щоб у них таки зізнатися. Злочин, який ви сьогодні скоїли, кожна світська левиця скоює разів шість упродовж тижня. Однак, ви не можете промовити й слова, ніби ваша провина — це якесь жорстоке звірство.
— Я почуваюся останнім бовдуром, — поволі промовив філософ.
— Я знаю, — погодився священик. — Упродовж життя нам часто доводиться вибирати між тим, чи почувати себе останнім бовдуром, чи бути ним насправді.
— Мені навіть важко сказати, чому я вчинив саме так, — продовжував Бовлнойз. — Просто, я сидів тут і читав, і я почувався щасливим, ніби школяр, у якого скасували уроки. Це було таке приємне відчуття безпечності, затишку, мені навіть важко передати словами… сигари під рукою… сірники під рукою… ще чотири частини роману на полиці… це було майже досконала приємність. І раптом у двері подзвонили, і впродовж довгої, майже безконечної хвилини я не міг підвестися зі стільця. Розумієте, я фізично не міг встати. Потім я зробив неймовірне зусилля і підвівся, бо знав, що всі слуги пішли на спектакль. Я відчинив вхідні двері і побачив невисокого чоловіка. Він вже навіть рот відкрив, щоб щось сказати, а в руці тримав блокнот для записів. Я згадав, що призначив зустріч американському журналістові. У нього ще волосся було зачесане з проділом посередині, знаєте, в цю мить я був ладен його вбити…
— Я вас розумію, — відповів отець Бравн. — Я його бачив.
— Я не скоював убивства, — м’яко продовжив автор теорії катастроф, — лише став лжесвідком. Я сам повідомив журналістові, що я пішов до Пендрагон-парку, і зачинив двері перед його обличчям. Ось таким був мій злочин, отче Бравне. Навіть не знаю, яку покуту ви мені дасте.
— Я не даватиму вам жодної покути, — з посмішкою промовив священик і взяв у руки свій капелюх та стару парасолю. — Зовсім навпаки. Я прийшов, щоб звільнити вас від невеликого покарання, яке міг би спричинити ваш невеликий злочин.
— І якого ж покарання мені вдалося уникнути? — посміхаючись, запитав містер Бовлнойз.
— Повішення, — відповів отець Бравн і попрямував до дверей.
Чарівна казка отця Бравна
Живописне місто-держава Хейліґвальденштайн було одним з тих іграшкових королівств, які й дотепер є частиною Німеччини. Під панування прусськоі гегемонії воно потрапило доволі пізно, близько п’ятдесят років до того прекрасного літнього дня, коли Фламбо і отець Бравн побували у місцевому парку і з задоволенням пили місцеве пиво. Незабаром ви переконаєтеся, що донедавна тут справді відбувалися війни, а правосуддя без зайвого зволікання оприлюднювало свої суворі вироки. Та якщо поглянути на місто, то складалося враження, що від нього віє дитинством; саме в цьому і полягає привабливість Німеччини, цих маленьких, майже іграшкових, монархій, де особа короля видається настільки ж звичною, що й особа кухаря. Німецькі солдати біля незліченних вартових будок були аж надто схожі на німецькі іграшки, а зубчасті стіни замку, що золотилися від сонячних променів, — на позолочений імбирний пряник. Погода стояла просто чудова. Небо видавалося таким блакитним, що ним пишатися б навіть у Потсдамі. Його колір можна порівняти з насиченою синявою. Навіть старі дерева виглядали молодими, тому що на них усе ще висіли низки рожевих бруньок, які на фоні блакитного неба виглядали, немов незліченні дитячі малюнки.
Незважаючи на прозаїчну зовнішність і доволі прозаїчний спосіб життя, отець Бравн полюбляв романтику, хоч він, як і більшість дітей, приховував свої мрії. Серед яскравих фарб літнього дня, у місті з багатим минулим, священикові видавалося, що він потрапив у чарівну казку. З відверто дитячим задоволенням, як молодший брат, він поглядав на солідний дерев’яний ціпок Фламбо (це були своєрідні піхви зі шпагою усередині), що був спертий до столу, поруч з високим бокалом, де іскрилося мюнхенське пиво. Мало того, у цьому стані сонної безвідповідальності отець Бравн раптом упіймав себе на думці, що навіть його власна обшарпана парасоля нагадує йому ціпок велетня з малюнка до дитячої книжки. Та отець Бравн ніколи не написав жодного твору, окрім розповіді, яку ви читаєте.